Нехай поціновувачів мистецтва не лякає те, що на більшості фотографій Верена (саме так звати дівчину) зображена без одягу. Германові Капору, автору фоторобіт, був важливий саме душевний стан дівчини, те, що вона відчувала під час перебігу хвороби і після закінчення лікування.
Капор спостерігав за нею три роки, роблячи короткі серії, в яких він показав стан моделі перед операцією, її життя з мішечком та два роки після операції. Фотограф наголошує на тому, що роботи, в яких він наслідує Моділіані, вказують на аспекти краси.
Зараз у галереї “Дзиґа” проходить виставка робіт австрійського фотографа Германа Капора за назвою “Верена, 18”, яка показує шлях видужання молодої дівчини після важкої хвороби. Це серія фотографій про дівчину Верену, яка прокидається після наркозу і знаходить на своєму тілі довгий шрам від операції та штучний вихід із тіла; про те, як упродовж двох років вона одужувала і як мирилася зі своїм новим виглядом. Сам автор у концепції роботи описує це так: “Молода дівчина саме перед випускними іспитами в школі прокидається одного дня після наркозу і знаходить довгий шрам на своєму тілі. Її поводження з цим у світі, її бажання задокументувати цей жахливий для неї стан — ось що було моїм завданням”.
Однією з перших на виставці продемонстровано фотографію Верени на дивані, а поряд лежить альбом репродукцій Моділіані, що ще раз свідчить про його наслідування Капором. Наступною є така сама робота, але збільшена на полотні, що викликає асоціації з полотнами великих майстрів пензля. Єдине, що нібито спотворює картину, — шрам на животі дівчини. Картина називається “Моділіані”.
Капор поставив у центр роботи ситуацію зі зміною мішечка, яка відбувається у туалеті. Автор вважає, що це засвідчення події, яку глядач навіть не наважувався собі уявити, бо переконаний, що для більшості людей спостерігати щось сокровенне, таке, що відбувається за дверима спальні, туалету чи лікарняної палати, — табу. Він же дає змогу спостерігати за цим, констатує факт без жодного натяку на хіть, співчуття чи жагу до сенсації.
Особливо вражає ставлення до серії робіт самої дівчини. Вона не приховує свого недоліку, навпаки, усміхається в камеру, демонструє себе, як уміє. Автор стверджує, що Верена сама зініціювала роботу і сама ж її закінчила. У неї не було ролі моделі, яка лише демонструє тіло, дівчина сама визначала межі роботи, що б могло бути, а що — ні. Саме вона оцінювала естетичність робіт, тому виставка просякнута духом самої дівчини. На останній фотографії вона показує фотографові язика, цим самим …логічно завершуючи цю роботу.
Останній знімок було зроблено 18 липня 2002 року, через два роки після операції. На ньому потворність шраму вже не так помітна, дівчина повернулася до звичного способу життя і вирішила завершити цю прикру документацію. Приємно бачити, що Верена навіть у своєму болісному стані знаходить можливість повеселитися — ціла серія фотографій присвячена розмальовуванню мішечка (в неї, кажуть, є невеличкий талант до малювання). Стежити за змінами, що відбуваються з нею, цікаво, бо на початку експозиції ми бачимо втомлену красиву дівчину, а під кінець спостерігаємо її задоволеною життям.
Також заслуговують уваги відгуки, які залишили люди, що відвідали виставку. Одні відгукуються схвально, називаючи фотографії справжнім витвором сучасного мистецтва, інші шкодують бідну дівчину, а деякі називають це збоченням, витвором хворобливої уяви фотографа, антимистецтвом. Не будемо ризикувати висловлюватися категорично про те, чи шрами на тілі є мистецтвом, чи антимистецтвом, тим паче — наскільки хворобливою може бути, є чи була уява митця. Дивіться самі…
Любомира РЕМАЖЕВСЬКА
