Несвяточна баєчка про покликання журналіста – „Львівська газета”, 6 червня

|

Сьогодні на нашій вулиці свято – День журналіста. Для когось це нагода перехилити чарку чи зателефонувати старому приятелеві або приятельці з вітаннями.

Для мене – поміркувати над проблемами нашого цеху та вищими цінностями, яким ми покликані служити.

Але почну з дуже показової зустрічі в п’ятницю Президента В. Ющенка “з керівниками провідних українських ЗМІ”, як це сформульовано у повідомленнях для преси. Мене там не було, тож орієнтуюся на офіційний звіт, відтак атмосферу цієї зустрічі можу лише уявляти.


Розмовляючи з журналістами, Президент сказав правильні та доречні слова про необхідність досягнення високого рівня консолідації між владою та ЗМІ “навколо тих цінностей, що можуть дати Україні прорив, національний спокій, національне взаєморозуміння і визнання наших сусідів, у тому числі й у ЄС”, про те, що журналісти повинні працювати, ґрунтуючись на системних національних інтересах, оскільки йдеться “про наших дітей, про наші родини, про нашу країну, наше майбутнє”, про вільного журналіста та свободу слова, а головне – про те, що невід’ємним завданням, яке стоїть перед працівниками ЗМІ й політиками, є “діалог, взаєморозуміння, здатність слухати один одного”.


І тут ми підходимо до ключової проблеми – а чи справді хочуть і можуть вислухати один одного влада і ЗМІ, принаймні в тому форматі, який був на зустрічі? Бо співрозмовниками Віктора Андрійовича, як можна судити із прес-релізів, були, за невеликим винятком (мова про головних редакторів незалежних інтернет-видань “Телекритика” й “Українська правда” Наталю Лігачову й Олену Притулу) дві категорії журналістів – державні функціонери та працівники державних ЗМІ і керівники масових газет і телекомпаній, левову частку яких можна окреслити як tabloid press чи її електронні відповідники.


Між тим, ще 10 років тому (і досі нічого не змінилося, попри всі можливі революції та трансформації) відомий швейцарський історик і соціолог Урс Альтерматт у своїй книзі про небезпеки і виклики сучасності гостро скартав позицію цієї категорії видань, які “зі шкодою для партій, парламентів і урядів (…) вирішують, які факти є політично важливими. Телевізійний калейдоскоп подій перешкоджає зауважити їх суспільний контекст. Політика зводиться до останніх новин, які породжують інтерес лише тоді, коли відхиляються від норми. Коли принцип ньюсу та відхилення від норми стає критерієм добору політичної інформації, політика починає нагадувати театр розваг, який призводить до деградації громадянина до ролі пасивного глядача”. Ба більше, така інформаційна політика стає небезпечним інструментом політичних спекуляцій і перетворення імлистого невдоволення споживача продукту ЗМІ на прихильника нахабних і брехливих популістів, що ми відчували і відчуваємо дотепер на власній шкурі.


Це дуже зручно для тих політиків, які прагнуть відвернути увагу від своїх дій. Натомість ЗМІ, які свідомі своєї просвітницької ролі та важливої суспільної функції регулятора взаємостосунків між владою та суспільством, завжди незручні будь-яким, навіть найморальнішим політикам. Чи не є свідченням цього той промовистий факт, що на зустріч із Президентом запросили цілу когорту тих, хто затято і ревно служив старому кучмістському режимові (зрештою, був його улюбленим дітищем!), натомість, схоже, забракло місця для редакторів культового тижневика “помаранчевих” інтелектуалів “Дзеркало тижня”? Може, тому, що вони останні півроку чесно та послідовно ставлять В. Ющенку принципові запитання, від яких він роздратовано відмахується разом зі своїми радниками та кумами?


Нещодавно у Rzeczpospolitej блискучий знавець центральноєвропейської політичної сцени Клаус Бахманн запропонував застосовувати до “брукової”, “жовтої” преси й електронних ЗМІ жорсткий громадський контроль якості – як до кожного продукту, який продають на ринку задля зиску. Але чи спроможні будуть адекватно виконати цю роль, скажімо, в рамках ініційованої Президентом Ради з інформаційної політики, редактори “Фактов”, “Сегодня”, “Дня” чи менеджери дюжини українських телеканалів на кшталт Олександра Богуцького та Володимира Оселедчика? Запитання радше риторичне…


Андрій Павлишин

Реклама партнерів

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...