Учора шанувальники львівської опери отримали нагоду побачити постановку одного з репертуарних спектаклів – “Кармен” – у дещо оновленому варіанті. Іспанськими пристрастями на львівській сцені керували німецькі режисер Маркус Шульєрс і диригент Йорг Івер. Останній безпосередньо перед початком генеральної репетиції напередодні вистави радо погодився відповісти на декілька запитань журналіста “Газети”.
– Це ваш перший візит до України? Як часто виступаєте на запрошення театрів інших держав?
– Назагал, тепер я здебільшого зайнятий як гастролюючий диригент. Безпосередньо перед приїздом до Львова працював у Сінгапурі, виступав у містах Китаю. Львів – перше українське місто, в якому довелося побувати й виступати. Приїхав сюди два тижні тому, та, на жаль, не надто багато встиг подивитися, оскільки чимало часу відбирає робота з тутешньою оперною трупою та оркестром, підготовка до вистави. Однак навіть декількох прогулянок вистачило, аби впевнитися, що місто – чудове.
– Кому належала ідея спільної постановки?
– Це своєрідний пробний камінь німецьких антрепренерів, які планують улітку привезти цю постановку й до Німеччини, організувати турне львівського колективу в Німеччині.
– Якими є ваші перші враження від Львівської опери, від нашого ансамблю солістів, оркестру?
– Передусім я був вражений самою будівлею Опери. Це, без перебільшення, найгарніший із театрів, у яких мені доводилося працювати, розкішний і ззовні, й в інтер’єрах. Що стосується колективу, то, як і в кожному, є сильніші та слабші його складові. Наприклад, тут дуже добрий хор. Солісти – різні, є чудові виконавці, є не настільки сильні. Але й не можна ставити надто високих вимог до людей у доволі поважному віці, а таких чимало в ансамблі. Коли ж говорити про оркестр, то його учасники також демонструють розмаїтий рівень. Найбільше це помітно чомусь у групі дерев’яних духових (багатозначно посміхається). Однак, гадаю, я не настільки довго працював із цим колективом, аби об’єктивно оцінювати його.
– Чи існували для вас певні комунікативні проблеми через мовний або культурний “бар’єр” у роботі з трупою Львівської Опери?
– Ні, наші робочі стосунки склалися доволі успішно, я не можу сказати, що відчував якісь комунікативні перешкоди. Шкодую лише, що не встиг ще вивчити української мови.
– З режисером постановки, вашим співвітчизником, також зустрілися лише у Львові?
– Ні-ні, в нашому спільному доробку з Маркусом Шульєрсом уже понад двадцять вистав. Це давня співпраця.
– Гадаю, що й львівська “Кармен” – не перша у вашій творчій біографії. На чому, на вашу думку, передусім варто акцентувати в такій, здавалося б, знайомій до кожної ноти опері?
– Так, це вже моя третя постановка опери: диригував “Кармен” на гастролях у польському Щецині й багато років тому у “своєму” театрі, тобто у Віттенберзі. На мою думку, “Кармен” – особлива опера, це дуже специфічна форма театру. Найголовнішою є її реалістичність, нехай і артифікована. Однак вона вимагає від солістів не лише доброго музичного виконання, а й напрочуд живої, реалістичної сценічної гри. Значно більше, ніж, скажімо, навіть вердіївські опери. І в цьому привабливість “Кармен”, її вічна новизна та складність.
– До Львова вас запросили. Натомість у Німеччині, й вам, мабуть, про це відомо найкраще, тепер своєрідний бум на “імпортних” диригентів. На вашу думку, це позитивна чи негативна новація в такій давній диригентській школі Європи, як німецька?
– Я не сказав би, що це негативно впливає на рівень німецьких академічних колективів. Насправді проблема полягає в іншому – в Німеччині понад 80 оперних театрів. Але ця кількість щороку скорочується. Опера перестала бути популярним жанром, вихід в оперу більше не є святом у суспільній свідомості. Квитки надто дорогі. Тому зменшуються обсяги їх продажу, відтак – прибутки театрів, і містам доводиться закривати їх, адже в Німеччині оперні театри – це комунальна власність.
– Українським читачам, звісно, буде цікаво дізнатися, що в Німеччині оперні театри також мають фінансові проблеми. Прийнято вважати, що це передусім “прерогатива” бідніших держав…
– На жаль, це й наша проблема. Міським бюджетам треба на чомусь економити. Цього не можна робити на переробці сміття, а от на оперних театрах – чому б і ні? До речі, не в останню чергу солістів і диригентів запрошують з інших держав, аби зекономити.
– Ви вже, мабуть, звернули увагу, що практично в кожному німецькому театрі залучено українських співаків. Вам доводилося працювати з ними? А якщо так, який рівень вони демонструють?
– Так, у театрі Віттенберга, де я працював тривалий час, виступав тенор Юрій Сватенко. Мої враження від його виконавського рівня – лише найкращі.
– Маєте чималий досвід оперного диригента, однак відомо, що ведуть до цього фаху найрізноманітніші й здебільшого дуже звивисті музичні шляхи… Де починався ваш?
– Перед тим, як закінчити диригентуру в Ессені, у знаній Фолькванг-консерваторії, я починав як трубач. Інша дуже поважна для мене сфера – це композиторська творчість (серед доробку Йорга Івера – дві опери, ораторія, дві симфонії, а також чимало творів для дітей, у тому числі й музично-сценічних, реалізованих і на компакт-дисках, і в декількох німецьких театрах, – “Газета”).
– Розумію, що на це запитання диригенти відповідають дуже неохоче, та все ж – музика яких епох є для вас найближчою?
– Фактично я виконую різностильові твори: віденських класиків, романтиків, чимало модерної музики. Важко говорити про якісь преференції між Моцартом і авангардом… Останнім часом мені особливо близька музика Брукнера. Схильний підтримувати й своєрідну “моду на Малера”, яку тепер можна спостерегти в музичному світі.
– Як диригент також продовжуєте малерівську “авторитарну” традицію?
– Радше ні. Я намагаюся розглядати свою роботу з оркестром насамперед як розмову з однодумцями, спільне музикування для власного задоволення. Це в ідеалі. На жаль, не завжди все складається так ідилічно (сміється), подекуди доводиться говорити з більшим притиском. Але авторитарність… Ні, нині це не актуально.
Розмовляла Лідія Мельник
