Гроші за Шевченка - "Львівська газета", 26 квітня

|

Конфлікт довкола пам’ятника Тарасові Шевченку у Львові – подія сама собою не нова. Питання, які вона спроектувала на суспільство, теж давно відомі. Чи заплатило місто гонорар авторам монументу Андрієві та Володимиру Сухорським, і чи взагалі місто зобов’язане платити?

Зрештою, це були б лише їхні внутрішні “розбірки”, якби не спорадичне блокування рахунків міської ради. Від цього страждають уже всі львів’яни. Парадоксальна річ: що довше триває судова тяганина, розпочата ще за попереднього мера, то більш заплутаною є ситуація. З неї пересічному городянину зрозуміло лише те, що нічого не зрозуміло.

“Газета” спробувала дослідити конфлікт, так би мовити, від витоків. При цьому ми намагалися якомога повніше розповісти про бачення проблеми сторонами, керуючись або їхніми заявами нашим кореспондентам, або їхньою позицією, висловленою в офіційних документах.

Позиція міської влади

Реклама партнерів

Василь Куйбіда

Десятого листопада 2000 року тодішній міський голова Василь Куйбіда звернувся до Личаківського районного суду із заявою про перегляд справи за виграним позовом братів Сухорських. Чим керувався Василь Степанович?

За його твердженням, уже після винесеного за позовом архітекторів рішення до Львівського виконкому звернувся громадянин Канади Василь Іваницький. Він задекларував низку цікавих речей. По-перше, будівництво пам’ятника очолював Український громадський комітет, отже, він мав би бути відповідачем у справі. По-друге, зазначене будівництво проводили не Сухорські, а аргентинський скульптор Євгеніо Сабіо. По-третє, на винагороду Сухорським комітет витратив близько 100 тисяч американських доларів (пан Іваницький подав документи, що засвідчують витрати на Сухорських у розмірі 15 тисяч доларів США).

Зважаючи на це, Василь Куйбіда резюмував: “Ці матеріали підтверджують, що впродовж 1992-1994 років Український громадський комітет із питань побудови пам’ятника Шевченкові у Львові виплачував винагороду братам Володимирові й Андрію Сухорським, а отже, не існує підстав для виконавчого комітету Львівської міської ради виплачувати їм авторську винагороду”.

Любомир Буняк

Ситуація довкола гонорару Сухорських, схоже, остаточно допекла міському голові Любомирові Буняку. Він навіть удався до чорного гумору: “Нам хіба залишається продати пам’ятник і розрахуватися з архітекторами”. Не втримався Любомир Костянтинович від коментарів і на одній з останніх сесій міськради: “Якби Тарас Григорович знав про цю ситуацію, він перевернувся б у труні. Це ж сором на весь світ. Як ми, українці, у славному Львові, “де врага не буде супостата”, оце ж робимо! Дванадцять років минуло, двічі закривали цю справу, всім усе зрозуміло, як у Божий день. Але ні, через 12 років знову знаходиться суддя й витягає справу. І судять. І міська рада програє 700 тисяч гривень, хоча ні з ким не укладала угоди. Міська рада тут ні до чого…”

Мотиви, якими керується команда нинішньої мерії, можна визначити, зважаючи на задеклароване в касаційній скарзі на позитивне для Сухорських рішення Галицького місцевого суду від 26 травня 2003 року. Підписаний міським головою документ апелює, зокрема, й до зазначених аргументів Василя Куйбіди. Але наявні й інші підстави. Наведемо два витяги з касаційної скарги: “Відповідно до п.4 протоколу наради в заступника голови Львівського облвиконкому В. Яворського від 22.05.1990 року, авторами архітектурної частини пам’ятника та благоустрою території навколо пам’ятника було визначено тимчасову творчу групу В. Сухорського Львівської експериментальної кераміко-скульптурної фабрики. Творчу групу було зобов’язано до 05.06.1990 р. укласти договір з управлінням житлово-комунального господарства Львівського міськвиконкому на виконання проектних робіт з благоустрою території в районі спорудження пам’ятника, однак ця вимога позивачами виконана не була. 12.02.1991 р. управлінням житлово-комунального господарства Львівського міськвиконкому було укладено договір № 618 з Львівською експериментальною кераміко-скульптурною фабрикою на виготовлення моделі фігури Т. Шевченка та стели з рельєфом, а також перевід їх у матеріал на термін виконання завдання – 1993 р. і на суму – 750 тис. крб. “.

І другий витяг: “Між позивачами і виконкомом Львівської міської ради не було укладено жодного авторського договору, не було домовленості щодо авторської винагороди, що підлягає оплаті за використання твору, чинним законодавством України не визначені мінімальні ставки авторської винагороди за створення та використання таких творів, а натомість протягом 1990-1998 рр. позивачі перебували у трудових відносинах з Львівською експериментальною кераміко-скульптурною фабрикою. Отже, відповідно до
ст. 20 Закону України “Про авторські та суміжні права”, з приводу розміру і виплати авторської винагороди позивачі повинні були звертатися до фабрики, як до роботодавця, а не до Львівської міської ради та її виконавчих органів”.

Касаційна скарга містить й інші цікаві аргументи, зокрема: “Львівський міськвиконком був лише організатором будівництва, через якого проходило фінансування спорудження пам’ятника…” Посилання ж суду на те, що міськвиконком, виділивши землю під будівництво, виступав як замовник, не є достатнім аргументом, “оскільки таке рішення про відведення земельної ділянки, відповідно до чинного на той час законодавства України, міг прийняти лише виконком Львівської міської ради”.

Міська влада вважає свої аргументи достатніми, тому доходить висновку, що судове рішення про виплату братам Сухорським гонорару слід скасувати, оскільки воно є “незаконним, прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, за неповного з’ясування обставин справи”.

А віз і нині там

“Газета” подала позиції всіх сторін конфлікту. Однак картина виглядатиме неповною, якщо не звернути увагу на деякі нюанси справи, котрі можуть допомогти зрозуміти ситуацію.

Почнемо з гонорару, який начебто отримали брати Сухорські, за свідченнями Василя Іваницького. Він справді подав документи, за якими комітет з питань спорудження пам’ятника витратив 15 тисяч американських доларів (заяву про 100 тисяч доларів так і не підтверджено документально). Однак автори пам’ятника стверджують, що це відрядні витрати на проживання та харчування в Аргентині під час роботи над композицією. З огляду на рахунки, що їх подав пан Іваницький, такої ж думки, як і Сухорські, дотримується Галицький місцевий суд, що відображено в його рішенні дворічної давності. Отже, є документи про витрати на відрядження та на оплату матеріалів у розмірі 750 тис. грн. (див. вище, – “Газета”). Щодо начебто виплаченого гонорару, то жодних задокументованих свідчень (відомостей, рахунків, розписок тощо) не існує. Принаймні їх не мають ні автори пам’ятника, ні міська влада, ні Василь Іваницький, ні суд.

Тепер про те, що брати Сухорські не виконали вимоги щодо укладення авторського договору з управлінням житлового господарства. Це правда. Однак чи взагалі Сухорські могли виконати цю вимогу? Виявляється – ні, про що добре мусили б знати в мерії. Принаймні редакція має протокол засідання оргкомітету зі спорудження пам’ятника Шевченкові у Львові від 11 грудня 1990 року, який містить важливий момент. Першим пунктом засідання було обговорення питання “Про оплату авторському колективу за ескізний проект пам’ятника Т. Г. Шевченку”. А далі процитуємо витяг з протоколу: “З інформацією по першому питанню виступив Мончук Я. М. – начальник управління житлово-комунального господарства міськвиконкому, НА ЯКЕ ПОКЛАДЕНІ ФУНКЦІЇ ЗАМОВНИКА” (виділення “Газети”). Тобто тоді місто визнавало себе замовником. На тому ж засіданні архітектор Ю. Хромей, який працював над проектом пам’ятника разом із Сухорськими, запропонував розірвати договір через фабрику й укласти його напряму або через Львівське відділення управління культури. Натомість виступила член оргкомітету, тодішній заступник завідувача фінансового відділу міськвиконкому Любов Максимович, котра сказала, що напряму з авторським колективом договір укласти не вдасться. Це можна було зробити тільки через організацію, за допомогою якої авторам перерахували б гроші. Тобто причини, через які Сухорські не уклали договору з управлінням інженерного господарства, цілком зрозумілі та логічні, адже бюджетна установа не могла вступати в такого роду стосунки з фізичними особами.

Ситуацію довкола пам’ятникової епопеї могли б дещо прояснити протоколи засідань оргкомітету, які відбувалися за часів Василя Куйбіди. Однак після того, як постало питання про виплату гонорару, протоколи з мерії наче корова язиком злизала. Претензії Сухорських на отримання копій залишилися незадоволеними. Однак у розпорядженні редакції є лист на ім’я голови ради та голови виконкому № 15/233-06 від 14.11.1996 року, підписаний Василем Кравцівим, який у той час виконував обов’язки керівника департаменту міського інженерного господарства. У листі перелічено, хто зі спонсорів і скільки дав на спорудження пам’ятника. Але тут цікавить інше. У першому абзаці згаданого документа Василь Кравців зазначає: “Рішенням Львівської міської ради народних депутатів від 21.09.89 р. №307 функції замовника з проектування та будівництва пам’ятника Т. Г. Шевченку покладалися на управління комунального господарства та відділ культури Львівського міськвиконкому”. Тобто і 1990-го, і 1996-го міська влада ще визнавала себе замовником, що намагається спростувати нині. Й навіть якби не було зазначених документів, можна поцікавитися, що пам’ятають чиновники. Нагадаємо, що Василь Кравців і Любов Максимович і сьогодні працюють на чільних посадах у мерії, відповідно, першим заступником міського голови та заступником із фінансових питань. Зрозуміло, що коли Любомир Буняк говорить, мовляв, міська влада тут ні до чого, то може й не знати всього, що коїлося за часів попередника. Однак питання: чи консультував його з цього питання перший заступник, у минулому працівник адміністрації Куйбіди, котрий мусив би знати суть справи.

Сьогодні справа про виплату гонорару братам Сухорським зависла в юридичній площині. До того ж юристи, які погодилися проконсультувати кореспондента “Газети”, наголошували на складності справи та на її неоднозначності. Загалом, на нашу думку, конфлікт довкола гонорару треба розглядати у двох площинах – власне юридичній і моральній. Щодо першої, то тут справді ситуація складна, адже закон не враховує людських міркувань десяти-п’ятнадцятирічної давності. Зрештою, десь можна зрозуміти позицію сьогоднішнього складу мерії, який не має жодного бажання оплачувати чужі рахунки. Тут – рахунки Куйбіди. Однак для Сухорських, зрештою, як і для будь-кого, нинішнє львівське керівництво є правонаступником попереднього, тож міська влада залишається міською владою, незалежно від прізвища того, хто її очолює. Попри те, юристи мерії докладають титанічних зусиль, аби вирішити справу на свою користь. Де-юре, мають підстави боротися.

Тепер про моральний бік. Безперечно, місту така ситуація не пасує. Люди, які виконали роботу, мають отримати винагороду, навіть якщо вони не тямлять у юридичних тонкощах і свого часу були настільки наївними, що покладалися на усні запевняння Василя Куйбіди.

Але найприкріше в усій цій історії, що, попри низку судових рішень, вона вперто не йде до свого логічного завершення. Місто не бажає платити, брати Сухорські не бажають відмовлятися від гонорару, а судові та виконавчі служби можуть хіба вкотре заблокувати рахунки мерії, що б’є вже по всій, Богу душу винній, львівській громаді. Виникає підозра, що та ганьба, яку нині маємо в місті, цілком може розтягнутися в часі на ще одну каденцію ще одного мера. Ймовірно, мине трохи часу – й місце Любомира Буняка займе хтось інший. І є дуже великий сумнів, чи захоче він виплачувати гонорар братам Сухорським. Простіше кажучи, “наша пісня гарна й нова, починаймо її знову”. Хоча для нашої історії більше пасують не слова з веселенької пісеньки, а трагічне Шевченкове: “Схаменіться! Будьте люде…”

Роман Онишкевич

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...