Школа молодого бійця для молодого журналіста – „Високий Замок”, 21 квітня

|

У дитинстві я дуже любив грати у розвідників, але навіть уявити не міг, що колись ця гра може стати роботою. На одну добу я перевтілився на курсанта четвертого курсу Львівського військового інституту Національного університету “Львівська політехніка”. Про те, хто я насправді, в інституті знали лише кілька осіб, але вони вміли зберігати військову таємницю…

Спочатку я хотів взяти бойове прізвище Кузьмук, але офіцери, які вводили мене в курс військового життя, назвали це нахабством. Перебрали багато прізвищ: Шуляк, Чернілевський (колишні керівники Західного оперативного командування), але згодом вирішили не чіпати перших осіб. Зупинилися на других. Хтось згадав, що один із заступників командувача ЗахОК мав прізвище Кондратенко. Скромно і зі смаком. Так я став “підпільним Кіндратом”, тобто курсантом Кондратенком. Для більшої правдоподібності коротко підстригся і зробив окантовку “під фуражку”, за що мене навіть поставили у приклад під час ранкового огляду.

– Студент і курсант – дві великі різниці, – наставляв мене один з офіцерів. – Студент хоче – вчиться, не хоче – не вчиться. А курсант, який живе за статутом, вчиться у будь-якому разі. І після пар він іде не у бар, а на самопідготовку, і за цим стежить офіцер. Нещодавно у нас навчався син одного відомого львівського бізнесмена. Його батько сказав: “Я знаю, що у вас хлопець буде нагодований, здоровий, не вживатиме наркотиків, стане фахівцем своєї справи і, крім цього, буде мужнім, загартованим – справжнім мужиком!”.

За легендою, я, Дмитро Кондратенко, закінчив “Львівську політехніку”, а от військову кафедру не зміг – за сімейними обставинами. І тепер з дозволу вищого керівництва у Києві маю закінчити кафедру і стати офіцером. Те, що “піджак” (так військові називають цивільних) запросто вступив відразу на четвертий курс, викликало хвилю обурення і серед офіцерів, і серед одногрупників.

Реклама партнерів

– У тебе, мабуть, серйозні плечі нагорі? – запитував командир моєї роти. – Ніколи не чув, щоб комусь вдавався такий маневр!

Я не заперечував. Мовляв, вуйко, генерал Кондратенко, замовив слівце… А від запитань товаришів по роті, чому я не закінчив військову кафедру, я ухилявся, відповідаючи: “Мусив терміново виїхати зі Львова”. Так, щоб усі зрозуміли: “Мав проблеми з міліцією чи з бандитами”. Подумав: якщо не стройова підготовка, то, може, хоч це додасть мені авторитету…

Зізнаюсь, трохи побоювався, коли вперше, після вечірнього огляду, на якому мене представили роті, зайшов до казарми. Мимоволі згадував попередження моїх наставників: “Майте на увазі, “піджаків” у нас не люблять”. А я був натуральним “піджаком”: не вмів стояти в строю; не знав, що означають деякі команди; навіть постіль застеляти не вмів. Тому довго мордувався з простирадлами, які мені видали у казармі, та все одно не зміг застелити їх так, як це зробили інші. Раптом кремезний хлопчина підійшов до мене і став позаду, склавши руки на грудях. Ну все, подумав я, зараз почнеться… Але “дід” несподівано відібрав у мене простирадла, сам застелив їх і, не сказавши ні слова, пішов далі.

Після відбою о 22.00 хлопці ще певний час розмовляли у темряві й писали SМS-ки своїм дівчатам. Але недовго – підйом в армії о шостій ранку, потім – шикування під зорями, ранковий огляд і зарядка.

Одну добру пораду дав командир взводу. Він викликав мене до свого кабінету і сказав:

– Намагайся бути таким, як всі, і спокійно реагуй на все, що б не трапилося. А у разі чого дай знати, я допоможу.

На щастя, ця допомога мені не знадобилася. Загалом, найбільше враження за час добового перебування у роті на мене справило почуття армійської товариськості. Назагал усі курсанти виглядали дорослішими за свої роки, у кожному з них відчувалися відповідальність та самостійність. Ніхто не “чмурив” новачка, ніхто не знущався – усі, навпаки, весь час підказували, допомагали…

– Гей, Кондратенко, шнурки мають бути заправленими у берци! (Берци – військові черевики. – Авт.)

– Переодягни планшет на лівий бік, Кондратенко, а то зараз матимеш від ротного!

– Щоб іти в ногу під барабан, треба запам’ятати, що на сильніший удар завжди треба ступати лівою…

Підказувати мені треба було весь час. Спочатку я взагалі губився серед юрми незнайомих людей, ще й одягнутих в однострої, і не міг знайти свій взвод. Але завжди з’являвся хтось, хто піднімав руку і кричав: “Гей, Кондратенко, ставай ось тут!”. З маршируванням було важче. Мене навіть у школі не брали на різноманітні піонерські паради. Не взяли і в інституті. Під час ранкового урочистого проходу перед начальником інституту офіцери стиха попросили мене залишити стрій.

– Іди, – сказали, – до казарми, а то зараз нам влетить за твою виправку. Можеш трошки кульгати, наче нога болить. Потім вчити будемо…

Але я кульгав по-справжньому, бо після ранкових зарядки та пробіжки берци, які у мене були на піврозміру менші, тиснули безбожно. Мого “сорок шостого розтоптаного” в інституті не знайшлося…

На сніданок, обід чи вечерю курсанти ходять під музику духового оркестру і зі стройовими піснями. Мабуть, для апетиту. Хлопці жартували, що кухарям вдається приготувати рибні котлети так, що вони навіть мають запах м’яса. Але я і проти рибних котлет нічого не мав. Мені армійська їжа (чесне слово!) сподобалася. Годували просто, але ситно. На сніданок були котлети з картоплею, на обід – суп і гречка з цими ж котлетами, салатом з квашеної капусти, скільки завгодно хліба, а ще вітамінка – маленька помаранчева таблетка. (Ось звідки починається революція!). Крім цього, хлопці казали, що нестачу калорій можна поповнити, щоправда, вже за власні гроші, у так званому “Чіпку” або “Чебурашці” – інститутському кафе з багатообіцяючою назвою “Казка”.

– Так, Кондратенко, – задумливо казали мені товариші, миттєво проковтнувши свої порції і дивлячись на те, як я не можу впоратися зі своєю. – Тобі треба навчитися швидко їсти. Інакше ходитимеш голодний.

Після сніданку – заняття. На практичному з експлуатації автомобільної техніки (я навчався якраз на автомобільному факультеті) перевіряв зазор між контактами переривача-розподільника армійського УАЗа. Величезна машина стояла поруч з іншими вантажними авто та навіть БТРом у навчальному корпусі політехніки на вул. Князя Романа. І у будову кожної машини можна було вникнути до дрібниць. Свою не надто велику освіченість у цій галузі пояснював тим, що вчився у політехніці “дуже давно і дуже погано”. На лекції з економіки викладач попросив мене показати йому зошит після лекції. Мабуть, його насторожило, що я пишу лівою рукою.

Загалом, армійського життя я зачерпнув, так би мовити, повною чашею. Переводив військову техніку з зимового на літній режим, готувався до занять на самопідготовці, навіть встиг після самопідготовки на благо інституту перебрати дошки, призначені для будівництва нового корпусу. У кілька вільних хвилин, які свідомі курсанти використовують для того, щоб “підкачатися” у спортивному куточку казарми, слухав армійські байки.

Більшість курсантів мріє потрапити до тихої військової частини в якомусь містечку, як кажуть в армії, поближче до кухні, подалі від начальства. Говорили про офіцерську зарплату, про можливість заробити у миротворчих підрозділах, отримати квартиру, про жінок… Їхньої м’якості таки бракує у жорсткому чоловічому колективі. Кілька армійських бувальщин на “гражданці” могли б стати непоганими анекдотами.

“Розшифрували” мене увечері, перед усією ротою, яка нагородила мене гучними оплесками. “Так, – сказали мені товариші, – нас ще ніхто не розводив!”. Я зі свого боку був дуже радий підтвердити, що жоден “піджак” не може вступити відразу на четвертий курс військового інституту. Хіба тільки якщо він журналіст, та й то лише на один день…

Дмитро СИНЯК

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...