Другий рік при Українському католицькому університеті функціонує Інститут управління неприбутковими організаціями (ІУНО), де бажаючих молодих людей за два семестри тренери з України та з-за кордону навчають, як правильно керувати громадськими організаціями, як найкраще і фінансово найоптимальніше допомогти нужденним. Підготовка спеціалістів у цій галузі дуже важлива, адже професійних соціальних працівників в Україні надто мало. На відміну від інших вузів, ІУНО дає змогу студентам практично зреалізувати власнозадуманий проект. Це стало можливим завдяки голландській фундації ім. Генрі Ноуена, яка готова фінансувати всі розробки студентів ІУНО, котрі варті уваги. Репортер „Ратуші” був свідком практичної реалізації одного із найперших доброчинних проектів українських студентів.
Марічка Маковецька та Анастасія Войтюк – старшокурсниці УКУ, своє життя в майбутньому планують пов’язати з допомогою нужденним. Власний проект в ІУНО вони присвятили майстерні „Віра і світло”, яка діє при церкві св. Юра. В майстерні реабілітовуються 22 працівники від 17-ти до 38-ми років, які через певні фізичні або розумові особливості зараховуються до категорії людей із особливими потребами. Таких майстерень у Львові кілька. Там особливі люди, яких у колі волонтерів називають друзями, можуть спілкуватися зі здоровими людьми, робити сувеніри із дерева, бісеру, воску. Лікування мистецтвом називається арт-терапією і є одним із найдієвіших, коли йдеться про друзів. Марічка та Настя запланували для працівників „Віри та світла” дводенну екскурсію замками „Золотої підкови” із ночівлею в Підгорецькому монастирі. На перший погляд видається, що нічого в цьому особливого нема, але коли сказати, що більшість із друзів жодного разу не ночувала без батьків… Дівчата обіцяють, що це лише перша частина їхнього задуму. В травні вони мають на меті самотужки організувати Міжнародний семінар по арт-терапії, а 22 травня разом із друзями взяти участь у Міжнародному фестивалі з арт-терапії. Проте і на цьому співпраця з майстернею не вичерпується. Сьогодні студентки допомагають їй із матеріалами для сувенірів, по закінченні проекту хочуть разом із друзями поділитися на групи і по четверо — п’ятеро ходити до кінотеатрів і піцерій, до кав’ярень і цирку, аби згладити ту межу, яку намалювало між ними суспільство. Ще один важливий аспект: проект написано доволі професійно, англійською мовою, а це допоможе навіть після закінчення фінансування Фундацією Генрі Ноуена шукати інших донорських іноземних структур.
Отож, уперед! Рівно о дев’ятій ранку всі вишикувалися біля автобуса, ніхто не запізнився, адже ніхто не хоче проґавити нагоди на таку подорож, тим більше якщо така нагода трапляється вперше в житті. Дорогою до середньовічних замків волонтери разом із друзями співають пісеньки, здебільшого — на релігійну тематику. В багатьох — проблеми з дикцією, проте вони співають як можуть. По очах видно, що, крім традиційної пісні, якісь зачаровані звуки лунають зі самої душі. Їх почути важче, але зрозуміти легше. Всього нас 33 людини, а цього якраз вистачає, щоб розбитися на пари. Як пояснюють дівчата – це момент інтеграції, стирання меж між нами. Справді, до кінця поїздки ці грані майже стерлися – душі зв’язалися, і важко було сказати, де повносправний, а де неповносправний.
Перший пункт – Олеський замок. Екскурсії нам не провели, хотіли грошей, проте запустили на територію. Ну і нехай, нам за гроші екскурсії не треба, нам потрібна особлива екскурсія. Кожен згадує щось про Олеський замок, хтось вигадує. Разом вийшла чудова містична історія, сповнена ліричними відступами і християнськими повчаннями. На таке екскурсовод не здатен. Поїхали далі… Стоп! Золочів, резиденція Яна Собєського. Запустили і провели екскурсію безкоштовно. (Прозаїчно говорити про такі речі, проте обставини змушують.) Наша група обійшла всі будівлі, передивилась експонати, кожен знайшов щось цікаве. Перед виходом із замку стоїть „камінь бажань”, куди, за легендою, яку самі вигадали замкові працівники, слід запхати палець і перекрутити тричі – це запорука того, що бажання, яке загадали, збудеться. Друзі по-різному відреагували на це. Хтось запихав палець, притуляв голову до каменя і довго про щось просив, хтось перекручував палець понад десять разів, мабуть, для підвищення магічної сили каменя. Проте близько 10 друзів, тобто більшість, не підійшла до каменя, не загадала бажання. Можливо, боялися стороннього ока, можливо, перестали вірити в чудеса…
Каплиця перед замком – розп’яття Ісусове – тут ми перекусимо. Під час їди Оленка, одна із друзів, підійшла до розп’яття. Потім, на зворотній дорозі, вона розповість у мій диктофон: „Мені сподобалися всі замки, проте особливо мені сподобалося розп’яття Ісуса Христа в Золочівському замку. Від цього хреста я почула знамено, проміння від нього торкнулося моєї душі. Це було справжнім святом”. Після таких слів здалося, що мене від Оленки відрізняє тільки те, що моя душа ніколи не відчувала доторку проміння…
Екскурсійна частина дня закінчилася, а це означає, що ми наближаємось до атракції, яку друзі найбільше очікували – ніч із однолітками без присутності батьків. Перед сном я, як справжній волонтер, допоміг накрити стіл, а також, не менш вправно, допоміг це все з’їсти. Волонтери миють посуд, друзі діляться враженнями. Потім організатори назвуть однією із найбільших помилок те, що накривали і прибирали стіл без участі друзів. „Наступного разу знатимемо”, – в один голос кажуть Настя та Марічка. Перед сном – гітара, ігри, співи, сміх. Після годинних розваг очі в декого почали закриватися, зі мною включно – помалу розбрідаємось по монастирських келіях. Близько 12-ї ночі я зрозумів, що заспані очі в друзів – привід відлучитися від гурту і насолодитися свободою. Про це мені нагадували їхні веселі крики та інтервальний сміх. Розмови з часом перетворилися на шепіт, проте придушений сміх доносився з різних кутків монастиря й о другій. Завтра друзі скажуть, що це не вони не давали мені спати, проте їхні заспані очі під час дороги до Львова видають деякі таємниці.
В автобусі Настя сказала, що надзвичайно задоволена результатами своєї роботи. Абсолютно все, що дівчата запланували, виконане з точністю до хвилин. Не приховує Анастасія здивування, що друзі виявилися надзвичайно мобільними. „Зазвичай, чекали не ми на них, а вони на нас”, – з усмішкою каже вона. Мабуть, це додасть дівчатам активності в реалізації наступних проектів.
Михайло ГУЗАРЕВИЧ
