Як розкрадають львівські архіви - "Поступ", 6 квітня

|

За недостатнього контролю з боку громадськості й фінансування з боку держави за залишковим принципом вони приречені на небезпеку бути знищеними. Вогнем. Водою. Розкрадачами. А з їхнім знищенням йде в небуття наша пам`ять, наше минуле, без якого, як відомо, й майбутнього нема.

Вони ще намагаються дати собі раду самі, заробляючи на дослідженнях фондів на замовлення фізичних чи юридичних осіб. Намагаються популяризувати те, що зберігають, через виставки, публікації, каталогізацію. Але дедалі важче дається їм саме ота основна — зберігальна — функція. Вони — державні архіви України — під загрозою. Щораз більше безцінних скарбів національної історії виринає на чорному ринку і стає предметом торгу між колекціонерами антикваріату, які не гребують набувати до своїх приватних збірок пам`ятки із явними ознаками приналежності до державних архівів чи музеїв. Про ту хвилю меркантильного інтересу, що широким незагаченим руслом вимиває ці цінності за кордон, взагалі думати страшно: митниця вилучає такий мізерний відсоток контрабанди пам`яток, що не може вважатися ефективним заслоном проти пошесті перемитництва предметів старовини. Тому факт залишається фактом: держава поки що безсила покласти край розкраданню сховищ своєї історії.

Загалом же тема державних історичних архівів, на жаль, не належить до кола постійних інтересів місцевих ЗМІ. І відомо чому: система ця, попри те, що від 1985 року стала відкритішою і дає право рівного доступу всім громадянам до матеріалів, які їх цікавлять, а все, однак, неначе “держава в державі”, бо на місцевому рівні не підпорядковується ані управлінню культури, ані облдержадміністрації, а тільки за своєю вертикаллю голові Держкомархіву, осідок якого, звісно, у столиці. Цікавість ЗМІ до проблем архівної справи обмежується спорадичними згадками про виставки, рідко коли про справжні джерельні відкриття (бо ж відомо, що сумлінних істориків тепер — як тих мамутів: більшість “дослідників” клепає свої дисертації, переписуючи із трьох книжок у четверту, нерідко із тими самими помилками), та найчастіше через якийсь скандаль: там підмочило, там згоріло, там викрали…

Ось і зараз варто було б розповісти про чудову в концептуальному плані виставку цифрових копій “Історія Польщі в документах”, яку в понеділок за присутності іменитих українських та польських істориків відкрили під склепіннями колишнього монастиря оо. бернардинів, де розташований Центральний державний історичний архів у Львові, але гору взяла важливість розповісти про іншу подію в стінах цього закладу. На жаль, негативну. І не тому, що це сенсація. А тому, що це справа громадської ваги.

Реклама партнерів

Йдеться про безпрецедентно велику крадіжку із фондів ЦДІАЛ, факт якої ще недавно на запити журналістів всіляко заперечувала дирекція. І не дивно чому: до справи, окрім іще не з`ясованих слідством виконавців, були причетні високі державні чинники, як-от колишній віце-прем`єр Дмитро Табачник (він же історик-колекціонер), колишній прем`єр-міністр Віктор Янукович (він же єдиний двічі не суджений кандидат від влади на президентську посаду).

Тепер уже, коли на негайному й докладному розслідуванні цієї справи наполіг віце-прем`єр з гуманітарних питань Микола Томенко, шила в мішку не втаїти. “Поступ” зобов`язується інформувати читачів про “крадіжку року”.

Світлана ТЕМНИК

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.