Розмова з Віктором Небораком, поетом, прокуратором Бу-Ба-Бу
Якщо перекласти актуальною говіркою, вони були найуспішнішим українським літературним брендом ХХ століття. Про творчість Бу-Ба-Бу пишуть дисертації, читають лекції, їх навіть увели до університетської програми. Мало хто задумується на тим, наскільки парадоксальною для української літератури є ситуація: вранці слухати на лекції про письменників, на зустріч із якими треба було в буквальному сенсі пропихатися ввечері напередодні.
Точна дата їхнього народження – 17 квітня 1985 року. Щоправда, акції до 20-річчя відбуватимуться раніше – 29 і 31 березня у Львові та Києві відповідно. На момент точного 20-ліття Юрій Андрухович буде в черговій подорожі, Олександр Ірванець, імовірно, в Києві записуватиметься для телепрограми “5 копійок”. Віктор Неборак перебуватиме у Львові. Саме він написав книгу “Введення у Бу-Ба-Бу”, яка пережила два видання. Неборак, Прокуратор Бу-Ба-Бу, нині є найменш публічним із трьох бубабістів. Утім це не означає, що його письменницьке (й наукове) життя є менш інтенсивним і що він є менш привабливим об’єктом для критики. Власне, щодо критики, яка списує Бу-Ба-Бу з рахунків, і почалася розмова “Газети” з Віктором Небораком.
– Чому вас, Бу-Ба-Бу, хочуть поховати?
– На це запитання насправді не так легко відповісти, тому що є різні рівні наших сприймачів. Скажімо, один рівень – це член-кореспондент Академії наук Тамара Гундорова (літературознавець, авторка низки досліджень творчості Бу-Ба-Бу, – “Газета”). І вона, здається, не хоче нікого з нас ховати. Є люди, які, може, щойно довідалися про щось таке, мають 18-19 років, тут також не можна говорити про якесь поховання.
Але є певний рівень дискурсу чи його представників, яких ця тема чомусь бентежить. Уперше це з’явилося, наскільки я пригадую, 1992 року, після другого фестивалю “Вивих” і нашої поезоопери “Крайслер Імперіал”. З’явилася теза, що то був феєрверк, який знаменував наше закінчення. Можливо, це пов’язано з якимось не-очікуванням довготривалого успіху, або – щоб не говорити так кострубато – коли цей успіх є, то радше дехто з його свідків може подумати, мовляв, він або сфальшований, або, як тепер кажуть, напіарений, щось там негаразд, не може бути в українських умовах чогось успішного та тривало успішного. Якщо воно таке – то хіба що випадково, на короткий час. Можливо, ліпше запитати про це в тих людей, які хочуть нас ховати. Але мені видається, чого насправді бракує в нашій літературі – це тривалої, нормальної, розрахованої не на п’ять, не на десять, не на 15 років, а на все життя, яке може тривати достатньо довго, творчості. Думаю, коли Маркес у 40 чи 50 років видавав свій черговий роман, ніхто не вважав, що йому час “на пенсію”. Чеслав Мілош, який відійшов у віці понад 90 років, видавав книги до кінця життя.
У нас, коли людина переходить межу 40 років і ще продовжує писати, дехто вважає мало не непристойним, бо вірші нібито можна писати лише до 27, 30 років. І можливо, це пов’язано з усім тим комплексом, який називають постколоніальним спадком української культури, коли треба було все робити швидко, якось обдурювати імперське око. А якщо не обдуриш – тебе знищували, і тому творчість порядних літераторів була яскравою, але короткою.
– У “Введенні у Бу-Ба-Бу” є есе, присвячене зустрічі Нового 1985 року, коли ви всі лише познайомилися. Чи присутній момент розчарування, невиправданих надій, чи ви не видаєтеся собі наївними?
– Насправді 1985 року якихось чітких сподівань, окрім надій на друк книжок, не було. Бо 1985-го тільки вийшла перша книга Андруховича. Чимало обставин склалося щасливо. У видавництві “Молодь” працював Василь Герасим’юк, який був редактором цієї книги, Андрухович перед тим служив у війську, на цьому можна було акцентувати, аби пришвидшити вихід видання. Тоді, коли ми зустрічали Новий 1985 рік, навіть цієї книжки ще не було. Тобто наші тодішні очікування не були пов’язані з якимось прагматизмом. Це радше було бажання знайти однодумців. Тобто є люди, які тішаться від того, що живуть у Львові, однаково розуміють важливі речі, які стосуються архітектури, музики, модерної урбаністичної культури, відчувають, що сучасній Україні її бракує – модерності, урбанізму, динамічності, відкритості до різних тем, зокрема й ризикованих. Ми ніби намацували, скільки нас таких є. Тоді здавалося, дуже мало. Тепер знаємо, що таких людей є багато, вони хочуть, аби слово не було заритуалізованим, аби воно не було лише в хрестоматій резервації, щоб поетичне слово не було надто герметичним, а було живим. І немає розчарування, бо насправді цих людей виявилося значно більше, ніж тоді здавалося. Але їх не є достатньо багато, щоб творити повноцінний європейський літературний процес. Насправді, тепер наші пошуки значно свідоміші, ніж тоді. Просто більш свідомо працюємо на те, аби розширити коло читачів сучасної української літератури, не лише нас. Якщо подивитися, скільки кожен із нас написав різних статей про інших літераторів, то, думаю, це буде один із доказів того, що ми не тільки займаємося саморекламою. Якби були відповідні структури, які роблять це, ми співпрацювали б із ними та не брали б на себе цих функцій. Може, багатьом не до вподоби, що ми, власне, беремо на себе додаткові функції. Один з елементів постколоніалізму – це те, що багатьом подобається мало рухатися. Тобто розчарування немає. Все це ще довго залишатиметься актуальним.
– Коли ви зустрічалися тоді, вашими емоціями були також кайф один від одного, захоплення тим, що робите. Коли зустрічаєтеся тепер, чи часто трапляються фрази на кшталт: “Старий, ти щось не те робиш”?
– Вони, може, траплялися раніше, років вісім-десять тому. Але ні до чого особливого, конструктивного не призводили. І згодом прийшло розуміння, що ми вже в тому літературному віці, коли ти вже з якимось твором вийшов на люди, опублікував його, то ця взаємна негативна критика насправді нічого не поліпшує. Бо людина зважилася надрукувати, редагувала, комусь попередньо давала читати, вона достатньо відповідально ставиться до того, що друкує, навіть до своїх імовірних прорахунків. Тоді, 1985-86 років, коли багатьох творів ще не надрукували й не було надії надрукувати їх, дуже важливими були ці внутрішні обговорення. Тепер вони не є аж такими. Звісно, похвала завжди приємна, а якесь “фе” – неприємне. Але ми навчилися делікатно давати зрозуміти один одному, що нам більше подобається, а що – ні. Наприклад, роман Андруховича “12 обручів”… сподобався, як читача він мене абсолютно задовольнив. І я негайно зателефонував йому та сказав про це. На рівні декількох фраз, думаю, цього вистачило. Так само це стосується Ірванця, щоправда, на роман “Рівне/Ровно” я писав рецензію.
– Мені видається, що етап переоцінки цінностей кожен із вас пережив наодинці. Чи був болючим момент притирання: одного дня ви зустрічаєтеся і раптом виявляєте, що є дуже різними?
– Очевидно. Тому що одна річ, коли є ця магія читання в товаристві, коли ти чуєш твір, а потім минає час – і бачиш його надрукованим. Мені завжди був цікавим момент: ми завжди декларували, що хочемо робити щось життєстверджуюче, радісне – не комічне, хоча й це було, а насамперед має бути поезія, яка несе радісну, позитивну енергію. Я бачив, що цього, може, не вистачає в тих творах, які виходять. Почав думати, наскільки наші бажання надаються до втілення. Може, насправді хтось колись уважніше прочитає те, що ми видали, і побачить, що насправді свята є не так і багато. А є чимало смертей, зниклих поетів, роздумів на цю тему. Але це вже інше питання, чому так виходить.
Завжди існує момент притирання, коли ти контактуєш із літератором як із приятелем. Найдовший час, який ми провели разом, – подорож восени 1994 року кораблем “Відродження світу”, описана в есе “Perepad (я)”. За всю історію бубабізму це був перший випадок, коли ми були разом упродовж десяти днів. І тоді, може, справді щось дратувало, тому що з’явився побут, а побут завжди є одним із найтяжчих випробувань для людей, які хочуть творчо спілкуватися. Можливо, для нашого товариства було дуже виграшним те, що жили в різних містах, жодного разу не було такого, щоб бодай двоє з нас мешкали в одному місті. Для літератури, думаю, ця дистанція важлива. Це можна порівняти із Сонячною системою: дистанція між планетами важлива, кожна мусить мати свою орбіту й не намагатися перескакувати на іншу, бо буде зіткнення. У нас цю дистанцію було збережено, і це пішло на користь, ми лишилися друзями, стежимо за творчістю один одного, підтримуємо один одного.
– Яка доля незавершеного роману “У пошуках Базилевса”?
– Доля його щаслива. В тому сенсі, що твір завершився. Можливо, до кінця року або навіть до вересня, він вийде друком у видавництві “Срібне слово”. Заголосно називати цей текст романом. Це радше буде книга уривків, поєднаних певними мотивами, здебільшого – сучасним Львовом. Урешті-решт, я придумав означення – книга переміщень. Тому що писав її не постійно, впродовж понад десяти років – у Києві, в Едмонтоні, в Криму, у Львові, тобто є географічні й часові переміщення. Крім того, здійснилися певні переміщення в моїй свідомості. Навряд чи це сприйматимуть як роман, радше як книгу уривків, різних навіть за стилем. Можливо, вона буде цілком неуспішною. Але для мене дуже важлива, тому що це спосіб певного самоусвідомлення.
– До цього моменту я мала власну версію, чому сталася зупинка в написанні. Можливо, в цьому тексті ви дійшли до речей, про які не можна говорити і, тим паче, писати. Адже життя у Львові вимагає дотримання правил, є табу, межі, за котрі не варто переходити. В остаточному тексті межу перейдено?
– Думаю, ці слова стосуються не лише Львова. Хоча Львів – особливе місто. Насамперед тому що полікультурне, тому що ми, можливо, зараз сидимо на чиїхось кістках, бо тут є храм і був цвинтар (розмова була біля Львівського катедрального собору, – “Газета”). Ми, живі люди, насправді знаємо стільки, скільки нам дозволено. І слово – це, до речі, один зі способів “переходити межу”. Ним можна кликати Господа, можна якісь інші сили, й цей поклик буде почутим. Тож може бути Львів, може – інше місто. І коли письменник, надто молодий, користується словом, то він починає на власному досвіді дізнаватися про речі, які в принципі відомо давно. Межу можна перейти не конче пишучи про Львів, і не конче пишучи взагалі. Але не варто, направду. Якщо йдеться про мій досвід, є речі, які варто лишати там, де вони є. Якщо по той бік видимого, то вони там і повинні бути, треба поважно ставитися до цього. Кожна релігійна людина знає, що світ має видимі та невидимі сутності, зримі та незримі. Й поезія, і література в принципі працює на межі. Й навіть світові не стане гірше від того, що хтось перейде межу. Стане гірше тому, хто перейде. До цього досвіду рано чи пізно приходить не лише той, хто пише, а й той, хто просто живе.
– Чи правила, за якими треба жити у Львові, впливають на писання? Наскільки притискають?
– Насправді головне правило не лише письма, а й багатьох професій, і стосунків між людьми – не нашкодь. Треба писати та друкувати це так, аби не нашкодити комусь. Не завжди вдається. Але на рівні якогось імперативу воно присутнє. І коли мені дорікають, мовляв, змінюю деякі різкі слова у своїх ранніх публікаціях на більш нейтральні, то це, власне, я намагаюся дотриматися цього правила, тому що бачу: моїми читачами можуть бути зовсім молоді люди.
– Але двадцять років тому, коли це писали…
– Ну не двадцять, перші уривки писав 1990 року, насправді п’ятнадцять.
–…такої перестороги не було?
– Можливо, було значно більше безтямності…
Розмовляла
Оксана Форостина
Сьогодні 20-річчя Бу-Ба-Бу святкуватимуть у Львівському міському палаці культури ім. Г. Хоткевича.
Початок о 17.00.
