Братковичі: дев’ять років потому - „Ратуша“, 24 лютого

|

У цьому селі ще й досі з острахом та недовірою ставляться до незнайомців. На вікнах – ґрати, на кожному подвір’ї – собака. Та навіть попри ці перестороги, братківчани ретельно перевіряють, чи замкнені на ніч двері. Минуло майже десять років, відколи сюди завітав нелюд, котрий забрав життя дванадцяти невинних душ. Кажуть, час – хороший лікар, однак їхнім родичам та близьким ще й досі болить та й, мабуть, завжди болітиме ця втрата. З об’єктом (назвати його людиною важко), котрий понівечив життя стількох людей, односельці жертв бажають зробити одне – знищити. І те, що в країні п’ять років тому вирішили накласти мораторій на смерть маніяка, видається їм неправильним та несправедливим.

Уповання на совість

Чому саме її батька вибрав Анатолій Онопрієнко своєю жертвою, Оксана Маліновська не знає. Невідомо їй також, за які такі гріхи без опори залишилась її сім’я. Тієї ночі батько довго не повертався із роботи додому. Оксана пам’ятає, як тоді чекала його мама. Наступного ранку селом поповзли чутки, що біля місцевого Будинку “Просвіти” знайдено тіло чоловіка. “Ми подумали: може, якийсь п’яний замерз серед ночі? Наші сусіди вже знали, хто там лежав, але нам нічого ніхто не казав. Пам’ятаю, прийшов того дня слідчий і почав розпитувати про татову рушницю. Він у нас був мисливцем… Перша думка: може, це тато когось убив? Але ж ні, він на таке не здатен. Пізніше мамі все-таки сказали, що біля клубу лежить мертвий її чоловік. Ми всі побігли туди. Це було якраз на зимових канікулах”, – розповідає Оксана. Онопрієнко вбив чоловіка, пограбував, а тіло запхав під автобус, що стояв неподалік. Тоді ще семирічне дитя, Оксана Маліновська не одразу зрозуміла, куди подівся любий татко…

Без батьківської опори дівчина живе вже майже десять років. Попри те, вона не хоче смерті для вбивці, уповаючи на муки його совісті. Оксана вважає, що вправі засудити до страти Онопрієнка лише Бог. Якщо ж у нього є хоч краплина совісті, вона його сама замучить.

Вогонь замітає сліди

Після вбивства Маліновського і знищення родини Кричковських, Онопрієнко не зупинився. Сільська хата спалахнула посеред ночі. Обгорілі трупи двох стареньких винесли аж під ранок. Прострелені тіла чоловіка, жінки та їхнього восьмирічного сина витягнули з вогню раніше. Перша версія до сліз парадоксальна: селом поповзли чутки, що в будівлі вибухнув якийсь балон – родина готувалася до новосілля, тож у хаті робили ремонт. І тільки згодом між першим і другим убивствами протягнулася нитка.

“Його, скотину, треба було би привезти в село, а ми вже тут із ним самі розберемось. Що би ми з ним зробили? Підвісили би, заживо різали і солили. Так, щоби він добами мучився. Іншої кари для нього бути не може. А зараз що? Він собі сидить у тюрмі і навіть не мучиться”, – вважає свідок результатів відвідин убивці Ігор.

У Братковичах розробили своє пояснення кривавим оргіям. Мовляв, убивця шукав місцеву знахарку, боячись, що вона знає про нього і викаже міліції. До бабки-шептухи вбивця не дістався, проте знайшов наступну жертву.

“Мені на похороні казали, що мама спить і скоро прокинеться та знову стане зі мною бавитись. Я вірила і чекала. Тільки згодом усвідомила, що мама більше не прийде”, – згадує однокласниця Оксани Маліновської – Олена Пилат. До її хати Онопрієнко завітав серед ночі. Родина Пилатів спала, не здогадуючись, що саме її злочинець обере своєю жертвою. Семирічна Оленка залишилась живою тому, що того вечора відправилась до бабусі – там перебували маленькі тітчині діти, і школярка допомагала їх доглядати. “Він убив маму, тата, братика, бабцю та діда. Забрав із хати мамину та татову обручки, золоту печатку та сережки. Потім з’ясувалося, що зникли моя і мамина куртки та якісь сорочки – я вже й не пам’ятаю, які”, – розповідає сирота. Дивує те, що у дворі домівки Пилатів був великий пес, котрий навіть не подав голосу, коли побачив чужу людину. Згодом, на суді, Онопрієнко хизувався, що йому вартує тільки глянути на собаку, і той одразу нітиться.

Після трагедії у родині Пилатів селом поповзли чутки, що вбивця працює не сам. Доказом цього послужило відчинене вікно у вітальні домівки вбитих. “Якби він був один, хтось би все-таки встиг утекти, вистрибнути з вікна. Але ніхто цього не зробив. Значить, їх було двоє або й троє ”, – розмірковує Олена.

Єдиною прийнятною розплатою, на котру заслужив убивця, Олена Пилат вважає смертну кару: “Він так просто всіх убивав, нехай би спробував, як це. У тюрмі він не мучиться. До нас приходили кореспонденти і розповідали, що там йому догоджають, їсти дають. Якщо би я зараз його побачила, то плюнула би в лице. Я його ненавиджу”. Олена самостійно пробиває собі шлях у житті. Навчається у Львові, паралельно працює старшим лаборантом. Каже, що допомагають тітки та бабця з дідусем.

Хата Пилатів досі порожня. Олена жити там боїться, тож мешкає разом із старенькими маминими батьками. В домівці ж її батьків підтримується лад, нещодавно зробили ремонт, однак жити там ніхто й не думає – занадто страшні спогади оселилися тут десяток років тому. На суді Онопрієнко розповідав, що після того, як розправився із Пилатами, подався на кухню і спокійно повечеряв.

Недолугий маніяк

У селі досі не до кінця вірять у те, що стільки нещастя накоїв саме Онопрієнко – змушують братківчан сумніватися його неприглядна зовнішність, низький зріст та відсутність ознак страшної фізичної сили. Справді, жорстокий убивця з висоти свого зросту навіть не міг зазирати у вікна, тож у більшості випадків підставляв якісь лавочки, стільчики, котрі водяться практично на кожному сільському подвір’ї.

Після низки звірячих убивств братківчани почали масово ставити на вікна ґрати. Свідки того страшного часу розповідають, що в одній хаті ночувало по кілька сімей – гуртом не так страшно та небезпечно. До ночівлі готувалися, озброївшись газовими балончиками, сокирами. Так тривало майже п’ять довгих місяців. Братковичами нишпорили наряди міліції, військових. Попри те, люди розповідають, що й тоді Онопрієнка бачили на території села. Оповиті жахом, вони здригалися від будь-якого шуму.

“Та хоч би якийсь хлоп, а то воно ж якесь таке… Прийшло до нас, накоїло страшної біди… Нехай би привезли до нас у село. Ми би його помучили так, як він познущався над тими ні в чому не винними дітьми. Те, що його тримають під землею і він не бачить світу Божого, – це ще не кара. Колись Онопрієнка показували по телевізору. То він казав, що має в камері телевізор, їсть що хоче, файно спить собі. Що то за покара?” – обурюється мешканка Братковичів Євгенія Гусар.

З непримітного села Городоцького району вбивця жорстоко забрав дванадцять людських життів. Однак кривава онопрієнківська одіссея цим не обмежилась. Невгамовний та водночас непримітний маніяк “попрацював” також на Житомирщині, в Енергодарі, у Фастові. Конфліктував із совістю та фемідою Анатолій Онопрієнко не тільки в Україні. До кримінальної відповідальності його притягували в Німеччині – за крадіжки, в Австрії – за незаконний перетин кордону. Мав неприємні бесіди маніяк із правоохоронними органами Швеції та Данії.

Жертви мимоволі

Схоже, кривавий шлейф настільки прикипів до вбивці, що зачіпав навіть тих, у кого ніколи не цілилася зброя Онопрієнка. Після двох його перших “відвідин” Братковичів селом почали патрулювати внутрішні війська. Через халатність одного із солдатів, сільський цвинтар поповнився ще однією свіжовиритою могилою. Недосвідчений солдат на прохання місцевих хлопчаків демонстрував механізм роботи автомата. Магазин він від’єднав, а патрон у патроннику залишив. Зробив контрольний спуск… Куля прошила обох дітей. Одного – поранила, іншого повалила насмерть.

Останньою жертвою Онопрієнка став 26-річний автослюсар Юрій Мозола, якого правоохоронці прийняли за виконавця серійних убивств, помістили в СІЗО обласного управління СБУ і на допитах закатували.

Загалом же, починаючи з 1989 року, на совісті Онопрієнка – 52 смерті! Серед них – десятеро дітей віком від трьох місяців до одинадцяти років.

Розплата, що затягнулась

У час Великодніх свят провидіння змилосердилось над оповитими страхом людьми. Онопрієнка затримали в квітні 1996 року. Тоді ж було знайдено обріз мисливської рушниці 12-го калібру. Здавалося б, не найсучасніша зброя, а з її допомогою у голові семирічного жителя Братковичів протаранено діру розміром із кулак. У пошуках серійного вбивці було задіяно майже 100 тисяч правоохоронців, працівників СБУ, прокуратури, військових. Знайшли Анатолія Онопрієнка на квартирі в Яворівському військовому містечку у співмешканки – прапорщика військової частини. Подейкують, що жінка сама здала коханця. Так це чи ні, але жінки під час затримання вдома не було – перед Пасхою поїхала провідати матір. Онопрієнко відкривав двері коханці, і гадки не маючи, що там – міліція. Житомирський обласний суд призначив Онопрієнкові виняткову міру прокарання – розстріл. Але він живий і сьогодні

Смерть чи тюрма?

Страшні подробиці кривавого вояжу Анатолія Онопрієнка підливають масла у вогонь безкомпромісної дискусії між прихильниками та противниками смертної кари. П’ять років тому Верховна Рада прийняла рішення замінити таку міру покарання на довічне ув’язнення. Постає дилема: чи має право суспільство піднімати руку на людське життя? Мабуть, з точки зору гуманізму та враховуючи наше бажання приєднатися до Європейської Спільноти все правильно. Однак чи може земля носити особу, на чиїх руках кров більше півсотні людей?.. Враховуючи ці “показники”, чимало затятих прихильників скасування смертної кари готові зробити виняток із правил ексклюзивно для Анатолія Онопрієнка. Мовляв, цього бузувіра утримують, годують за наші, за державні кошти. Що вже й говорити про тих, кого цей убивця позбавив найближчих та найрідніших. Уповання до совісті “серійника” навряд чи увінчається успіхом: Онопрієнко під час розслідування справи стверджував, що, якби його не спіймали, убивства, пожежі та грабунок й далі кочували б державою. Пощастило нам, називається… Більше звірства, ніж у цього вбивці, сучасна історія України бачила хіба в українцеві Андрієві Чикотило. Однак цього маніяка тоді держава знищила.

Ефект бумеранга

Милосердя – одна з найбільших чеснот людини. Та чи всі вчинки, чи всі долі заслуговують на нього? Анатолій Онопрієнко до кінця своїх днів житиме з діагнозом “психічно здоровий”. Тоді як можна пояснити походження кривавого сліду завдовжки у п’ятдесят два життя?!. Чи має право Анатолій Онопрієнко дихати? Не нам це вирішувати. Втішає тільки одне: людські вчинки рано чи пізно бумерангом повертаються назад.

Наталка ПОНУРКЕВИЧ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.