27 годин жаху - „Львівська газета“, 24 лютого

|

Жорстоке сьогодення тримає сучасне суспільство в постійному психологічному напруженні. Ледь не щодня з екранів телевізорів нас сповіщають про загибель мирних жителів, терористичні акти арабських екстремістів, машини, начинені вибухівкою. Вже звичними стали й повідомлення про захоплення заручників…

“Норд-Ост” і Беслан – останні найвідоміші сюжети пострадянського тероризму. Сотні загиблих заручників нагнали неймовірного жаху на всю світову спільноту, зокрема й українську. Все ж мало кому відомо, що в межах колишнього Радянського Союзу перші витоки цього світового зла – захоплення заручників – ідуть саме з України, ба більше – з нашого міста.

Так, двадцять три роки тому у Львові в установі ВЛ 315/30 – теперішня Личаківська виправна колонія №30, яку в народі називають просто “тридцятка”, – відбулося перше захоплення заручників у СРСР. Про ці події свого часу зняли документальний фільм, який створили, аби провести докладне вивчення та аналіз цього випадку. Призначений він був лише для внутрішнього користування.

Відтак львівські події далекого 1982 року стали справжнім уроком для радянських спецслужб, які до того моменту фактично не були готові до схожих ситуацій. Досвіду боротьби з тепер уже поширеним і розвинутим злом не додавало опосередковане вивчення лише теорії, якій приділяли незначну увагу. Можна стверджувати, що до 1982 року мусували позицію, мовляв, для радянського суспільства ця “буржуазна закономірність” – цілком неприйнятна, а головне – нереальна до виконання…

Відразу після захоплення заручників у Львові хвиля схожих злочинів покотилася всім колишнім СРСР. Вона набирала дедалі жорстокішого характеру, хоча не можна стверджувати, що в місті Лева було покладено надто гуманний початок цій терористичній традиції. Небезпідставно безпосередні учасники тих подій назвали їх не інакше як “27 годин жаху”.

Сигнал тривоги

З-поміж інших місць позбавлення волі “тридцятка” не вирізнялася майже нічим, окрім того, що в ній відбували покарання особи, вже судимі раніше за важкі злочини, які перебували за ґратами явно не вперше. Загалом життя тут ніколи не відзначалося великими резонансами. Як свідчать очевидці, ранок суботи 16 липня 1982 року також не передбачав якихось різких змін.

– Із самого ранку я перебував поза межами колонії, оскільки супроводжував вантаж, який мали туди доправити, – розповідав очевидець подій, працівник “тридцятки” пан М., який побажав бути неназваним. – Близько 11.55 дивлюся: з роти охорони біжать солдати в повній екіпіровці, озброєні. Запитую: “Хлопці, що трапилося?” А вони: “Захоплення заручників”. Відразу навіть не зміг зорієнтувався і фактично, як це тепер не дивно звучить, не знав, що таке захоплення заручників. На обід я не пішов, а побіг дізнаватися, в чому річ. Мені розповіли, що троє засуджених захопили трьох заручників у медчастині: двох медсестер і майстра профтехучилища, який працював у колонії на півокладу кіномеханіком.

Відповідно до розповіді пана М., одразу після повідомлення про захоплення заручників усіх засуджених забрали з робіт і розвели в місця проживання. З цього моменту колонію перевели на посилений режим несення служби. Крім того, було стягнуто додаткові військові сили, які здійснювали зовнішнє патрулювання.

– Першим на сигнал тривоги, як і належить, відреагував особовий склад колонії. Частина працівників, які були ззовні, відразу забігла всередину, інші, котрі вже перебували там, зосередилися в локальних дільницях. Миттєво повідомили про подію Київ і Москву, – продовжував розповідати очевидець. – До нас прибуло керівництво області та прокуратури. До вечора прилетіли представники з Києва та Москви.

Аби провести переговори, у Львів викликали батьків засуджених. Незважаючи на те, що родина проживала у Східній Україні, цього ж дня батьків доправили в місце, де відбували покарання їхні діти. Спеціально для спілкування до приміщення, де утримували заручників, а саме – до решіток вікна кабінету провели телефон. Паралельний телефон був за межами колонії, оскільки, з огляду на надзвичайну ситуацію, сторонніх на територію не пускали.

Генерал армії, міністр внутрішніх справ Ніколай Щолоков особисто тримав під контролем перебіг операції з визволення заручників. З офіційною Москвою утримували безперервний зв’язок. Генерал Щолоков безпосередньо приймав усі повідомлення та давав вказівки. До речі, однією з його вказівок було: “Медсестер урятувати будь-якою ціною, а з механіком – намагатися”. Генерал також особисто звітував перед Генеральним секретарем ЦК КПРС Леонідом Брежнєвим.

Сокира та дві “заточки”

Тут варто повернутися до подій, які передували резонансному 16 липня 1982 року.

Як відомо, один із засуджених, який брав участь у захопленні заручників, на той час перебував безпосередньо в медчастині на стаціонарному лікуванні. Туди він потрапив із симптомом хвороби Боткіна з ПКТ (приміщення камерного типу), де перебували злісні порушники режиму утримання. Вже згодом, аналізуючи ці події, висловлювали припущення, що, найімовірніше, засуджений самостійно “зробив” собі цю хворобу (методів для цього вистачає), щоб розвідати та вивчити ситуацію всередині медчастини, яка згодом мала стати центром подій.

– Другий засуджений прийшов до мене на прийом у п’ятницю, 15 липня, але, нічого не сказавши, просидів близько п’яти хвилин і пішов, – розповідає підполковник внутрішньої служби, ветеран МВС Володимир Тализін, який на той час був лікарем-терапевтом в установі ВЛ 315/30. – Я навіть не виганяв його, а коли запитував, чого він прийшов, чоловік узагалі не реагував і лише дивився на мене, не відводячи очей. Цей погляд пам’ятаю досі…

Як розповідав Володимир Тализін, цього дня на прийомі в медчастині був і кіномеханік Богдан, який скаржився на болі у хребті. За словами чоловіка, наступного дня в нього вже розпочиналася відпустка, але лікуючий лікар призначив деякі уколи та запропонував прийти наступного дня, тобто в суботу, на процедури.

До речі, в суботу в медчастині залишалися чергувати лише дві медсестри та санітар із числа засуджених. Зрозуміло, що добре вивчивши ситуацію, засуджені вирішили втілити свій план у життя саме цього дня тижня.

– Ну навіщо Боді потрібно були йти до медчастини саме цього дня? – картався Володимир Тализін, хоча відразу сам і відповідав: це доля, й нікуди від неї не втечеш…

Стосовно третього змовника, то вважають, що він готував зброю, аби реалізувати майбутній план: сокиру та дві “заточки”.

Події розвивалися так. Близько 11.50 у виробничій зоні один зі змовників імітував дуже гострі болі в животі. Він почав корчитися від болю, схопився за живіт і неймовірно кричав. Інший, його товариш по змові, підхопив колегу і супроводжував “хворого” до медчастини. Робота на мить зупинилася, всі почали вигукувати: “Давай швидше в медчастину… Давай, давай…”

Вважають, що саме той засуджений, який імітував хворого, коли згинався, сховав за пазуху підготовлену зброю. Наряд працівників внутрішньої служби, які мали б перевірити біля виходу цих людей, під впливом емоцій, на жаль, не зробили цього.

Скориставшись метушнею, двоє засуджених, які безперешкодно подолали перший бар’єр, вирушили до медчастини. Коли вони піднімалися сходами, на порозі медчастини стояв кіномеханік Богдан. Не встиг опам’ятатися, як його різко заштовхнули досередини. На ходу зловмисники витягли “заточки” та сокиру. В медчастині до них долучився третій колега. Чоловікам не довелося докладати значних зусиль, аби впоратися з онімілими від несподіванки медсестрами та бідолахою Богданом. Присутній санітар із числа засуджених, коли побачив, як двоє осіб вриваються до приміщення, миттю вибіг і довго мчав, навіть не оглядаючись.

Розташувалися засуджені зі своїми заручниками в кабінеті психіатра, звідки можна було стежити за входом. На вікнах були ґрати, й засуджені спершу мали намір спілкуватися через відчинене вікно.

“Врятуйте нас!”

У кімнаті двоє зловмисників із “заточками” та медсестри розмістилися неподалік вікна, а кіномеханіка поклали на тапчані. Над ним чатував третій нападник із піднятою сокирою. Вимог спершу не висували, лише спостерігали, як реагуватимуть на їхні дії. Щоправда, відразу попередили: якщо будуть якісь зайві рухи, то вони відреагують “відповідно”. Жінки в цей час лише голосно ридали та щосили просили порятунку.

Як уже зазначали, спеціально для врегулювання ситуації у Львів прибули батьки засуджених. За словами очевидця, вони поставилися до ситуації з розумінням і робили все, щоб допомогти.

– Проблема була в тому, що спершу нібито засуджені погодилися на переговори з батьками, для цього провели телефон, але після декількох спроб вони знову відмовилися спілкуватися, – розповідав пан М. – Матері засуджених плакали, благали припинити ці дії, однак усі прохання були марними. Батько одного зі засуджених був заступником генерального директора Харківського авіаційного заводу. На такий учинок сина він просто розвів руками та сказав працівникам колонії діяти, як належить, за законом.

У цей час інші засуджені не приходили на обід, на вечерю їм видали подвійну норму харчів. Працівники колонії весь час перебували серед них, проводили роз’яснювальну роботу, оскільки тюремний електорат розділився в поглядах: одні не схвалювали вчинку своїх колег, інші, переважно криміногенні типи, підтримували їх.

– Уявіть собі: один або два офіцери в локальному секторі, де перебуває близько чотирьохсот засуджених, – продовжував очевидець. – Було справді складно. Засуджені кричали з вікон, свистіли. Було незрозуміло, чи вони підтримували нападників, чи засуджували…

У медчастині троє терористів навідріз відмовилися вживати їжу: боялися, щоб їм не підсипали снодійного. Ближче підпускали лише засуджених, які носили “чефір”. Як розповів Володимир Тализін, опісля, коли він зайшов у кабінет, то побачив, що вся підлога встелена мисками із заваркою.

Ніч минула в напруженні, ніхто так і не заснув. Нарешті вранці наступного дня засуджені висунули свої вимоги: подати машину “Волгу” начальника колонії, зашторити в ній вікна та залити повний бак палива. Ймовірно, йшлося і про певну суму грошей, адже на волі вони були б доречними людям, у яких за душею жодної копійки… Однак, мабуть, це була незначна сума, зважаючи на те, що ніхто не пам’ятає, чи висували таку вимогу.

Водночас було узгоджено план, згідно з яким засуджені на певних етапах пересування автомобілем територією колонії мали відпустити медсестер, котрі безперестанку ридали, та кіномеханіка.

Так зване звільнення заручників розпочалося о 15.00 у неділю,17 липня 1982 року.

Спершу жінки!

Машину для засуджених готували ретельно. На вимогу засунули штори на вікнах, за допомогою поплавка імітували повний бак палива та вдалися до інших технічних хитрощів, аби в разі, якщо засуджені зуміють виїхати з території колонії, далеко не заїхали.

Операцію розпочали відповідно до затвердженого плану. Першу медсестру залишили відразу біля медчастини. За кермом автомобіля вмостився зловмисник із сокирою, збоку – друга медсестра, позаду – двоє нападників із “заточками” та кіномеханік.

Зловмисники обіцяли відпустити другу медсестру між житловою та виробничою зонами колонії. Правоохоронці в мегафон неодноразово нагадували про дані обіцянки. Жінку відпустили, як і домовлялися. Вийшовши з машини, вона відразу знепритомніла. Щодо кіномеханіка Богдана, то його пообіцяли відпустити на виїзді з колонії, на транспортному КПП.

Проте в останній момент засуджені вирішили перестрахуватися й не відпускати третього заручника. Однак вони не знали, що після порушення домовленості буде залучено охоронні системи. На самому виїзді, коли засудженим здалося, буцім вони вже прорвалися, з землі вискочила прихована рейка, яка вдарила по бамперу. Водій за кермом ще не встиг оговтатись, як до машини зусібіч підбігли працівники особового складу внутрішніх військ зі зброєю в руках.

– Було завдання знешкодити злочинців і звільнити заручника, – розповідав пан М. – Зважаючи на те, що двері було зачинено зсередини, хлопці, не роздумуючи, почали стріляти, оскільки боялися, що зловмисники намагатимуться заколоти кіномеханіка.

У цей момент сталося непередбачене. Богдан від такої несподіванки різко смикнувся, й одна з куль зачепила ділянку правої скроні. Коли його витягли з машини, чоловік ще був живий. Кіномеханіка негайно помістили в авто швидкої допомоги, однак до лікарні не довезли. Троє нападників загинули на місці.

Урок долі

Одразу після завершення цієї резонансної справи було проведено службове розслідування. Багатьох посадовців покарали, чимало не дорахувалося зірочок на погонах. Вважали, якби не недбалість певних служб, цього випадку вдалося б уникнути.

Жінки, які побували в заручниках, тривалий час перебували в шоковому стані та не хотіли навіть слухати про вихід на роботу. Як розповідав Володимир Тализін, якого наступного дня призначили начальником медчастини, він разом із начальником колонії впродовж місяця благав їх повернутися. За його словами, якби медсестри не вийшли взагалі, то медчастина просто припинила б існування.

– Після тривалих умовлянь жінки вийшли на роботу лише на день, – розповідав він. – Після цього взяли двомісячну відпустку. Коли повернулися, одна з них пропрацювала недовго. Психологічно було важко залишатися на роботі, яка ледь не відібрала в неї життя.

Щодо родини загиблого кіномеханіка Богдана, то за кошти установи було виконано всі їхні вимоги, аби частково компенсувати втрату.

Медчастину з цього приміщення перенесли в інше, з краще налагодженою системою охорони. У старій сумнозвісній будівлі поселили засуджених. Подейкують, що тепер вона зовсім зруйнувалася. Можливо, споруду навмисно розвалили, аби не навіювала гірких спогадів про

16 липня 1982 року…

Андрій Горуна

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.