Днями з Москви надійшла звістка про смерть Юрія Лисиченка. Важко повірити в те, що раптом не стало відомого піаніста, сповненого особливою радістю життя Музиканта з великої літери, який ледь переступив поріг п’ятдесятиліття.
Ім’я Юрія Лисиченка часто з особливою гордістю згадують серед найвідоміших випускників Львівської середньої спеціальної музичної школи ім. С. Крушельницької – поряд із Юрієм Башметом, Олександром Слободяником, Олегом Крисою… До рідного Львова піаніст приїздив доволі часто й охоче – до матері, яка померла не так давно, до численних друзів, до аудиторії, що завжди активно відгукувалася на концерти цього щирого та витонченого артиста фортепіано.
Здається, зовсім нещодавно, під час останнього приїзду Лисиченка до Львова ми розмовляли після його сольного концерту в рамках фестивалю “Віртуози” в диригентській філармонії. То було перше в моєму житті інтерв’ю, з якого поверталася з квітами, подарованими співрозмовником, і остання розмова з Юрієм Лисиченком…
– Ви – відомий московський піаніст, проте Львів зажди пишався тим, що Юрій Лисиченко є випускником спеціальної музичної школи ім. С. Крушельницької та такого талановитого її педагога, як Лідія Голембо, зокрема. З відстані років – чи продовжуєте вважати, що все ж існує феномен “львівської” школи і, як її вихованець, які найважливіші риси тут хотіли б виокремити?
– Давні музичні та, зокрема, фортепіанні традиції притаманні Львову історично. Відомо, що й один з улюблених учнів Шопена – Кароль Мікулі – більшу частину свого життя пов’язав зі Львовом. Це багаті та надзвичайно цінні для міста корені. Й у мене часто виникала така парадоксальна думка, що з певного погляду Львів – більш “шопенівський”, аніж навіть деякі польські міста. Тут вбачаю риси шопенівської романтики і в атмосфері, і в архітектурі, й у способі мислення. Можливо, це походить власне від Мікулі, а можливо, й від пізнішого “крила” львівської фортепіанної школи – Лідії Голембо, Самуїла Дайча, Олександра Ейдельмана. Нині, звичайно, все змінилося, життя стало трохи активнішим і прагматичнішим, однак я ще добре пам’ятаю ті часи, коли вечорами люди просто, нікуди не поспішаючи, прогулювались Академічною, і не так собі фізично пересуваючись із одного пункту в інший, а спацеруючи, так би мовити, духовно. Вони зустрічали друзів, обмінювались останніми враженнями – це також можна було вважати відображенням тих цінних традицій, що сягають ХІХ століття.
– Ця особлива атмосфера якось впливає на ваші концерти у Львові? Можливо, на вибір програми, реакцію аудиторії?
– Ці концерти є для мене справді інакшими, ніж в інших містах. Тут відчуваю більшу відповідальність. На ці концерти приходять люди, які знають мене з дитинства, котрі люблять мене, чекають від мене чогось особливого. Й не маю права розчарувати їх. Це дуже вагомий морально-етичний стимул. Тому львівський концерт, можливо, ще відповідальніший, аніж, наприклад, московський. Тут не буває випадкового слухача. Львівські концерти стимулюють мене до подальшої праці над собою.
– Ви нині достатньо багато присвячуєте себе й педагогічній праці. У відсотковому, умовно кажучи, співвідношенні вона перевершує концертну діяльність?
– Здебільшого тепер я справді викладаю. Так складається життя, і я цьому не протидію. Це об’єктивна данина. Треба давати грати молодим, у яких світліші голови, міцніші нерви, вправніші руки… Не треба бути егоїстом, тим паче, що викладати – дуже цікаво. Мені подобається ця праця, роблю її із задоволенням. Викладаю все своє життя. Навіть у моїй родині багато піаністів, для яких я був учителем: і дружина, і донька. Тому я не страждаю від того, що в мене зараз трохи менш активна концертна діяльність. У певному віці стає складно навіть фізично часто пересуватися з місця на місце, з готелю до готелю. Переїзди, перельоти починають виснажувати, хочеться більшої стабільності, розміреного способу життя.
А слава – дуже примхлива та ненадійна дама, грошей тепер виконання також не приносить. Можливо, лише декільком десяткам виконавців у світі концертна діяльність дає справді астрономічні гонорари. Для всіх інших прибутки приблизно однакові. Й вони не є значними. Натомість викладання потрібне завжди і значно більшій кількості людей. Я сам щороку принаймні два тижні даю майстер-класи за кордоном: навіть у Японії чи в Мексиці.
Звичайно, щоб студенти тобі повірили, пішли до тебе вчитися, потрібно час від часу давати сольні концерти. Але це не є більше самостійним жанром. Щодо цього не маю жодних ілюзій.
– Якісь принципи “львівської” школи намагаєтеся передати своїм учням?
– Звичайно, адже мій педагог Лідія Веніамінівна Голембо, без перебільшення, створила ще й свою школу. Основний її принцип можна визначити одним словом – любов. Любов до людей, до музики. Тому не відповідати любов’ю на любов було просто неможливо. Наш клас був справжньою родиною, ми збираємося й досі – як своєрідне “братство Голембо”. Не торкатимуся зараз якихось специфічно піаністичних принципів, однак ті загальні основи, які давала Голембо: її туше, зігріте душевним почуттям, манера придумувати слова до складних музичних фраз… Досі використовую цю методику в роботі зі своїми студентами.
Особисто я доволі довго шукав “свого” педагога. Прийшов до Голембо вже в сьомому класі, в достатньо безперспективному стані. Й та програма, котру Лідія Веніамінівна підібрала мені, змусила знову полюбити фортепіанну гру, я почав багато працювати над собою. А коли трохи подорослішав, виступав у філармонії, грав на конкурсах, у мене почалася справжня лихоманка: вставав о шостій ранку і починав займатися на фортепіано, це прагнення було постійним. Можливо, тому, що бачив перед собою життєву перспективу, яку відкрила мені власне Лідія Голембо.
– Як ви оцінюєте сучасне концертне середовище Москви? Наскільки знову стає “модним” відвідувати класичні концерти, наскільки перспективно їх виконувати?
– Москва стає невпізнанною на очах, там відбувається бурхливий, просто вулканічний розвиток. У культурному сенсі також. Усі зіркові імена з афіш Карнегі-Холл, залу Плейєля чи Альберт-Холлу виступають і в Москві. На них прийшла “мода”, й мода дуже позитивна. Люди, прибутки яких вищі від середнього рівня, вважають за обов’язок відвідувати ці концерти. Свого часу мав нагоду спілкуватися із представниками банківського середовища: фактично щовечора вони бувають у театрі, в клубі чи на концертах. Епоха бандитського капіталізму вже минула, нині знову цінують інтелігентних людей, які мають декілька освіт, знають декілька мов. Прийшов час молодих “яппі”, котрі роблять політику, економіку… І культуру багато в чому також.
Особисто я також відчуваю ці позитивні зміни, адже переважно родини нової генерації вважають добрим тоном навчати своїх дітей музики, зокрема гри на фортепіано. Це приємно і нам, і їм.
Розмовляла Лідія Мельник
