Підземні сховища – притулки для протягів - „Ратуша“, 3 лютого

Львів’янам за деякий час ніде буде сховатись від біди: міські сховища та укриття невпинно руйнують недбалість власників та брак коштів на їх утримання. Чимало захисних споруд, особливо у старій частині міста, не відповідають вимогам захисту населення, частина їх простоює залита водою або ж “заселена” наркоманами. Кореспондентові „Ратуші” вдалося побувати у двох міських підземних сховищах.

Декорації для “страшилок” у захисних спорудах

Моїм гідом у сховища став начальник відділу захисту населення і територій міськради Євген Басан, який і обрав маршрут ознайомлення зі сховищами. Наша екскурсія у підземні сховки розпочалася з величезного укриття, в якому у разі війни чи НП могли знайти притулок 600 людей — працююча зміна Львівського заводу газової апаратури у його найкращі часи, нині підприємству немає чим хизуватися.

Ззовні ніщо не вказує на існування на кількаметровій глибині підземного сховку. Лише фахівець одразу розгадає по розміщенню виходів зі складської чи іншої господарської будівлі, що під нею є секретні підземні комунікації. Один із запасних виходів зроблено так, щоб у разі сильної вибухової хвилі стіни наземного приміщення не перекрили вхід до сховку.

Те, що ми побачили, коли почали спускатися до сховища, можна показувати лише у фільмах жахів — „кіношники” могли б заощадити на спецефектах.

По-перше, ми так і не зайшли у саме сховище – води там по коліно, зупинилися на сходах. Євген Басан каже, що ще до Різдвяних свят там працювала помпа, яка постійно викачувала воду. Тепер помпа не працює, і вода надалі збирається. У попередні роки це сховище вже не раз затоплювало: результати чітко відбилися на стінах до самої стелі.

У свої найкращі роки сховище було обладнане за всіма вимогами: була у ньому й дизельна електроустановка, розрахована на 75 кВт, окрема кімната з електроапаратурою, що автоматично керувала підпором повітря. Побачити все це нам, звісно, не вдалося. Спеціалісти кажуть, що сховище потребує “реабілітації”, але там потрібно міняти всю гідроізоляцію, труби, фільтри повітря та інше обладнання.

З неоптимістичними враженнями від побаченого й почутого ми одразу ж вирушили до ще одного сховища. Пан Євген назвав його одним із найдоглянутіших у Львові захисних укриттів. Надто контрастними стали відвідини цього впорядкованого сховища. Як виявилося, це укриття є “новобудовою” порівняно зі своїм попередником. Збудоване 1986 року, воно, стало чи не останнім, обладнаним у Львові за часів Радянського Союзу.

“Господар” захисної будівлі – начальник штабу цивільної оборони підприємства Львівські міські електромережі Юрій Карнаух – охоче погодився показати своє “дітище”. Сховище виявилося сухим та теплим. Біля батарей у сховку легко можна було відігрітися – за словами пана Карнауха, приміщення у зимовий період не перестають обігрівати, адже це набагато дешевше, ніж потім його ремонтувати. Окрім жарівок, яких, як виявилось, не бракує у жодному зі закутків сховища, все тут було на своїх місцях: і герметичні двері, вигнутої форми, аби захистити приміщення від вибухової хвилі, і баки для запасів питної води, і фільтри для очищення повітря – найважливіше те, що всі ці засоби при потребі безвідмовно запрацюють. Для керівництва підприємства відокремлена невеличка кімнатка, куди підведено телефонні лінії.

Основне приміщення для сховку 250-ти людей було порожнє, чисто виметена бетонна підлога та стіни, пофарбовані у сірий колір – ось і все, чим наразі зустріло нас сховище. Юрій Карнаух запевнив, що матеріали для виготовлення лавок є у потрібній кількості на території підприємства. До слова, за потреби, з будь-якого підручного матеріалу можна виготовити й лежаки, аби люди могли по черзі відпочивати у сховку. Наразі ж тут постійним мешканцем є лише протяг — його запускають в укриття, аби провітрював приміщення.

Сховища-люкси з дерев’яними лавками

Сховища, як відомо, призначались передусім для тих, хто мусив працювати. Нині надзвичайники не заперечують також того, що для керівного складу партії були оснащені спеціальні сховки. Кажуть, нічого особливого там не було – лише додаткова кількість телефонних ліній та дизельних установок для забезпечення роботи парткерівників. „Нічим особливим не оснащені й сучасні укриття для органів управління міста, області, районів, окрім додаткових ліній зв’язку, якихось люксових умов там нема, — розповідає пан Басан. – Звичайні лавки, традиційна вентиляція, єдине, це розраховується потужність фільтроустановок, також є резервні дизельні установки електроживлення”.

Скільки загалом сховищ є сьогодні у Львові, дізнатися так і не вдалося. Євген Басан навідріз відмовився назвати їх число (позаяк це конфіденційна інформація), та все ж визнав, що значна частина сховищ перебуває у неналежному стані. На відміну від часів СРСР, де про сховища дбала держава, нині вони – на балансі підприємств і жеків. Більшість із них на впорядкування „спадщини“ не має жодної копійки, тому щорічно управління констатує прикрі факти. Надзвичайники кажуть, що утримувати сховища, ремонтувати їх надзвичано проблематично, тому що державні великі підприємства або ж ліквідовують, або ж на їхньому місці виникають приватні відкриті чи закриті акціонерні товариства, які не поспішають виділяти гроші на цю справу.

Продуктових запасів у сховищах нема

Усі мої сподівання побачити у криївках запаси хоч якихось продуктів на НП не увінчалися успіхом. Євген Басан розповів, що у кожному районі міста є служби, що належать до структури цивільної оборони, які й забезпечуватимуть населення у разі виникнення надзвичайної ситуації продуктами, питною водою, а також ковдрами та іншими потрібними речами. Щоправда, таку службу навряд чи вдасться знайти в офісах Львова, адже це люди, які обіймають посади у найрізноманітніших установах – санстанціях міста, райадміністраціях, медичних закладах. “Разом ці люди й налагоджуватимуть роботу при НС, — розповідає Євген Басан, – адже вони знають усі свої обов’язки, їх періодично залучають на тренування. Саме люди цієї служби й налагоджуватимуть забезпечення львів’ян у разі потреби герметично упакованими сухими продуктами та водою”.

Перевірити роботу таких служб не лише теоретично, а й практично цивільники Львова мали нагоду неодноразово. “Пригадую випадок, коли не було водопостачання у Залізничному районі міста, — каже пан Басан. – Тоді спрацювала частина узгодженої схеми водозабезпечення, за існуючим розрахунком було виділено потрібну кількість транспорту, який і розвозив воду на розлив у потрібні місця”.

Прості смертні переховуватимуться у підвалах

Як відомо, ще з радянських часів, коли укриття на територоії міста були в ідеальному стані, на всіх львів’ян їх все одно не вистачило б. Адже, за мобілізаційнимим планами радянських керівників, більшість населення підлягало евакуації за межі міста. У разі війни чи іншого загальноміського нещастя сьогодні, як і десяток років тому, існують плани евакуації у безпечні місця, тобто все населення своїм ходом, а також використовуючи транспорт міських підприємств, виїжджає визначеними маршрутами у попередньо сплановані зони.

Львів’яни також можуть сховатися у підвалах житлових будинків, які за 24 години, мажуть бути переобладнані в укриття з дотриманням усіх стандартів. За словами фахівців, такі підвали перш, ніж перейти у ранг захисних споруд, повинні відповідати основним характеристикам сховків. По-перше, годяться для цієї мети лише підвали з бетонним або цегляним перекриттям, по-друге, вони мають бути достатньо заглиблені під землею, щоб забезпечити бодай тимчасову герметизацію, і, по-третє, повинні закриватися дверима – дерев’яними або ж герметичними.

“На нинішній день виходом із цієї ситуації є переобладнання приватними підприємцями та організаціями таких підвалів у склади, тренажерні зали чи будь-які інші технічні приміщення”, — зазначив Євген Басан. Фахівці не відкидають шляху вирішення цієї проблеми через приватизацію таких функціонально непридатних підземних притулків. Дбаючи про збереження підвальних приміщень, які можуть використовуватися, як укриття, міська влада робить спроби здавати їх у оренду. Проте охочих негусто. Адже, за угодою, впорядкувати і належно утримувати потрібно всю (часом доволі величеньку) площу сховищ.

“Ми не заперечуємо проти надання дозволів для цих підприємців, тому що будемо впевнені, що у тих приміщеннях буде сухо, світло, працюватимуть вентиляційні системи, і він придатний для сховку, — каже пан Басан. – В іншому разі звичайні підвали перетворюються на притони для безпритульних та наркоманів”.

“Конкурси краси” для сховищ відбуваються щороку

Сьогодні, навіть попри те, що багато захисних споруд та укрить ніхто не впорядковує, всі вони є під контролем працівників міського управління з надзвичайних ситуацій та цивільного захисту населення Львова. Щомісяця одне – два сховища детально оглядають. Ба, більше, у місті проводять огляди-конкурси захисних споруд, за напрацьованими впродовж року матеріалами. Спочатку визначають найкращі сховища у районах, потім комісії з міського управління разом із колегами з обласних структур підбивають підсумки.

Щоправда, найкращі сховища відзначають лише у наказах, у ліпшому разі керівник підприємства отримує грамоту від управління.

Що ж до тих сховищ, які перейшли у власність підприємців, то, за словами Євгена Басана, найчастіше до відповідальності за неналежне утримання таких споруд власника притягнути практично неможливо. “Ми можемо подати на нього позов до суду, прокуратури за невиконання вимог утримання сховища. Але таких випадків не було, — каже пан Басан, — тому що всі спроби визначитися у таких ситуаціях закінчувалися однаково. Ми навіть не можемо його оштрафувати за незадовільне утримання сховищ, причиною цьому є недосконала законодавча база”.

За словами пана Євгена, жоден із підприємців не відмовляється від сховища, але каже, що зможе утримувати його лише тоді, коли матиме від цього якусь користь, а так йому вигідніше вкласти гроші у нове обладнання або ж віддати їх на благодійництво. „Жоден закон не говорить про будь-які пільги за утримання чи відновлення сховища, сьогодні для новоспечених власників підприємств це, радше, виглядає як обов’язок”, – підсумував наш гід.

Екскурсія-подорож у підземні сховки тривала до самого вечора. Побачене та почуте не надто підтвердило мою впевненість у готовності захисних укриттів виконувати свої функції під час надзвичайних ситуацій. Зрештою, якщо процес утримання сховищ і далі просуватиметься такими темпами, то за кілька років про підземні укриття навіть не йтиметься, а охочих водитимуть туди як до музеїв захисних споруд минулого століття.

Оксана ЛЕВИЦЬКА