Львівська громада постала перед непростим і важливим випробуванням на вірність ідеалам і принципам помаранчевої революції. Вже перші кроки новообраного Президента ставлять перед нею проблему, яку ми маємо нагоду вирішити гідно й ефектно. Або не вирішити, на зловтіху внутрішнім і зовнішнім опонентам Ющенка та репрезентованої ним української стратегеми.
Мабуть, читачі вже зрозуміли, про що йдеться. Під час свого візиту до Польщі з нагоди 60-ї річниці визволення в’язнів нацистського табору смерті Освєнцим
В. Ющенко провів низку дуже важливих зустрічей і розмов, покликаних розчистити й упорядкувати шлях України до Європейської Унії. Його польські візаві запропонували дуже конструктивну програму підтримки, яка включає активізацію спільних господарських проектів у енергетичній галузі (нафтогін Одеса-Броди-Ґданськ, газотранспортний консорціум), перегляд результатів приватизації металургійного підприємства у Ґуті Ченстоховій з урахуванням інтересів інвесторів з Індустріального Союзу Донбасу, стажування 200 українських державних службовців у Польщі, де їх навчатимуть досвіду лобіювання національних інтересів у європейських структурах і здійснення реформи регіонального самоврядування тощо.
Проте з-поміж заходів, які б гідно завершили Рік Польщі в Україні (він триватиме до травня 2005 р.), є пункт, який може викликати неоднозначну реакцію наших земляків. Український Президент пообіцяв у порозумінні з львівською громадою ще цієї весни вирішити питання офіційного відкриття польського військового меморіалу на Личаківському меморіальному кладовищі. “Львівська та польська громадськість повинні подати одна одній руку”, – сказав на прес-конференції В. Ющенко, ризикнувши своїм авторитетом і словом честі. Для нього, як і для багатьох із нас, хто є однодумцями Президента, виконання цієї обіцянки є справою морального боргу перед польською громадськістю, яка активно та недвозначно підтримала нас у драматичні дні помаранчевої революції.
Львів’яни чудово пам’ятають бурхливі суперечки, які тривали навколо “цвинтарної” проблеми, починаючи від 1999 року, а особливо 2002-2003-го. Рації сторін тоді виклали докладно та всебічно. Вважаю, що відтоді дуже багато чого змінилося, й це дозволяє сподіватися на перегляд аргументації незгодних із пропозиціями польської сторони.
Звісно, історія залишиться такою, якою є, і з неї не викреслиш сумних і драматичних сторінок. Але Польщі Пілсудського та Дмовського вже давно немає, а є “помаранчево” налаштована Третя Республіка, член НАТО та ЄУ. Українці, натомість, мають не лише власну державу, втрачену у вирі жорстокого протистояння 1918-1920 років, а й справді демократичну народну владу, уособлювану новим Президентом. Відтак, не поступаючись акцентами історичної пам’яті, ми можемо поступитися написами на могилах, чим лише продемонструємо справжню європейськість.
Одним із ключових чинників позиції львів’ян у минулі роки було те, що ми не хотіли, аби проблему цвинтаря вирішував своїми свавільними жестами нелюбий нам Л. Кучма. В. Ющенко запропонував цілком іншу модель – він звертається до громади і просить її зважити на національні інтереси України. Він вірить, що інтуїція, яка привела сотні тисяч львів’ян на Майдан революції, підкаже їм найкращий вихід із ситуації. Він просить у нас кредиту довіри, аби сплатити свій (і наш) борг вдячності перед президентом А. Кваснєвським за його послідовну проукраїнську лінію впродовж багатьох років (до речі, значно простіше було б не проводити її, аби не наражатися на суперечки із правими популістами), а також діяльну участь у посередництві в конфліктах між українською опозицією та владою – і йдеться не лише про уникнення кривавого придушення виступів осені 2004 року, а й про дещо призабуті ініціативи весни 2001-го. Між іншим, А. Кваснєвський, підтримавши антипатичного Росії В. Ющенка, також поставив на карту свій авторитет у той час, як більшість багатих і впливових європейських держав злякалися грізних окриків господаря московського Кремля…
Я глибоко переконаний, що львів’яни не будуть уподібнюватися деяким начебто соратникам народного Президента, які з порога почали торпедувати несимпатичні їм перші кадрові рішення. Було б украй сумно, якби ми почали виторговувати якісь кадрові чи економічні преференції на покриття кредиту Президентового чесного слова або знову почали по колу старі дискусії, основні тези яких уміло підкинуті на кін громадської думки побратимами Ґлєба Павловского з Луб’янки.
Dixi et salvavi animam meam* (“Я сказав, і тим душу свою врятував” (парафраз Книги пророка Єзекіїля 3.19).
Андрій Павлишин
