Керівник передвиборчого штабу Віктора Ющенка у Львові Микола Горинь не хоче ніким і нічим керувати
Якраз саме тому й очолив, що і в думках цього не мав. За політичною логікою, керівник міського штабу мав би у недалекому майбутньому йти на вибори мера Львова від „Нашої України“. Але нині у фракції „Нашої України“ у Львівській міській раді аж п’ятеро співголів…
І ніхто не проти. Не знайшли консенсусу… Думали взагалі міського передвиборчого штабу не організовувати. Але керівник обласного штабу Петро Олійник знайшов вихід.
Цю посаду він запропонував Миколі Гориню, трудоголіку, людині з великим життєвим та політичним досвідом і без претензій на владу…
Один із перших львівських демократів сказав колись сакраментальну фразу: „Перша шеренга, як у бою, мусить впасти…“. Він мав на увазі ту команду обласної влади, яку свого часу сформував В’ячеслав Чорновіл. Микола Горинь – з тієї, першої шеренги. Він був під перехресним вогнем з усіх боків, але вистояв найдовше, майже сім років. Згадаймо, як змінювалися після нього губернатори – Михайло Гладій, Степан Сенчук, Мирон Янків, Олександр Сендега… Нехай політологи розмірковують над політичним довголіттям Миколи Гориня. Я маю на це своє пояснення. Упродовж кількох років бачив його зблизька у різних ситуаціях. Він ніколи не прагнув утриматися у владному кріслі за будь-яку ціну, не плів закулісних інтриг і, як хтось сказав, був „зациклений на порядності“. Не раз хотіли „з’їсти“, та не було за що вкусити…
– У політику і владу, на моє глибоке переконання, треба вчасно прийти і вчасно піти звідти.., – каже Микола Миколайович. – Я зрозумів, що настає час нової політичної еліти. На зламі 1995-1996 років почалася бурхлива приватизація. Дотримуючись букви закону, її не можна було провести. У деяких регіонах її здійснювали, як тепер кажуть, за „понятіями“. Я на це не міг піти…
– Один із ваших опонентів дорікав вам: „Погано живете з Києвом“…
– А я не міг інакше „жити з Києвом“. На початку 90-х років у владних коридорах Києва, в уряді, в Адміністрації президента, у парламенті домінувала стара політична еліта. Вона не могла простити Львову його революційного пориву, ми справді багатьом дуже ускладнили життя. Ця образа ще більше загострилася після провалу ГКЧП. Лише ми, вчасно захопивши кабінети обкому партії, надали документи, які засвідчили причетність комуністів до цього заколоту. Вони дали правову підставу для заборони КПУ. Нагадаю, що 24 представники Львівщини пішли у парламент, утворивши в області своєрідний вакуум, не лише в політиці, а й у керівництві економікою. Ми не мали такого потенціалу, який мали деякі інші регіони – потужну енергетику, вугілля, руду, метал, труби… Там олігархічні клани через бюджет “накачували” свої статки і свою політичну вагу. Львівщина зі своїми ресурсами не могла взяти участі у переділі влади і витворити потужне лобі на усіх її щаблях… “Добре жити з Києвом” означало тоді жити за тими правилами, яких я не міг сприйняти. На нас дивилися, як на провінцію, фінансували за залишковим принципом…
– Не раз доводилося чути, що організатором ваших відставок з обох постів був Михайло Гладій.
– Ні, він не був диригентом. Це чоловік, якого просто використали. Одного чудового дня мій помічник доповів, що Михайла Васильовича за розпорядженням Павла Лазаренка відкликають до Києва, на посаду начальника відділу АПК у Кабміні. З престижної посади першого заступника голови пішов на посаду клерка. Його покликали туди, щоб готувати заміну влади у нас. Павло Іванович був у тому зацікавлений. Він хотів прибрати до своїх рук на Львівщині енергетику, спиртову промисловість, елеватори. Я відмовився йти у фарватері тієї політики. Приходили з валізами до мене, до моїх заступників…
– Президент міг вас захистити…
– Так, я поїхав на розмову з Леонідом Даниловичем. З перших хвилин відчув, що він уникає відкритої розмови на болючу для мене тему і рішення вже прийняв. А мені сказав: “Ти вирішуй сам…”. Я і вирішив. Одразу ж написав заяву про відставку з посади голови облдержадміністрації. І тоді ж заявив, що піду і з посади голови ради. Це сталося через два місяці. Не хотів бути у ролі ображеного, який з недосяжної від виконавчої влади посади, використовуючи сесії, пресу, може розставляти якісь опозиційні капкани, перешкоджати новій команді у здійсненні її програми.
– Після подвійної відставки вас призначили заступником начальника Західної регіональної митниці з господарських питань. Мені особисто це видалося принизливим як для колишнього керівника такого рангу.
– Були різні пропозиції, у тому числі й від Кучми. Не було жодних проблем, щоб піти, скажімо, послом чи генконсулом у якусь країну. За радянських часів високопосадовців так спроваджували у „почесне заслання“… Степан Волковецький з Франківщини став послом у Грузії, дипломатичні посади отримували Мирон Янків, Степан Сенчук… Леоніду Даниловичу я сказав тоді: “Не переймайтеся моїм працевлаштуванням”. Я вирішив нікуди зі Львова не їхати, не ховатися від своїх краян. Хоча розумію, що у зубожінні людей є і моя частка вини, як першого керівника області.
– Пане Миколо, „Наша Україна“ – у нищівній опозиції до Кучми і його найближчого оточення. Але ви кілька років були у його команді. Чи не відчуваєте ви від цього морального дискомфорту?
– Не відчуваю. Не можу сказати, що я дуже добре знав Кучму після 1997-го, після своєї відставки. До кінця 1996 року Кучма був інакшим. Пригадуєте, що він казав, коли у 1999 році йшов на повторні вибори? Обіцяв, що побачимо іншого Кучму. Побачили – набагато гіршого… А тоді я не чув від президента жодної пропозиції переступити через закон чи діяти аморально. Як усі кепкували з „сірого кардинала“, „справжнього полковника“ Дмитра Табачника, який очолював Адміністрацію президента! Порівняно з пізнішим оточенням Кучми, це була ще ангельська команда. Не було стільки криміналу у владі, стільки корупції, стільки загадкових вбивств…
– У мене виникло враження, Миколо Миколайовичу, що ви людина не злопам’ятна і довго не тримаєте в душі образ. А чи є такі люди, яким би ви при зустрічі не подали руки?
– Найбільшої психологічної травми мені завдав Тарас Чорновіл. Хто-хто, а він-то добре поінформований і прекрасно знає, в яке оточення пішов. Відчуваючи, що з Тарасом коїться щось не те, десь за три тижні до того, як він став неформальним помічником Януковича, я запрошував його на розмову. Тарас тричі обіцяв і тричі не приходив. От йому б не подав руки… До речі, своє членство у Русі я відновив і для того, щоб долучитися до активної політичної діяльності, і з данини пам’яті до В’ячеслава Чорновола. Ті роки, які ми провели разом, я вважаю найкращими у моєму житті.
– Зараз багато точиться розмов про кадрову революцію. Як ви сприймаєте принципи оновлення кадрів, задекларовані Віктором Ющенком і його командою?
– Влада на усіх щаблях повинна мати нове обличчя. За 14 років сформувалася нова еліта. Поділяю рішучі наміри відділити політику від бізнесу. Одразу хотів би заспокоїти тих, хто занадто переймається моєю особою. На жодну керівну посаду я не претендую. Є таке поняття у фізиці – втома металу. І я втомився – від влади, від тягаря відповідальності, навіть від спілкування з людьми. Я не бачив жодної людини, яка б у владі стала щасливою. Маю на увазі звичайне людське щастя, повноту життя і почуттів. Якось, повертаючись дуже пізно з району, на вулиці Науковій побачив світло у кабінетах свого рідного “Термоприладу”. Мені так захотілося повернутися туди, що сльози підступили до очей…
– Не йдеться лише про роботу у виконавчій владі. У 60 років на політичну пенсію ще не йдуть. Геннадій Удовенко очолив Рух у 68 років…
– Категорично – ні.
– А якщо у 2006 році вам запропонують піти у парламент за списком „Нашої України“?
– Відмовлюся. Маючи певний життєвий і політичний досвід, міг би ще бути депутатом міської чи обласної ради. Не більше…
– Петро Олійник, як кажуть, без п’яти хвилин губернатор Львівщини. Зрозуміло, що він вже заклопотаний добором нової адміністративної команди. Чи радився він з вами щодо кадрових питань?
– Перемогу на виборах здобув не тільки персонально Віктор Ющенко. Це перемога народу і блоку партій як політичного керівництва, і тому розподіл посад на всіх рівнях влади має відбуватися згідно з попередніми домовленостями. Я після відставки вже не так добре знаю кадровий потенціал області, але якщо мене запитають про ту чи іншу особу, висловлю свою думку.
– Як ви оцінюєте спроможність нової команди виконати свої передвиборчі обіцянки, скажімо, очистити владу від корупції?
– Не очікую на раптовий ефект від нової влади. Так, треба шукати людей чесних, непідкупних. Але це тільки початок довготривалої роботи. Треба міняти психологію людей, необхідно створювати таку атмосферу, щоб і спокуси не виникало прийти у будь-який кабінет з нечистими помислами.Треба відсікати те, що живить корупцію. Набагато складніше зламати психологію того батька, який вже намірився прийти з конвертом за медаллю для доньки чи за місцем у престижному вищому навчальному закладі…
– Пане Миколо, ви мене переконали, що вас неможливо спокусити на жодну посаду. То чим же будете займатися? Може, сядете за мемуари?
– Уже думаю про це.
– Напевно, тепер шкодуєте, що свого часу знищили записи з характеристиками тих людей, які оточували вас?
– Позбувся записів, та не позбувся пам’яті…
– Як думаєте відзначати ювілей?
– Та ніяк. Це не всенародне свято. У нашій родині ніколи не приділяли особливого значення дням народження, відзначали Дні ангела. Мій знайомий казав, що ювілеї – це маленькі репетиції похорону, коли відкривається доступ до тіла з квітами… Я думаю внести пропозицію новій владі – заборонити службовцям приймати вітання і подарунки на робочому місці. Це ж гарно обставлена корупція!.. І ще одне. Приходять вітати і ті, кого хочеш бачити, і ті, кого не хочеш…
– Колектив “Високого Замку” вітає вас від щирого серця!
– Дякую і за вітання, і за те, що ви так послідовно, так мудро і переконливо підтримали помаранчеву революцію і нашого кандидата.
З досьє „Високого Замку“
Микола Горинь народився 29 січня 1945 року у селі Кнісело Жидачівського району на Львівщині у патріотично налаштованій українській родині. Закінчив школу із золотою медаллю. У дев’ятому класі змушений був вчитися і працювати у вечірню зміну на меблевому комбінаті. У 1968 році закінчив факультет автоматики “Львівської політехніки”. У 1968-1990 роках працював інженером-конструктором у науково-виробничому об’єднанні “Термоприлад”. Навесні 1990 року обраний заступником голови Львівської обласної ради першого демократичного скликання. До 1977 року працював також головою обласної ради і облдержадміністрації. Після добровільної відставки був призначений спочатку заступником, а згодом начальником Західної регіональної митниці. Одружений, має двох доньок і онука.
Борис КОЗЛОВСЬКИЙ
