ОСТАННІ НОВИНИ

Адаптація російськомовних у Львові - „Львівська газета“, 21 січня

|

Після утворення незалежної України та юридичного оформлення української мови як державної російськомовна частина населення старовинного міста відчула себе ніби іноземним острівцем посеред моря української мови.

Необхідність оволодіти українською стала імперативом, на формальний аспект якого відгукнувся ЛНУ, відкривши курси української мови.

Неформальний аспект набував у свідомості російськомовних загрозливого характеру: ще за перебудовних часів розповідали поміж собою, як когось збили з ніг після відповіді російською на запитання: “Котра година?” Тож і не рік опісля в малолюдних місцях при зближенні з незнайомими російськомовні або замовкали, або переходили на українську.

Стверджували, що без вільного володіння українською не візьмуть на жодну порядну роботу, хоча це й не відповідало дійсності: на доволі високих посадах державної служби можна було натрапити на вкрай слабке володіння державною мовою, ба навіть її незастосування там, де спілкування з громадянами було основною функцією чиновника.

Отож, російськомовне населення перейшло на українську мало не відразу після проголошення незалежності.

Так, це були ті ж люди, які десятиліттями вряди-годи намагалися розмовляти українською, ніяк не могли подолати “мовного бар’єру” та заговорити! А тут за якийсь рік, а може, й менше, вулиці Львова стали суцільно україномовними (саме вулиці, бо поміж собою – і на роботі, й поза нею – російськомовні зазвичай спілкувалися російською).

Причини цього лінгвістичного “спурту” були класичними: занурення в мовне середовище та правдиве бажання. До цього можна додати, що дехто з некорінних львів’ян і їхніх нащадків насправді були україномовними, проте не афішували своєї побутової “хохлацької” або ж “сільської” мови. Тепер вони перестали уникати рідної і в офіційній обстановці, і при контактах із незнайомими.

Дехто з російськомовних, зокрема той, хто мав, може й не цілком виразне, українське коріння, почали практикувати українську в розмовах (наприклад, із персоналом закладів громадського харчування) ще наприкінці 1980-х, коли у Львові завирував національно-демократичний рух. Попри те, що здивовані співрозмовники нерідко й далі трималися російської, мімікою “новоукраїнці” наполягали на поверненні до української.

Частина російськомовного – і не лише – населення “бунтувала” на мовному ґрунті. Скажімо, машиністка підходить до начальника зі словами, що вона не може друкувати українською (не вивчала у школі), а молодий військовий журналіст повідомляє редактора чистою українською мовою: “Товаришу майоре, нас не вчили писати українською мовою!” Вдома ж просто вигукували: “Чому я повинен/повинна розмовляти (писати) на українській мові!” (навіть ті, хто до певної міри цією мовою володів і подеколи нею послуговувався).

Окремі зберігали свій “протест” упродовж років, а то й до сьогодні: розмовляли майже винятково російською, хоча вже цілком задовільно володіли українською. Насправді це вияв психологічного захисту: не поступлюся ні крихтою своєї самості, бо ж тих, хто поступається, не поважатимуть!.. Можливо, початок цьому комплексу покладено в епоху переходу на українську, коли у відповідь на україномовне звертання російськомовного зауважували із – ніде правди діти – глузливою посмішкою: “Ви перейшли на українську?..” Траплялося і навпаки – коли у відповідь на російське звертання співрозмовник теж відповідав російською, “затяті” іноді… переходили на українську. В одних випадках це робили з погорди – небажання приймати мовну допомогу, в інших – із вдячності за повагу до свого мовного статусу. Саме з цієї причини при прощанні можна несподівано почути від російськомовного українські “дякую” або “до побачення”.

Щойно набута українська мова не один рік відзначалася недосконалістю: вживання російських слів (а що там вже казати про кальки, якими грішать і україномовні), неправильні наголоси, вимова на російський кшталт (останню деякі “дотепники” могли вголос кваліфікувати як “москальську”).

Часом мовні “неофіти”, як це притаманно неофітам узагалі, ставали гіперукраїнцями: в усіх випадках, де треба й не треба, вживали закінчення “-у” (славнозвісне “до відому”); з двох варіантів перекладу російського слова неодмінно вибирали той, який не має російського фонетичного аналога (“ящик для веников” одна київська газета переклала як “шухляда для віників”); ба навіть намагалися видалити зі свого українського лексикону будь-яке слово, яке своєю графікою збігається з російським. Наполягаючи на застосуванні до мови формальних правил, вдавалися до хибних конструкцій. При тому, відштовхуючись від літературної мови без діалектного підґрунтя, не раз говорили правильніше, ніж природні носії української мови, які не відразу позбувалися суржику та русизмів.

Українізація по-львівськи минула без бюрократичних перевірок знання державної мови, які планували деякі активісти національного відродження ще до здобуття незалежності, стверджуючи, що ті перевірки не будуть надто суворими. Й коли російськомовний начальник відділу вперше відкривав виробничі збори українською мовою, він звідусіль чув доброзичливі слова заохочення.

Отож, конфліктів й ексцесів на мовному ґрунті у Львові було набагато менше, й характер вони мали зовсім не такий крутий, як у деяких інших царинах. А загальний висновок – простий: і складні, і застарілі проблеми успішно розв’язуються, якщо є добра воля до того.

Геннадій Рибалко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *