Анатолій Романюк: „Кадровий потенціал слід шукати поза політичними партіями“ - ЗІК, 17 січня

Переможці президентських перегонів ввійшли в стадію випробовування владою. Вони не мають часу кричати: “Горе переможеним!”, адже саме зараз наступив період, коли усі насправді довідаються, хто ж користається плодами революції. Як з’ясувалося, в учасників “помаранчевого” марафону, зокрема, на Львівщині, на фінішний ривок залишилося чимало сил: боротьба за ключові посади в регіоні поміж переможцями розгорнулася ще до офіційного визнання Віктора Ющенка Президентом України.

Попри заяви Ющенка щодо формування нової кадрової політики в державі, львівські націонал-патріоти розпочали справжню політично-особистісну кампанію за входження у нову владу. Про ймовірність формування кадрової політики президента Ющенка за новими критеріями, політичні перспективи переможців та переможених і конфігурацію політичних сил в регіоні перед парламентськими виборами 2006 року в інтерв’ю Західній інформаційній корпорації розповідає політолог, директор Центру політичних досліджень Львівського національного університету імені Івана Франка Анатолій Романюк.

– Пане Анатолію, що чи хто, на Ваш погляд, стоїть за останніми публічними конфліктами на Львівщині, в епіцентрі яких фігурують майбутні кадрові призначення в регіоні?

– Зараз проблема кадрових призначень є проблемою №1. Говорити про ці проблеми ми можемо лише вирішивши для себе питання: якою буде кадрова політика. Ми повинні оцінити попередню кадрову політику, яка проводилася в регіоні.

Більшість людей негативно ставляться до попередньої політики, яка здійснювалася в Україні, зокрема, кадрової. Вимоги запровадження нових стандартів суспільно-політичного життя передбачають нові підходи до кадрової політики.

Ми можемо говорити, що попередня кадрова політика базувалася на декількох засадах. Ними були засади особистої відданості або партійної лояльності. Таким чином, можна було домогтися отримати певну посаду. Перший і другий варіанти перегукувалися та перепліталися.

Ця модель кадрової політики характерна авторитарним та перехідним суспільствам. А протилежністю такої політики є раціональний підхід. Він полягає у тому, що у державі існує певна кількість посад, які займають політики. У кожній розвиненій демократичній країні Західної Європи таких посад є близько ста. Але ці політики повинні бути фахівцями у тій чи іншій галузі.

Одна з головних функцій політичних партій – заміщення вищих державних посад. Партії свідомо готують цих людей. Якщо хтось хоче в цьому переконатися, то варто почитати книгу спогадів Маргарет Тетчер, у якій розповідає про те, як вона була лідером молодіжної організації Консервативної партії, і як її, починаючи зі студентських років, партія вела, готуючи до обіймання вищих посад у державі. І ми знаємо, що часи правління Тетчер характеризувалися значним успіхом, а “залізна леді” визнана одним з найуспішніших прем’єрів Великобританії.

Кадрова проблема в Україні полягатиме не лише у тому, що, скажімо, сто посад потрібно поміняти. Це також буде стосуватися великої кількості державних чиновників, котрі призначалися, виходячи з політичної доцільності чи особистої відданості. Тому кадрова політика має суттєво змінитися.

Ці зміни чітко окреслені у критеріях Віктора Ющенка щодо призначення на державні посади: професіоналізм, моральні якості та патріотизм.

– Наскільки реальним є те, що Віктор Ющенко зможе втілити ці критерії у життя?

– Серед цих критеріїв немає політичної приналежності. Сьогодні на Львівщині дуже багато людей намагаються виставити на перше місце саме політичну приналежність як головний критерій для обіймання посади. Старий критерій формування кадрової політики потрібно відкинути, а послуговуватися раціональним підходом.

Говорити і оцінювати наскільки Ющенкові вдасться втілити нові критерії у життя ми можемо лише після того, як буде названо кандидатуру прем’єр-міністра і ми побачимо склад уряду.

Політичні партії у нашій країні не відповідають стандартам Західної Європи. У нас є лідери або група лідерів, а решта структур є умовними. Тому, коли ми говоримо про квотний принцип формування уряду, він не може бути достатнім при формуванні влади в Україні. Ці партії не мають значного кадрового потенціалу. Безперечно, кожна політична сила має певну кількість професіоналів, але вони не можуть заповнити усі необхідні посади в державі.

Натомість ми маємо багато професіоналів у приватних бізнес-структурах, котрі довели свій професіоналізм. Я вважаю, що кадровий потенціал слід шукати поза політичними партіями.

– Критерії Ющенка є, безумовно, правильними. Але наскільки на Львівщині може втілитися в життя новий підхід до формування кадрової політики? Наскільки, скажімо, є реальний вплив на політичні процеси того ж Петра Димінського? Чи дійсно можна говорити про його намагання втрутитися у процес кадрових призначень у регіоні, зокрема, через політиків, яких він ніби-то контролює? Адже, якщо так, то це далеко не модель нової кадрової політики…

– Політика не є конструкцією, яка живе незалежно від того, якими є люди. Політичне життя залежить від людей. Тому ці люди будуть намагатися продовжувати діяти за старими методами. Тому сьогодні ми є свідками політичних заяв стосовно того, з кого має формуватися влада. І основним критерієм, який проголошується у цих заявах, є політичний критерій. Робляться викиди компроматів, коли одних намагаються вибілити, а інших – очорнити. Наголос робиться на проблемі особистої відданості.

– Ви маєте на увазі Павла Барнацького?

– Так. Я маю на увазі його інтерв’ю та цілий ряд заяв Львівської обласної ради про те, з кого повинна формуватися влада.

Коли ми говоримо про Димінського, то цілком ймовірним може бути факт, що Петро Петрович, як одна з найбільш впливових фігур в області, намагатиметься вплинути на кадрові призначення, зокрема, через обласну раду, на яку він має певний вплив. Важко сказати, чи цей вплив є таким великим, як про це говорив Барнацький, але, безумовно, цей вплив є. І Димінський намагатиметься здійснювати його через своїх людей. Але ці люди не є механічно залежними від нього і вплив проходитиме через суб’єктивізацію цих людей.

– Чи можливе повернення у владу Степана Сенчука, адже його неодноразово бачили в компанії з Петром Олійником та навіть Віктором Ющенком? Хіба це відповідає принципам нової моделі формування кадрової політики, декларованої новою владою?

– В оцінці діяльності Степана Сенчука поряд із негативними складовими, про які багато вже говорилося, завжди присутня оцінка його як сильного та кваліфікованого менеджера. Свідченням цього є те, що він став серйозним і успішним бізнесменом.

Я не вірю в те, що він особисто домагатиметься зайняти високу керівну посаду в області. Мені здається, що перебування у владі, а особливо – період після влади, для Сенчука був дуже серйозною школою. Тому я припускаю, що Сенчук намагатиметься впливати на кадрові призначення в області, аби у владі були ті люди, котрі могли б лобіювати його бізнес чи бізнес його оточення.

Ми мусимо бути свідомими того, що великий бізнес завше має своїх лобістів у владі. Від цього нікуди не подінешся. На Заході, після довгих років безуспішної боротьби, знайшли вихід, який по різному можна сприймати: ці відносини легалізували. Ввели систему професійних лобістів, які представляють інтереси конкретних фінансових груп, всі знають, кого вони представляють. Внаслідок цього ці відносини і державна політика в цьому питанні стають прозорими.

– Ви маєте на увазі те, що коли буде здоровий капітал, то нічого поганого у лобіюванні фінансово-промислових груп у владі не буде?

– Саме так. Коли ми говоримо про необхідність переходу на нові стандарти в організації влади, кадрової політики, політичного життя, ми маємо припинити абстрактну боротьбу з впливами серйозних промислово-фінансових груп. Одночасно із детінізацією економіки ми маємо вплив цих груп чітко регламентувати з допомогою законів. Закони мають виходити з інтересів держави.

Це буде стосуватися і Димінського, і Сенчука та інших потужних груп, які існують, формуються і будуть розвиватися на Львівщині. Потрібно запровадити норми, які б визначали законні межі лобіювання їхньої діяльності. Тоді політика буде більш прозорою та більш передбачуваною. Якщо ми цього не зробимо, то все одно знайдуться депутати, які лобіюватимуть їхні інтереси. Але при цьому депутати відхрещуватимуться, мовляв, не мають до цього жодного стосунку. Насправді ж вони будуть займатися позазаконною діяльністю, підтримувати тіньовий сектор економіки. Це знову псуватиме владу, перетворюючи її в той різновид, проти якого виступали люди на Майдані.

– Хто ж найреальніше претендує на посаду голови Львівської облдержадміністрації?

– Найбільші шанси має Петро Олійник. Він, мабуть, і повинен бути губернатором області, оскільки штаб, яким він керував, працював досить успішно. І це успішність не лише на Львівщині, де результат був передбачуваним, а й на Луганщині. Виходячи з цього, цілком реальним і нормальним є те, що Петро Олійник буде губернатором області.

Тим паче, що він має належний професійний досвід, зарекомендувавши себе успішним організатором та керівником на посаді міського голови Червонограда, у Верховній Раді України.

– Як вживуться губернатор Олійник та голова облради Сендак? Чи не робитимуться спроби усунути Михайла Сендака з посади голови обласної ради? Мова йде про дещо неадекватну позицію М.Сендака з самого початку “помаранчевої революції”, яку можна було б охарактеризувати, перефразувавши відомий вислів Олександра Ткаченка: “Я не перша людина в області, але й не друга!”.

– Львівська ОДА матиме величезну кількість питань, над якими доведеться працювати. І працювати треба буде всім разом: і адміністрації, і раді. Я думаю, що громада області власне цього чекає від обласної влади.

Хоча існує можливість того, що обласна рада не знайде свого місця у творчій праці і займе позицію інституту, який буде лише оцінювати діяльність обладміністрації і казати, що не так робиться. Львівська облрада цього скликання постійно працювала у режимі боротьби з ворогами. Важко сказати, хто буде наступним ворогом. Вони були заряджені на діяльність в умовах пошуку ворога. Але змінилися суспільні умови і вимоги до діяльності обласного представницького органу. Тим більше, що в обласній раді є немало тверезих і фахових депутатів, котрі здатні адекватно сприймати політичну ситуацію та завдання, які стоять перед облрадою. Вони знайдуть спільну мову з Олійником, тому що це має бути спільна робота. Сподіваюся, що конструктивну позицію зуміє зайняти і нинішній голова.

– Якими ви бачите перспективи місцевих аграріїв? Чи володіють вони потенціалом, аби посісти місце політичних центристів на Львівщині? Чи не заважатиме їм це зробити конфлікт поміж т.зв. “елітою Гладія” та новою “елітою Литвина”?

– Спочатку потрібно визначитися: чи є аграрії на Львівщині справді політичною партією. Швидше за все, це була структура, яка орієнтувалася на певне коло керівників: як на рівні області, так і на рівні держави. Це була певна група, яка називалася партією. Як партія, вона фактично не існувала.

Яку позицію займатиме НАПУ на Львівщині, залежатиме від того, як розвиватимуться політичні процеси в Україні в контексті партійного будівництва. Головним питанням все таки залишається формування уряду та виконавчої структури. Як тільки це питання буде розв’язано, на перше місце вийде питання партійного будівництва.

Також багато залежить від того, як формуватиметься партія Віктора Ющенка. Зараз малюють кілька сценаріїв. Як воно буде через пару місяців, зараз важко сказати. Партія Литвина буде безумовно. Але ми не можемо сказати, у якій вона буде конструкції. Скоріше за все НАПУ не буде опозиційною до президента та уряду, вона з ними співпрацюватиме. Як опозиція вимальовуватиметься “Партія Регіонів” або та структура, яка утвориться навколо “регіонів”.

Тому всі партійні конфігурації, які стануть предметом політичного життя України протягом лютого-березня-квітня, й визначатимуть позицію аграрної партії. Але те, що нині на Львівщині вона не є серйозною політичною силою, можемо стверджувати. Вплив на регіон швидше здійснюватиме НАПУ з Києва, ніж ЛОО НАПУ. Значною мірою це визначатиметься позицією самого Литвина.

– Чи можна припустити, що участь у розподілі владних посад в області візьмуть представники екс-провладних партій, зокрема, СДПУ(О) та “Партії Регіонів”?

– Питання полягає у тому, яких людей ми можемо насправді вважати представниками екс-провладних партій. Формально ми можемо говорити, що у владі на Львівщині був цілий ряд людей, котрі представляють блок Віктора Ющенка. Чи можемо ми вважати їх такими, що представляють владний напрямок? Це залежатиме від критеріїв. Потрібно провести межу між тими людьми, які були символами владної конструкції, які брали участь у прийнятті політичних рішень, і фахівцями, які забезпечували функціонування нашої держави. Перші не повинні представляти нову владу, їх там не повинно бути.

Інші люди, які були професіоналами у владі, можуть у ній залишитися. Це пов’язано з тим, що ми не маємо величезної лави запасних професіоналів, які б могли працювати.

Візьмімо “Львівську залізницю”. Там працює багато фахових менеджерів. Вони формально записані у партію “Відродження”, формально належали до блоку “За єдину Україну!”. Оцінка перспектив діяльності цих людей повинна бути за фаховою ознакою.

Ми уже мали прецедент на початку 90-их років, коли призначали та звільняли за партійною приналежністю, коли ставили керувати підприємствами тих людей, котрі нічого не знали, але були досить активними політичними діячами.

Щодо митниці, податкової та міліції. У минулому ці специфічні структури виконували багато невластивих їм функцій, політичних завдань, не займалися професійною роботою. Такі люди не повинні працювати надалі. Але там працює багато людей, які виконували саме свої обов’язки, а невластиві функції їх примушували виконувати. Ми також пам’ятаємо, що під час виборів частина працівників міліції, податкової зуміли публічно виявити свою громадянську позицію.

Тому не можна всіх звільнити. Це також громадяни країни.

– У якому форматі збережуться на Львівщині “есдеки” та “регіони” і якими Ви бачите їх перспективи?

– Доля цих львівських партійних осередків буде залежати від ситуації в Україні. Скажімо, заява Парубія щодо ситуації у ВО “Свобода” лишиться на рівні обласної структури, оскільки ВО “Свобода” де-факто не була загальноукраїнською партією. Більшість обласних осередків у цій структурі фактично виконували роль поштових скриньок. Реально їх не було.

Більшість інших партійних структур вмонтовані в систему загальнодержавних політичних партій. Тому рішення, які прийматимуться на загальнодержавному рівні, транслюватимуться і на обласний рівень. Не думаю, що обласні осередки прийматимуть якісь самостійні рішення і входитимуть у ту чи іншу структуру незалежно від Києва. Питання в тому, яка партія стане опозиційною і який стосунок до опозиційності матимуть ті ж “есдеки” та “регіони”.

Ми можемо припустити, що на загальнодержавному рівні може відбутися розкол у цих партійних структурах. Тоді якась частина буде з одного боку, інша – з другого, або не стосуватися ні тих, ні інших.

– Конфлікт у середовищі львівських націонал-демократів виник ще до інавгурації Віктора Ющенка. На Вашу думку, це закономірність львівського політикуму чи особливість власне цієї, себто теперішньої політичної еліти регіону?

– Ми повинні усвідомити, що блок Віктора Ющенка, – дуже широке утворення, у якому об’єдналися відносно близькі і одночасно досить відмінні політичні структури заради спільної мети, – повалення режиму діючого президента Л.Кучми. Учасники блоку мають довгу історію взаємовідносин, які досить часто не були зразково дружніми. Тому, після реалізації цієї загальної, об’єднавчої мети ми можемо передбачати певне загострення міжпартійних стосунків. Що ми бачимо, зокрема, стосовно питання моделі подальшого існування самого блоку – як єдиної партії, або продовження блоку багатьох політичних партій з певними організаційними модифікаціями. Питання, які стоять перед партнерами по блоку, – хто буде главою уряду, хто персонально і скільки представників певної політичної партії увійде до уряду, не будуть сприяти зміцненню блоку, а, навпаки, скоріше постійно будуть провокувати, перевіряючи його на міцність. Ще більше підстав для загострення взаємовідносин виникне напередодні парламентських виборів 2006 року.

Можемо передбачити, що конфлікти лише починаються. Попереду нас чекає ще чимало цікавих речей як між осередками, так і на особистісному рівні. Це те, що постійно супроводжує політичне життя в будь-якій країні. Особливо у нас.

Тарас Кухар, Західна інформаційна корпорація