Трагедія Віри - „Високий замок“, 13 січня

|

Звістка про трагедію прийшла у цю домівку у неділю ввечері. Батьки Віри Петрик – старшого сержанта медичної служби, яка у складі миротворчого контингенту перебувала в Іраку – Євгенія Дмитрівна та Іван Васильович почули по радіо про смерть семи українців-військовослужбовців. Онуків у той час вдома не було. Диктор виголошувала прізвища потерпілих, а наостанку… О Господи, Віра Петрик, дочка… У ці хвилини Євгенія Дмитрівна готова була повірити в чудо, що, можливо, є інша Віра Петрик – не її дочка…

…Віра народилася хворобливою дитиною. Доля пророкувала їй інвалідність на усе життя – одна нога мала бути значно коротшою, ніж інша. Протягом трьох років мати їздила з дочкою по лікарях, та прогнози бути невтішними. Врешті Віру забрали на три місяці у санаторій в Євпаторію. Віра намагалася бути сильною, компенсувати вади милосердям, чуйністю, працелюбністю, товариськістю. Однокласник Віри Юрій Швець згадує, що коли захворів на запалення у молодших класах, то єдиною однокласницею, яка його провідувала, була Віра.

Вона на „відмінно“ закінчила восьмирічку, з дипломом з відзнакою – Самбірське медичне училище. Вийшла заміж. Євгенія Дмитрівна згадує слова, які сказала майбутньому зятеві, мовляв, усю свою гірку життєву чашу моя донька випила ще в дитинстві, і, борони Боже, її образити… Але Віра через кілька років залишилася самотньою з двома діточками. Напевно, лише Господь знає, наскільки важко бути матір’ю дітям в одній кімнаті гуртожитку, у чужому місті, коли робочий день розпочинається о восьмій ранку і закінчується о десятій вечора. З усіх статків, що були у сім’ї, зарплата Віри – 400-500 гривень і незначна сума, яку передавав дітям батько.

Рішення дочки поїхати в Ірак було невипадковим. Перед тим була медична комісія, під час якої Віра дивом умудрилася не продемонструвати свою хвору з дитинства ногу. Натомість розповідала лікарям, що десять разів стрибнула з парашутом, бо так вимагала її військова служба. Ще перед відправкою в Ірак пані Євгенія як кравчиня звужувала військове вбрання дочки, яка чомусь дуже змарніла. Мама побачила на шиї у Віри військовий медальйон з прізвищем, датою та місцем народження. Саме у ці хвилини Євгенія Дмитрівна відчула, якою близькою буває небезпека… Але на той час вона, як і батько Віри Іван Васильович, які підписали у присутності нотаріуса свою згоду на відправку дочки в Ірак, ще не знали, яке горе на них очікує. Це нині, у батьківській світлиці, Іван Васильович, посивілий і згорьований, говорить про те, що, бажаючи доньці усього найкращого, підписав їй смертний вирок. А все було так прозаїчно – дочка хотіла заробити гроші на власну квартиру…

Як стверджують генерали, опікуни отримають велику суму грошей на дітей. Тільки тепер Христинка і Віталик матимуть своє житло. Але мами там уже не буде…

…Востаннє Віра зателефонувала з Іраку 6 січня, коли уся сім’я готувалася до Святвечора. Цього дня у Христинки був день народження. Мама привітала доньку, повідомила батькам, що у неї все гаразд, що міністр оборони Кузьмук, який перебував у той час в Іраку, вручив їй нагороду. А через кілька днів, коли Віталій та Христина були у Боневицькому сільському клубі на різдвяній дискотеці, хтось сказав їм про трагічну звістку, яку передало польське телебачення. Діти чимдуж бігли до дідуся та бабусі. Вони ще не вірили у гірку правду, але на подвір’ї у такий пізній час їх зустріли представники військкомату…

Роман ІВАНИЧУК

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *