Ігор Тер-Ованесян: „Досі уві сні я літаю над сектором“ - „Високий замок“, 29 грудня

„Львів мого дитинства запам’ятався газовими ліхтарями“

– Мені дуже приємно, що у Львові мене досі вважають своїм, – розповідає Ігор Тер-Ованесян. – Хоча народився я в Києві, майже на території Києво-Печерської лаври. Батько – Арам Аветисович – рекордсмен СРСР у метанні диска, тоді працював тренером у спорттоваристві “Динамо”. Хоча сім’я наша поподорожувала по Союзу достатньо: під час війни – Ташкент, Бухара, потім – Єреван, Москва.

– Ігоре Арамовичу, кажуть, що у вірмен приставка “тер” вважається синонімом шляхетності роду?

– Я свого часу пробував у цьому розібратись. Взагалі, “тер” – це священик або господар, власник. Мої діди жили в Нахічевані і на почаку ХХ століття виїхали в Тифліс (Тбілісі), рятуючись від турецького геноциду. Розповідали, що це були багаті купці, мали вдома піаніно і передплачували газети – тоді це вважали ознакою багатства. Дідусь навіть студіював медицину у Парижі, у Берліні. Щоправда, як мені натякнули, за гроші своєї нареченої, тобто був достатньо метким хлопцем (сміється). Будучи тренером збірної СРСР, я часто проводив збори у високогірному Цахкадзорі, і там літні люди ще пам’ятали мого діда-лікаря.

У 1947 році я брав участь у параді фізкультурників на Красній площі і бачив Сталіна. А через шість років мого батька звинуватили у космополітизмі, у захопленні Заходом. Кафедру теорії і спорту у Московському інфізі розігнали, але, на щастя, йому запропонували роботу у Львові, де він якийсь час навіть був ректором інфізу.

Чим запам’ятався Львів моєї юності? Насамперед газовими ліхтарями. О шостій годині дзвонили дзвони у всіх церквах, і двірники закривали брами. У нас вдома це допомагало виховувати дітей, мовляв, прийдете після шостої – ночуватимете на вулиці. Я погано вчився у школі, на відміну від своєї старшої сестри. Ми постійно переїздили, я вважав себе негарним і нерозумним і страшенно комплексував щодо цього. Але був таким собі “вуличним” хлопцем з району вулиці Гвардійської.

„Радянська ракета у центрі Нью-Йорка“

– В юності я мріяв бути десятиборцем, бо вважав, що саме всебічно розвинені спортсмени є королями легкої атлетики. Хоча загалом займався майже всіма видами спорту, і всюди мене хвалили, але це були радше спонтанні заняття. За рік до Олімпіади в Мельбурні (1956) виграв Спартакіаду школярів у стрибках у довжину і потрапив до складу олімпійської команди. На Олімпіадах мені дуже не щастило: іноді я був фаворитом, але спромігся лише на дві “бронзи” у п’яти спробах. Уже тоді, в Австралії, я претендував на перемогу, але не вистачило досвіду. Біля мене не було людини, яка могла б заспокоїти і сказати: “Ігоре, не стрибай на всі сто, а стрибни бодай на 80 відсотків”. Але я так хотів виграти, що це бажання спопеляло мої сили. Перегорів перед стартом у 1964 році на Олімпіаді в Токіо, коли під проливним дощем несподівано переміг англієць Девіс. Зате упродовж п’ятнадцяти років я нікому не програвав у Європі.

– Але з вашим особистим рекордом – 8 метрів 35 сантиметрів ви і досі могли б перемагати?..

– Та з таким результатом я був би третім на Олімпіаді в Афінах та чемпіонаті 2003 року в Едмонтоні – і це через сорок років. Якось так сталося, що у стрибках у довжину першість тримають визнані лідери: у 60-х роках це був я – разом з американцями Бостоном і Бімоном, у 90-х – Карл Льюїс і Майк Павелл. Вочевидь, ми вміли стрибати на межі людських можливостей.

– У 60-ті роки спорт був інструментом політики?

– Так, найбільшу популярність мали “матчі гігантів” – командні зустрічі легкоатлетичних збірних СРСР і США. У випадку поразки летіли голови тренерів і функціонерів з обох сторін. У 1963 році ми разом із Валерієм Брумелем змагались у нью-йоркському “Медісон Сквер Гардені”. А американці якраз довідались про радянські ракети на Кубі, і розпочалась карибська криза. В одній американській газеті був шарж, на якому тренер збірної СРСР Віталій Коробков тримає руку на пульті, а з ракетної шахти вириваються дві ракети: “Земля-Повітря” – це стрибун у висоту Брумель і “Земля-Земля” – це Тер-Ованесян. І підпис: “Ми розшукуємо радянські ракети на Кубі, а вони завтра вистрелять у центрі Нью-Йорка!” (сміється.)

А одного разу американці зняли зі змагань всіх учасників і залишили в секторі лише мене і Ральфа Бостона, з яким ми почергово встановлювали світові рекорди. Публіка шаленіла, кричали “Ральф, з’їж цього “росіянина!”. Але мені це подобалось, я за своїм характером був запальним і заводився з півоберта. Інша справа, що іноді в США “душили” суддівством. Якось у мене вийшов далекий стрибок, але мені його не зарахували – заступ. Тоді Бостон, який все бачив, після змагань підійшов до мене і віддав свою медаль.

– У вас також відбувся і матч-реванш із легендарним Бімоном?

– На Олімпіаді у Мехіко Бімону вдався рекордний стрибок на 8 м 90, чим американець “убив” не одне покоління стрибунів. У мене також пропало бажання змагатись, оскільки я розумів, що вже ніколи не зможу повторити цей результат: мені було просто соромно і незручно виходити в сектор. Проте через рік на матчі СРСР-США в Пало-Альто я переміг Бімона. Розуміючи, що я сильніший, він просто під час змагань зімітував сонячний удар. Але я відверто зізнаюсь, що ще напередодні старту Боб увечері сів у смокінгу в машину і кудись поїхав з готелю. Тобто він заздалегідь знав, що завтра розіграє цю комедію.

„На мене також кричав Хрущов“

– У радянські часи суперзірки спорту не поступались за популярністю космонавтам і акторам?

– Нас часто запрошували на урядові прийоми. Якось після Олімпіади мене, важкоатлета Власова та легкоатлета Брумеля підвели до Хрущова. Але в цей день у Микити Сергійовича був поганий настрій. Напередодні виступав фігурист Олег Протопопов (який потім разом зі своєю партнеркою Людмилою Білоусовою емігрував з СРСР) і сказав, що у нас менше ковзанок, ніж у Голландії. Хрущова це дуже розсердило, він почав кричати, що у нас у багатодітних сім’ях у селах дітей годують лише оселедцями, а у вас, мовляв, ковзанки в голові. Але потім він заспокоївся і по-дружньому поплескав нас по плечах, мовляв, давайте, хлопці.

З Брежнєвим я не спілкувався, але трохи був знайомий із його дочкою Галиною. Брумель з нею товаришував, і ми навіть разом сиділи за столом, щось випивали – вона була жінкою, скажімо так, веселою.

– Вас, до речі, часто називають улюбленцем не лише стадіонів, а й жінок…

– Не знаю, але одружився я рано. Приїхав зі Львова до Москви, одразу отримав однокімнатну квартиру в центрі, на проспекті Миру. А Рита Ємельянова грала в теніс і якось потрохи мене причарувала. Від цього шлюбу в мене є син Ігор та дочка Каріна, яка досі танцює у Большому театрі. Ігор також закінчив інститут фізкультури, але у нього не виявилось такого “інстинкту вбивці”, як у мене.

Зі своєю другою дружиною Олею Клейн я познайомився, вже перейшовши на тренерську роботу. Вона була рекордсменкою Європи в бігу на 400 м з бар’єрами. Ми були знайомі ще тоді, коли Олі було лише п’ятнадцять, а дочекавшись, поки вона трохи підросте, я просто звабив її (сміється). Оля навіть народила від мене дочку Яну, ще не будучи в шлюбі.

Через це хтось на мене написав анонімку. Коли вже хотіли призначити головним тренером збірної СРСР, мене запросив до себе тодішній голова Спорткомітету СРСР Марат Грамов. І говорить, мовляв, про вас начебто добре відгукуються як про фахівця. Але ж, Ігоре, чи ви справді такий морально нестійкий? Я йому у відповідь – та на всіх порядних людей пишуть (а був 1983 рік). Йому це сподобалось, але він зачитав скарги, де описувалось, що я направо і наліво гуляв з жінками, і не одна (!) народила від мене дитину…

Але мені пощастило зі стартом на посаді наставника збірної. На першому чемпіонаті світу збірна СРСР виступила дуже вдало, і всіх здивували перемоги зовсім юних Сергія Бубки та Геннадія Авдєєнка.

– Ви очолюєте фонд, а останнім часом ставлення до них змінилось? Відразу всі згадують фонд “Соціального захисту спортсменів імені Л. Яшина” покійного Отарі Квантрішвілі?

– Зараз я майже відійшов від керівництва фонду “Спорт проти наркоманії і допінгу”. І не в останню чергу, через негативне ставлення до них у суспільстві. Я не належу до тих людей, які вміють просити гроші, вміють працювати з якимись “відкатами”. Радше, я належу до тих, хто вміє витрачати гроші (сміється). Чи став я багатшим? Мабуть, ні. Я збираюсь займатись іншими справами, можливо, нерухомістю.

– Де зустрічатимете Новий рік?

– Новий рік зустрічатиму у Львові, можливо, в Карпатах, куди запросив мене покататись на лижах мій давній товариш Вадим Мартинчик. Приїде дружина Ольга і Саша – її дочка від першого шлюбу з восьмирічною внучкою. Можу похвалитись тим, що маю п’ять внуків.

Звичайно, Львів дуже змінився за цей час. Але я почуваюся як вдома у батьківській квартирі, де минуло моє дитинство. Хочу зберегти цю ауру, старі фото, записи. Я не думаю про музей, але хотілося б все це зберегти.

– Ігоре Арамовичу, а вам не сняться стрибки?

– Дуже часто сняться. Начебто я забуваю вдома перед стартом шипівки. Або розбігаюсь і повільно, як у кінохроніці, лечу над сектором. І у цьому польоті картаю себе, мовляв, чому ж я так багато працював над швидкістю при розбігу – мені ж треба було просто здійняти руки і летіти, летіти…

Досьє „Високого Замку“

Ігор Арамович Тер-Ованесян – видатний український легкоатлет, народився 19 травня 1938 року в Києві. Закінчив Львівський інститут фізкультури. Учасник п’яти Олімпіад. Дворазовий бронзовий призер Олімпійських ігор у стрибках у довжину (Рим – 1960 і Токіо – 1964). Триразовий чемпіон Європи (1958, 1962, 1969). Встановив два рекорди світу (8 м 31 см – 1962 р., 8 м 35 см – 1967 р.) та шість рекордів Європи (у 1959 році став першим європейцем, який стрибнув за вісім метрів (8 м 01 см), п’ятнадцятиразовий чемпіон країни в стрибках у довжину та в естафеті 4х100 м. По завершенні спортивної кар’єри – головний тренер збірної СРСР, президент Федерації легкої атлетики СРСР, засновник фонду “Спорт проти наркоманії і допінгу”, член Ради ІААФ, голова опікунської ради Європейського центру розвитку легкої атлетики, заступник голови Комітету Російської Федерації з фізкультури і туризму, професор, автор кількох книг. Зараз живе у Москві.

Михайло РОМАНЯК