Стихійна торгівля -- не мафія. Але теж безсмертна? - „Україна і час“, 18 листопада

|

Стихійна торгівля на тротуарах Львова — вічна і незнищенна. Принаймні, так видалося нашим кореспондентам, які вирішили спробувати себе у цьому непростому „бізнесі“. Усе відбувалося на вулиці Городоцькій минулого тижня під холодним листопадовим дощем…

Велика дорога починається з першого кроку

Саме цю вулицю для продажу картоплі, моркви, буряків та іншої городини, вирощеної на екологічно чистих присадибних ділянках, ми вибрали недаремно. Неподалік — Привокзальний ринок, залізничний вокзал, багато різноманітних крамниць, трамвайна зупинка, — місцина людна, тож напевно хтось та спокуситься на наш нехитрий крам. Та й платити ринковий збір аж ніяк не хотілося. До того ж, навпроти величавого храму Ольги та Єлизавети ще до нашого приходу вишикувалася довга шеренга бабусь та дідусів, які мирно продавали сільгосппродукцію. Саме це стало чи не останнім вагомим аргументом на користь того, щоби зупинитися саме тут. Якщо на цій території збирається так багато людей, то місце це безпечне, інакше навряд чи вони сюди приходили б, — вирішили ми і підійшли до жіночки, котра жваво продавала яблука.

Одразу хочемо попередити, що досвіду у торгівлі (тим паче — вуличній) у нас не було жодного. Але, як кажуть, не святі горшки ліплять. Тож, аби не привертати до себе зайвої уваги, ми тихенько та підкреслено ввічливо попросили дозволу у „фахівців“ розкласти свій товар біля них.

— Та ставайте собі, чи я комусь бороню? — байдуже промовила торговка у чорно-синій картатій хустці. Цій першій удачі ми безмежно зраділи і стали викладати на вологий асфальт вміст торбин.

Спочатку, зізнаємося, було трохи соромно. Але ніяково і некомфортно у новій ролі почуваєшся лише впродовж перших хвилин, поки не продаси хоч щось. Важливо, так би мовити, здійснити „почин“, перший крок, а тоді все піде як по маслу. На наше щастя, довго чекати покупця не довелося.

Великі маєтки „виростають“ із копійок

— А ви скільки просите за свою капусту? — стискаючи головку білокачанної, поцікавилася перша клієнтка.

Процес пішов, — зрозуміли ми. Від азарту заблищали очі, відчуття було таке, ніби у старій куртці випадково знайшлася хрустка стодоларова купюра. Хотілося цю пані обійняти та розцілувати. Із вдячності довелося „спустити“ ціну ледь не вдвічі. День став зафарбовуватися у рожеві тони. Адже гарний початок — це, як відомо, половина справи. Ми чомусь почали скромно згадувати про Рокфеллера, Ротшильда та інших акул бізнесу — вони теж, як відомо, починали з малого.

У такому піднесеному настрої зустріли наступного покупця, якому успішно збули кілограм картоплі та два пучечки моркви. У кишені вже дзеленькали (копійками) дві гривні. Це додало нам ще більше оптимізму. Щоправда, треба все-таки зауважити, що моркву-капусту свою ми продавали за „демпінговими“ цінами — на 10-20 копійок дешевше, ніж у інших продавців. Така „цінова політика“ двох дилетантів, без сумніву, не могла не привернути уваги звиклих до чесної конкурентної боротьби (навіть на стихійному ринку) наших сусідів-торговців.

— Молоді люди, такі, як ви, могли б знайти собі престижнішу роботу, ніж торгівля городиною, — з відвертим єхидством зауважив дідусь, який торгував ліворуч від нас практично таким самим товаром. Довелося брехати: ми, мовляв, — учителі, зарплату затримують, а жити на щось треба.

— Ви, діду, хіба не чули, що педагоги вже кілька літ добиваються від уряду виплат по 57-ій статті? — жалісливо випалили ми наперед заготовлену фразу. Слово „стаття“ та цифра „57“ подіяли на сусіда з магічною силою. Більше до нас він не доскіпувався, сидів мовчки, відвернувшись, і лише час від часу кидав у наш бік незичливі погляди.

Великі надії — малі сподівання

Найкомфортніше, звісно, торгувати влітку — тепло та сухо. Листопадового ранку, коли ми вибиралися на базар, погода теж не віщувала нічого лихого. Однак під дощем помокнути нам таки довелося. Лило тоді, мов з відра. Ще й, як на зло, ми не взяли парасолі. Відтак мокрими руками нелегко було класти гроші до кишені та діставати решту. До того ж, після кількагодинного лежання під „душем“, усі продукти втратили товарний вигляд. Але ми вирішили: поки всього не продамо, звідси не заберемось. Щоправда, через зливу багато наших потенційних клієнтів проходили не зупиняючись. Їм, вочевидь, було не до покупок. Тож, скориставшись вільною хвилиною, ми вирішили підрахувати прибутки.

З`ясувалося, що впродовж чотирьох годин вдалося продати п`ять кілограмів картоплі, три — моркви, 400 грамів горіхів, дві капустини і сім корінців хрону. До слова, хрін „йшов“ напрочуд вдало. Як у передсвяткові періоди. А от з картоплею, виявилося, краще приходити на ринок у грудні. Продавці зі стажем пояснили нам, що у багатьох людей наразі ще є свіжа бульба. А запаси її закінчуються, як правило, до Нового року.

Але повернімося до грошей. Після підрахунку доходів наші початкові мрії фантастично розбагатіти розвіялися, мов дим. Якщо торгуватимемо сільгосппродукцією у таких масштабах, то не вдасться нам, вочевидь, повторити карколомну кар`єру Абрамовіча. Станом на другу годину у нашому „ґросбуху“ була занотована сума виторгу — „аж“ вісім гривень тридцять копійок. Якщо відняти від неї транспортні витрати та гарячий чай з пиріжками, то залишалося не так уже й багато.

Великі мішки „рвуть“ руки

Загалом продаж овочів-фруктів на вулиці бізнесом можна назвати з великою натяжкою. Це ж стверджували і наші колеги по торговому ряду. Наприклад, пані Катерина, колишня колгоспниця, торгує на цій вулиці вже впродовж двох років. Великих маєтків, розповідає, не надбала. „Дякувати, що хоч проїзд у мене безплатний, — каже вона. — Та й міліція сюди навідується зрідка“. Справді, за весь час торгу до нас не підійшов жоден правоохоронець чи представник якогось контролюючого органу.

— Поки доволочеш до Львова оті міхи з бульбов, руки німіють. А заробітку но на їден газ вистарчєє, — втрутилася у розмову давня знайома пані Катерини. — Ви що гадаєте, що то легкий хліб?.

До речі, як ми помітили, торгують на стихійному ринку не лише селяни. Коли дідусь, який звинуватив нас у нечесній конкуренції, покинув ряд, його місце тут же зайняла пенсійного віку жінка у темно-коричневому пальто. Вираз обличчя, тендітна статура та вбрання суттєво вирізняли її серед решти продавців. Одразу було зрозуміло, що це міська мешканка. Ні з ким не заводила бесіди, трималася дещо осторонь. Та й продавала жінка лише кілька пучків зеленини, які не клала на землю, як усі, а тримала у руках. Найімовірніше, вирішили ми, вона тут реалізує вирощене на своїй дачі. Кілька копійок — а таки чимала підмога до пенсії.

… Дощ то вщухав, то знову накрапав ще з більшою силою. Холод проймав до самих кісток. Хотілося додому, або, принаймні, в редакцію. Біля ніг лежали ще не продані буряки та кілька морквин, які вже зачекалися на свого покупця. Повз нас проходили різні люди — „бідні й багаті, веселі й сумні“. Проте душі наші через втому „промовляти голосом сопілки“ вже була не спроможні. Ми навіть не змогли адекватно відреагувати на здивований погляд одного чиновника міськради, до якого неодноразово доводилося ходити на прес-конференції. Єдине, що нам добре вдавалося, то це скиглити: „Пані, беріть моркву. Недорого!“.

P. S. Слід зауважити, що товар, який ми продавали під відкритим небом, вирощений нами особисто. Ми його не вкрали і не купили у селян, аби потім перепродати втридорога. Слово честі! До того ж, щодня самі споживаємо саме ці продукти, і на нашому здоров`ї це аж ніяк негативно не позначається. А від того, що торгували у недозволеному місці, шкоди, знову ж таки, як нам здається, особливої не було. За винятком хіба того, що місцева казна того дня недоотримала кілька гривень від ринкового збору. Однак представники різних контролюючих органів мають іншу думку з цього приводу.

Юрій ОЛЕНЕЦЬ, Наталка КИСІЛЬ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.