Історія цього пам’ятника дуже нагадує мені історію з пам’ятником Тарасу Шевченкові в нашому місті. Як і в ті далекі часи, ламалися списи щодо місця його розташування, як і за Австрії у наш час довкола проектів вирували підводні течії, інтриги, образи, точилися дискусії щодо виконавця робіт – довірити своїй фірмі чи зарубіжній…
Громадський комітет з питань спорудження пам’ятника Адаму Міцкевичу у Львові було створено у 1896 році. А відкрили пам’ятник 30 жовтня 1904 року. Тривалий час не могли дійти згоди щодо місця для монумента. Пропонували Єзуїтський парк (нині парк імені Івана Франка, де стоїть велика декоративна ваза). Інший варіант – на нинішньому проспекті Свободи, на місці так званої „клумби“. Це було б добре місце, на одній лінії з величним оперним театром. Вже почали підготовчі роботи, але одразу ж зрозуміли, що не витримає навантаження колектор над Полтвою.
Пам’ятник вирішили ставити на площі Адама Міцкевича. Тоді це була Марійська площа, а перед тим – площа Фердинанда. Раніше фонтан зі скульптурою Матері Божої стояв на місці пам’ятника. Їх довелося поміняти місцями…
10 грудня 1898 року було оголошено конкурс на кращий проект пам’ятника. На розгляд журі було представлено двадцять проектів. Відомий скульптор Марконі відмовився від участі у конкурсі на користь свого улюбленого учня і зятя, професора Львівської політехніки скульптора Антоні Попеля. Його проект під девізом “Натхнення” здобув перемогу. Автор отримав премію – 1000 австрійських корон. Цікаво, що концепцію пам’ятника у вигляді масивної високої колони запропонував не скульптор, а письменник і журналіст Адам Креховецький. Члени громадського комітету відчували чималий тиск щодо вибору виконавця робіт. Одна з львівських фірм за поставку рожевого граніту і його обробку запросила 95-99 тисяч корон. А італійська фірма Іннокентія Піровано, що неподалік Мілана, лише 64074 корони. Дійшли компромісу. Граніт завезли з Італії, а обробку його виконувала місцева фірма. Верхня частина колони важила 16 тонн. Для її монтажу виготовили спеціальний підйомник. Коли у вечірній час встановлювали колону, у небі спалахнули смолоскипи і вогні феєрверків. Вартість усього будівництва становила 200 тисяч корон, з них 40 тисяч – гонорар скульптору Антоні Попелю. Це були величезні гроші. Скажімо, рік навчання на медичному факультеті університету у той час коштував 25-30 корон…
Урочистості з нагоди відкриття пам’ятника тривали цілий тиждень. Серед почесних гостей був і син поета – Владислав Міцкевич.
Не забуваймо, що у той час більшість населення Львова становили поляки. Австрійська влада надавала перевагу польській громаді. Не дивно, що у 1904 році газета “Діло” писала: “Поміж теперішніх пам’ятників польських діячів, якими наші верховоди хочуть засипати місто Львів, цей, може, є одиноким, що справді спричиняє до окраси міста”. Водночас газета нагадувала: “У той же час під пам’ятник Шевченкові ті самі верховоди, як знаємо, не хотіли дати одної пяди землі”. Тоді громадськість міста неоднозначно сприйняла цей пам’ятник. Так, відомий український історик Голубець вважав, що пам’ятник “стирчить на площі, як загострений олівець”… Але час розставив усе на свої місця. Тепер ми вже не можемо уявити іншого пам’ятника на площі Адама Міцкевича…
Борис КОЗЛОВСЬКИЙ
P.S. Автор висловлює вдячність львівським історикам Ігорю Сьомочкіну та Юрію Смирнову за надані факти з історії спорудження пам’ятника Адаму Міцкевичу.
