Візит чорнокнижника - „Високий замок“, 15 листопада

|

Дух старих часів завжди витає там, де збереглися давні будівлі і речі. Почорнілі від часу кам’яні стіни надійно бережуть пам’ять про минулі покоління й епохи, а інколи перед зором особливо чутливих людей – наших сучасників – постають навіть окремі, ніби ожилі образи минувшини. У брамі одного старезного, ще з XVI століття, будинку, що на вулиці Друкарській (вона прилягає до знаменитої площі Ринок), не раз бачили матеріалізований дух легендарного львівського чорнокнижника. Зазвичай він з’являється в арці старих готичних дверей, увінчаних висіченою у стіні фігурою Божої матері. Чорнокнижник приходить сюди наче на прощу, щоб замолити свої спричинені чаклунством і знахарством земні гріхи, які, мабуть, не дають йому спокою навіть у кращому із світів…

Подейкують, що до смертельно хворого чаклуна прийшов посланець з того світу і сказав: ти не вмреш, доки не кинеш у Полтву свою “чорну” книгу. Той, до краю змучений хворобою, послухався, кинув книгу у Полтву і відразу ж помер. Дата смерті чорнокнижника і початок землетрусу повністю збігаються, я це перевірив у архівах…

Того вечора біля готичних дверей було порожньо: видно, у планах чорнокнижника були якісь інші заходи. Зате в один із наступних днів він з’явився у зовсім невластивому, здавалося б, місці, а саме – в Історичному музеї, що розташований у кількох будинках на тій же площі Ринок. Будинки ці – ровесники чорнокнижника ще за його земного життя, отож кожен з них може і нині слугувати для нього надійним пристановищем. Однак музей він обрав, здається, не випадково. Річ у тому, що тут в одному з відділів зберігається так зване крісло страху. Воно зроблене у формі дракона: нижніми опорами слугують крила і голова цього казкового чудовиська, а сидінням – довгий вигнутий хвіст. Якщо ж крісло перевернути “догори ногами”, то побачимо зображення дракона з розпростертими крилами. Саме це крісло, або ж “експонат № 313”, й привернуло увагу одного незвичайного відвідувача музею.

Було це п’ять років тому. Завідувач фондів живопису й меблів Сергій Богданов якраз готував виставку “Чарівний світ бароко”.

– І ось відчиняються двері і підходить до мене зовсім незнайомий чоловік, – розповідає пан Богданов. – Відрекомендувався досить дивно – чорнокнижником. А потім цей незнайомець звернувся до мене: “Сергію Васильовичу, у вас є одне крісло…”. Я йому відказую, що справді воно є у нас у фондах, це, мовляв, моє крісло, я свої експонати добре знаю й оберігаю. Тоді він запитує: “Сергію Васильовичу, а ви знаєте, що це таке?”.

І далі досвідчений музейник, експерт і мистецтвознавець Богданов розповів, що, не маючи жодної підозри, дав ґрунтовну стилістичну характеристику цього крісла. Його, на гадку Богданова, виготовили у 70-80-х роках ХІХ століття і воно могло належати, як складова частина, до якогось гарнітурного комплекту. Потрапило крісло до фондів музею у 1953 році від якогось пана Гавришка (за документами) і походить, ймовірно, з Німеччини, можливо, його привезли до нас як військовий трофей… І тоді таємничий незнайомець, котрий назвався чорнокнижником, повідомив, що існує певна кількість таких крісел, а саме – 13, і за кожним з них рано чи пізно прийде його господар.

Забігаючи наперед, скажемо, що за львівським кріслом справді-таки приходили якісь люди. Незважаючи на досить непрезентабельний, скажімо так, вигляд прибульців, вони пропонували за крісло майже фантастичну, як на масштаби державного музею, суму грошей… А тоді чорнокнижник детально розповів про саму конструкцію виробу: він знав такі деталі, на які музейники навіть уваги не звертали. І це при тому, що крісло не дуже й популяризується і лише один раз було представлене в експозиції у Музеї етнографії та ще раз знімалося у кінофільмі “Д’Артаньян і три мушкетери” – на ньому сидів кардинал Рішельє. А чорнокнижник говорив про крісло так, неначе він віддавна ретельно вивчав його будову. Насамкінець таємничий відвідувач повідомив, що крісло використовувалося в обрядах з принесенням людських жертв. Голову приреченого вставляли у заглибину біля драконового хвоста, а між крилами, що одночасно слугували ніжками, розміщувалася посудина, у яку стікала кров…

Після візиту сам Богданов почав уважно придивлятися до “експонату № 313” і дійшов висновку, що він настільки старанно відпрацьований технічно, що кожен його зруб має своє значення. Яке саме? “Крісло, – розповідає пан Богданов, – позначене характерним об’ємно-просторовим рішенням і вирізняється, крім усього іншого, вражаючим світло-тіньовим моделюванням. При довгому розгляданні деталі створюють форму чийогось обличчя, яке наче пливе перед очима…”.

Ще одна пригода сталася у музеї під час екскурсії групи іноземців, котрі, як потім виявилося, були екстрасенсами. Вже виходячи з оглядового залу, один з них спитав: а що це у вас там у кутку стоїть? Сергій Богданов, який вів екскурсію, почав звично розповідати про крісло, даючи йому усталену стилістичну характеристику. А екстрасенси кинулися до крісла, ніби їх магнітом туди потягло, і просто затремтіли. Коли один з них підійшов ближче, то, наче від вогню, відсмикнув руку, а потім сказав, що від драконового хвоста йде “катастрофічно могутній” енергетичний стовп. Сам Богданов зізнався, що притуляв до нього навіть голову, але нічого так і не відчув. А от екстрасенса обпекло!

Мабуть, на те вони й екстрасенси. Може, справді так є, що старі речі, які прожили довге життя і належали різним людям, бережуть у собі частинку душі своїх колишніх власників.

Не треба боятися цих “посланців з минулого”. Раніше люди були мудрішими і вміли краще спілкуватися з потойбічними силами, знали способи, як від них врятуватися. То ж варто повчитися цієї науки у наших предків. Тоді ніякий візит чорнокнижника нас не злякає.

Володимир РУДЕНКО

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.