Про те, що до Львова приїхав всесвітньо відомий польський режисер Єжи Гоффман, я дізнався випадково. Один знайомий розповів, що бачив у центрі “рафик” кіностудії ім. О. Довженка з написом “Документальний фільм “Україна”. Метра світового кінематографа я знайшов біля Оперного. Він щось гарячково пояснював якомусь чоловікові, тицяючи пальцем у списаний аркуш. Поруч стояло кілька камер, з якими працювали оператори. (Загалом знімальна група складалася з близько десяти осіб). Всесвітньо відомий режисер був одягнутий дуже просто – звичайнісінькі піджак, куртка, берет, – його можна було прийняти за одного з дідусів, які поруч на „стометрівці“ грають у шахи.
– Інтерв’ю? Хм… Не маю жодної вільної хвилини. Добре, якщо хочете, ставте зараз свої запитання, я спробую відповісти.
Єжи Гоффман був невисокого зросту і мав сиві вуса, краї яких стали помаранчевими від цигаркового диму.
– Зйомки фільму “Україна” вже перейшли до другого етапу, – сказав режисер. – Назагал я планую, що фільм матиме три серії по 45 хвилин. Перша розповість про часи, починаючи з Київської Русі до Богдана Хмельницького. У другій глядачі побачать події, від часу Переяславської ради і до першої Верховної Ради вже незалежної держави. Третя ознайомить з історією країни за Незалежності. А яка історія України без Львова, без його архітектури, скульптури, фотографії, архівних документів! Особливо нас цікавить те, що стосується перебування Богдана Хмельницького тут та події листопада 1918 року. Це має бути дуже різноплановий фільм.
– Чи не ревнують вас поляки до України?
– Мої симпатії до України нікого у Польщі не дивують, бо всі добре знають, що моя покійна дружина була киянкою. В Україні я знімав і фрагменти „Пана Володийовського“, і „Вогнем і мечем“. Тепер більше часу проводжу в Україні, ніж у Польщі. Нещодавно я проїхав від Києва через Полтаву та Дніпропетровськ, Херсон аж до Криму. Після того як закінчу зйомки у Львові, повернуся до Києва, щоб знову засісти в архіви, переглядати хроніки та підбирати фотоматеріали для фільму. А потім будуть зйомки у Польщі, Литві, у Штатах, Канаді та ще у кількох місцях світу, пов’язаних з українцями. Мені цікаво подорожувати історичними місцями України, говорити з людьми, які на заході і сході дуже відрізняються в усіх відношеннях. Хоча, звісно, все одно відчувається, що це – один народ.
– Фільм “Вогнем і мечем” був дуже популярним і у вас, і у нас. Чи вважаєте ви його своєю найкращою роботою?
– Нічого я не вважаю. Я не критик і завжди люблю той фільм, над яким зараз працюю. А те, що зроблено, живе своїм власним життям. Мене це життя вже мало цікавить. І у нас, і у вас є люди, які вважають цей фільм антипольським, і ті, які вважають його антиукраїнським. Але мене тішить, що більшість таки зрозуміла це кіно правильно. Я знімаю фільми для нормальних людей, а не для шаленців.
– Не сумно вам після такої яскравої картини, як “Вогнем і мечем”, знімати архівні документи та архітектурні перлини?
– Я починав з документальних фільмів, це моє. Разом з Єжи Скужевським я зняв їх аж двадцять сім. Чимало з них увійшло до класики не тільки польського, а й європейського документального кіно. А щодо наступних планів нічого сказати не можу. Тепер кожен фільм вимагає чимало грошей, і на це завжди доводиться зважати. Цей фільм фінансує моя власна компанія Zodiak Jerzy Hoffman Film Production. Чому я вирішив вкласти гроші саме так? Не знаю. Просто хочу зробити цей фільм – і все. “Україною” вже зацікавилися кіно- і телекомпанії різних країн – України, Польщі, Канади, США та інших. Але ви розумієте, що між словами “отримав замовлення” і “повинен отримати замовлення” величезна різниця. Одне слово, побачимо, що з цієї цікавості вийде.
– Чому ви нікого не повідомили про свій приїзд? Львів влаштував би вам грандіозний прийом…
– Тільки цього мені бракувало. Я приїхав сюди працювати, а не здіймати галас навколо того, що роблю. Коли ми почали зйомки, зробили прес-конференцію у Києві. Думаю, цього вистачить. У мене надто мало часу на усе це. Я навіть з друзями спілкуюся рідко. Після сімдесяти час збігає дуже швидко. А закон життя такий: якщо хочеш щось зробити, мусиш жертвувати приватними справами та розвагами.
– Маєте друзів серед українських режисерів та акторів?
– Звичайно. Насамперед це Богдан Ступка. Звичайно, спілкуюся і з Ілленком, і з Засєєвим та з багатьма іншими режисерами. Але багатьох моїх близьких українських друзів уже немає на цьому світі. Скажімо, Параджанова, з яким я багато спілкувався не тільки, коли він був в Україні, а й потім, коли він виїхав за кордон. Добре знаю цілу плеяду чудових акторів. Ту ж Руслану Писанку, наприклад. Загалом до акторів у мене дуже прагматичний підхід. Я починаю приглядатися до них, коли збираюся знімати новий фільм. А у документальному наразі акторами стануть архівні матеріали і звичайні перехожі.
– Чим займаєтеся у Львові після роботи?
– Сиджу за купами паперу і планую зйомки на наступний день доти, доки мене не звалить сон. А зранку поспішаю на знімальний майданчик. Робота від раннього ранку до пізнього вечора надто інтенсивна, щоб відвідувати, скажімо, Оперу чи музеї. Але нічого не вдієш: щоб добре виконувати свою роботу, треба максимально сконцентруватися на ній.
– Чи почуваєтеся зараз на вершині слави?
– Мене ніколи не цікавило, на щиті я чи зі щитом. Десятки разів у житті я був на вершині, десятки разів опинявся у прірві. Найімовірніше, так і далі буде: життя циклічне. Але як би там не траплялося, я хотів би лише, щоб фільм, який роблю зараз, був добрим фільмом. І маю надію, що так і буде…
– Чи хотіли б ви змінити щось у прожитому житті?
– Ніколи не шкодував про жодні свої рішення. Хотів би змінити не минуле, а майбутнє. На щастя, моє покоління не пережило того, що мої батьки – дві світові війни. Батько брав участь в обидвох. А я, слава Богу, живу вже майже 60 років без війни. І нехай молодь живе без війни. Амінь.
З цими словами Єжи Гоффман розвернувся і поспішив за своїми операторами, які вже прямували до вул. Театральної, на наступний знімальний майданчик.
З досьє „ВЗ“
Єжи Гоффман народився 15 березня 1932 року в Кракові у родині лікаря. У 1939 р. родина, рятуючись від війни, втекла до Тернополя, звідки у 1940 році Єжи Гоффмана разом з батьками, як інших поляків-переселенців, вивезли до Сибіру, а згодом – до Алтайського краю. Повернувся до Польщі у 1945 р. У 1955-му закінчив у Москві ВДІК. Як режисер-постановник дебютував у документальному фільмі „Обережно: хулігани!“, що відразу ж одержав схвальні відгуки польської кінокритики. У 1954-1966 роках Гоффман працював на Студії документальних фільмів у Варшаві. Його картини відзначено численними міжнародними преміями на кінофестивалях у Брюсселі, Венеції, Мюнхені, Москві, Кракові. У 1974 р. фільм Єжи Гоффмана за романом Генрика Сенкевича „Потоп“ було висунуто на премію „Оскар“. Серед інших робіт режисера – „Прокажена“ (1976), „До останньої краплі крові“ (1978), „Знахар“ (1981), „З волі твоєї“ (1983). Апогеєм історичних картин став фільм „Вогнем і мечем“ (1999).
Дмитро СИНЯК
