Леонід Каденюк: „Полюбляю мамин борщ і вареники з сиром“ - „Україна і час“, 21 жовтня

|

Першого космонавта незалежної України Леоніда Каденюка справедливо вважають гордістю держави. Нині він -народний депутат. Кореспондент тижневика „Україна і час“ вирішив дізнатися про те, як воно – у космосі, тому зателефонував у київський офіс пана Каденюка

– Про що Ви мріяли в дитинстві?

– Дитячі роки мого покоління збіглися з початком космічної ери. Я навчався у першому класі, коли вперше пролунали позивні штучного супутника Землі. Всі заговорили про космос. Разом із дорослими захоплено стежив за повідомленнями радіо та газет. А вечорами ми, хлопчаки, зібравшись купкою на майданчику із задертими головами, змагалися, хто першим серед безмежної кількості завмерлих небесних світлячків знайде рухливу зірочку – супутник! Мені таланило в цій грі.

Ми неодноразово спостерігали за літаками в небі, повітряна траса до Києва з Чернівців пролягала саме над нашим селом. Саме тому всі хлопчаки мріяли стати льотчиками. Про небо почав думати в десятирічному віці. До того марив морем. Мамин брат прислав своє фото у формі військового моряка з Туапсе, де служив. Я постійно дивився на цю фотокартку.

– Як поставилися батьки та рідні до Вашого вибору стати льотчиком? Як прореагували на звістку про те, що Ви полетите в космос?

– Батьки завжди мріють бачити дітей щасливими. А професія льотчика ризикована, тому мати не хотіла, аби я став льотчиком. Школу закінчив зі срібною медаллю, захоплювався природничими науками, тому мати хотіла, аби син став лікарем. Батько мовчав, але я відчував його симпатії та гордість за мій вибір.

Із часом ризикованість обраної професії нерідко напружувала моє життя непередбаченими випадками. Тому заради спокою батьків і рідних я вдало приховував подробиці роботи льотчика-випробувача.

А про те, що мене, на той час льотчика-інструктора – військового льотчика-винищувача за фахом, відібрали до загону космонавтів, батьки дізналися, коли все успішно завершилося. Мати, розуміючи, що в далекому космосі небезпека більша, знову бідкалася, крадькома від батька плакала. Та після моїх запевнень, що все буде гаразд, що ця робота – саме моя мрія, змирилася. А батько не міг не пишатися. По-чоловічому – тихенько.

– Як Ви ставитеся до того, що Вас називають „Першим космонавтом незалежної України?“

– Я прекрасно розумію і переконаний у тому, що першим українцем-космонавтом був, є і, звичайно ж, залишиться Павло Романович Попович – кумир мого дитинства. Для мене ж головне те, що збулася мрія – я побував у космосі. Хіба це не щастя? А як мене називають – це вже вторинне. Хоча, звичайно, найвищою для себе нагородою вважаю таки те, що мені пощастило стати першим космонавтом незалежної України.

– Поділіться враженнями від польоту в космос і співпраці з американцями?

– Це окрема й велика за обсягом розмова. До речі, нещодавно я закінчив письмову розповідь про свої враження від космічного польоту – 120 сторінок друкованого тексту, гадаю, відповідь на ваше запитання доволі детальна. Можливо, ці космічні спогади вийдуть книгою. Сподіваюся, вона буде цікавою та змістовною.

А якщо коротко, то скажу: в космосі вражає все, бо бачиш, чуєш, переживаєш усією своєю напруженою увагою те, чого на Землі ніколи не побачити, почути, пережити.

Над усе вразив старт і вихід на орбіту. Навіть при тому, що вже мав значний досвід відчуття перевантажень і переживань наднапруження, такого фантастичного прискорення не відчував ніколи. Кожною напруженою клітиною тіла та всією душею відчував на собі надзвичайну і майже неймовірну для земної уяви пригоду космічного старту. Уявіть собі: Земля, наче вчепившись у ваше тіло, несамовито тягне до себе, а велетні-двигуни з гучним ревінням нестерпно виривають вас із цих лещат угору, в космос.

Проте одним із найяскравіших вражень у космосі була невагомість. Підготовчі тренування до польоту давали уявлення про цей стан. Однак короткочасна невагомість зникала зі зміною навантаження. Інша річ, коли вона не зникає, а переходить у стан майже містичної відсутності ваги. Невагомість абсолютно відкидає зміст напрямку руху і твого тіла, і предметів, що оточують. А містичність полягає в тому, що невагомість нагадувала, що я вже десь бував у такому стані. У пошуках відповіді зрозумів, що таке дежа вю, можливо, через те, що дитина в лоні матері перебуває у рідині (гідроневагомості) – і це „запам`яталося“ на рівні підсвідомості.

А працювати з американцями було легко й приємно. Висока технічна фахова підготовка нашого космічного екіпажу, дбайлива допомога при виконанні завдань і чемна підтримка навіть у побутових дрібницях, дотепний гумор і повага, розуміння високої значимості завдання кожного члена екіпажу, – ось головні характеристики наших взаємин.

– Що найяскравіше запам`яталося під час перебування у космосі?

– Вигляд Землі з космосу та його глибина. Описати побачене словами не можливо. Земні кольори – лишень відбиток якоїсь глибинної гами барв, які відчуваєш очима в космосі. Можливо, тому й бракує слів. Ескімосу для передачі відтінків снігу потрібно два десятки означень, африканцю – усього два: білий і холодний. Очевидно, саме з космічним досвідом у землян з`являться нові слова для того, аби означити видимі в ілюмінаторі барви своєї планети.

Олексій Архипович Лєонов, мій наставник, удало відобразив барви космосу. Але і він нарікав на обмеженість кольорів палітри і погоджувався з наближеним характером своїх картин. Звичайно, про велич Гімалаїв можна судити з картин Реріха, як і про особливу красу Півночі – з полотен Рокуела Кента чи про море – з робіт Айвазовського. Але космос… На мій погляд – не можливо передати.

А ще особливо вразило те, яка мала планета Земля!

– Що спонукало Вас податися у політику?

– Після повернення з космосу я гостював у США на запрошення української громади. Там довелося виступати перед численними аудиторіями наших співвітчизників. Цікавилися найрізноманітнішим – від „Чи вподобаєте зелений борщ?“ до „Чому так невміло використовують в Україні наші інвестиції?“ Мої відповіді мали, погодьтеся, публічно-політичний характер.

А потім була ціла низка виступів перед школярами і студентами, селянами і робітниками, вченими і народними депутатами. Така практика публічного спілкування неодмінно готує політика.

Пригадую перші після мого польоту вибори до Верховної Ради 1998 року. Тоді відразу кілька політичних партій запропонували мені балотуватися. Відмовив, бо мусив розібратися в політичному спектрі України, на що бракувало часу та можливостей. А через чотири роки зважив свої принципи та переконання, дійшов чіткого та зрозумілого для себе висновку. Саме тому „подався в політику“.

– У якій „тарілці“ Вам зручніше: космічній чи політичній?

– Безперечно, з 34-річним досвідом аеронавтики почуваюся значно впевненіше у кріслі пілота. Прилади на пілотному табло імпонують точністю та необхідною правдивістю. Чого, звичайно, бракує політиці.

– Коли, на Ваш погляд, подолають кризу в авіації та Збройних силах України?

– Ця криза має пряме відношення до загального стану економіки України. Практично всі держави з республік колишнього СРСР, на території яких розвивалася авіаційна промисловість (Росія, Україна, Білорусь і Казахстан), переживають споріднений важкий економічний стан. За такого економічного зростання, що, попри злі язики, таки настав, гадаю, через 5-6 років ми відновимо гідний статус авіаційної держави.

Те саме стосується і Збройних сил. Їх реформа не без труднощів, але просувається. Тому певен, що через 5-6 років українське військо неодмінно стане передовим у Європі.

– Порівняйте, будь ласка, двох Вікторів – Януковича та Ющенка – за такими категоріями: людина, політик і прем`єр-міністр…

– Кожна із згаданих категорій настільки містка за змістом, що говорити про обох Вікторів – Януковича та Ющенка – можна лише після тривалого спілкування з обома. Зізнаюся: на брудершафт із ними не випивав. Однак під час роботи у парламенті спілкувався і з Віктором Андрійовичем, і з Віктором Федоровичем. Скажу відверто: кожен із них як людина мені імпонує. Можливо, просто за тепле людське та приязне ставлення до мене.

Що ж до їхніх політичних і ділових посадових якостей відповісти складніше. Політик Янукович, на мій погляд, іще не розкрився. Можливо, мав замало часу. Політик Ющенко – весь на долоні. Але я дуже шкодую, що, всупереч інтелігентним і шляхетним якостям свого лідера, хлопці з його політичної команди блукають залою з дикуватими намірами ревти сиреною, трощити меблі та кидатися на спікера… Цей парадокс політичних реалій у залі засідань Верховної Ради чомусь руйнує мою віру в команду Ющенка.

– Кого підтримуватимете на майбутніх президентських виборах в Україні?

– Як політик, достеменно знайомий з нинішнім вітчизняним політикумом, приєднуюся до тих, хто допоможе очолити Україну новому політику. На цей час – Януковичу, впевненому й успішно діючому керівникові нашого уряду.

Як громадянин України віддам голос за того, хто у непростому випробуванні виборчих перегонів, посеред болота, нанесеного чужинськими політологами-піарщиками, збереже обличчя людини, діяча та політика іне обіцятиме народу кращого життя в майбутньому чи нагадуватиме про щасливе „по копійці за коробку сірників“ життя у минулому, а дасть його нині.

– Розкажіть про свої смаки та вподобання?

– Борщ і вареники. Але мамин борщ – густий і пахучий зі шматком пісного м`яса посеред тарілки. І вареники з сиром – у великій мисці великі пироги з прозорого тіста в золотаво-білому маслі зі сметаною. А ще компот із вишень і малини.

А ще до смаку святковий бессарабський обід – із мамалигою, часниковою саламахою, смаженою зі шкварками квашеною капустою, розтертою овечою бринзою або сиром, куркою у сметані та склянкою-другою домашнього виноградного вина з холодного склепу.

У вільну хвилину читаю підручники свого сина-студента. Дуже цікаво порівнювати книги часів мого курсантського життя у військовому авіаційному училищі з нинішніми.

Небайдужий до мудрих, не перевантажених кривавими подіями, а заповнених добром до людей книг на взірець „Алхіміка“ Пауло Коельо.

Щодо вільного часу – його не буває. Навіть простий перегляд преси вдома на дивані у вихідний день перетворюється на роботу з матеріалом, який Ваші колеги пера так щедро дарують нам для „відпочинку“.

Чотири рази на тиждень зранку, ще до роботи, за будь-якої погоди із задоволенням пробігаю 10 кілометрів у сквері поряд із будинком, у якому мешкаю. Ця – традиція.

Андрій ПАКОШ

Довідка

Народився 1951 року на Буковині в селі Клишківці Хотинського району в родині вчителів. Мати – вчителька молодших класів, батько – вчитель фізкультури та праці, інвалід війни.

1971 року закінчив Чернігівське вище авіаційне училище. Кваліфікація – льотчик-інженер. У 1976-му потрапив у групу космонавтів при Центрі підготовки космонавтів ім. Ю. Гагаріна (Зоряне містечко).

Космонавт Національного космічного агентства України. Генерал-майор авіації.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...