Ірина Мельник-Мерлені: „У спорті я ще не все сказала“ - „Україна і час“, 16 вересня

Головним чином завдяки олімпійській золотій медалі Ірини Мельник-Мерлені виступ львівських спортсменів в Афінах можна вважати успішним. Адже 24 роки Львів не мав олімпійського „золота“ — відтоді, як на Олімпіаді в Москві 1980-го року медаль здобув гімнаст Богдан Макуц. Та чемпіонка афінських Олімпійських ігор нівелює невдачі галицьких спортсменів в усіх інших видах спорту.

Що цікаво, ще цієї весни Ірина захищала кольори збірної Греції. Торік ця талановита спортсменка, яку були б раді запросити до себе чимало країн, оформила шлюб із громадянином Греції і як Мерлені перемогла на кількох міжнародних турнірах. На щастя, розлука з батьківщиною виявилась недовгою… Титулована спортсменка донедавна мешкала в гуртожитку від Львівського училища фізкультури. І лише після перемоги на Олімпіаді державні чиновники взялися вирішити квартирне питання Ірини Мельник-Мерлені й пообіцяли виділити для неї помешкання. У розмові з олімпійською чемпіонкою кореспондент „України і часу“, проте, вирішив заторкнути не лише ці питання.

Прощавайте, дискотеки

— Ірино, чому в дитинстві ти обрала боротьбу, адже більшість твоїх ровесниць, мабуть, віддавали перевагу заняттям музикою, танцями, гімнастикою?

— Річ у тому, що мій батько Олексій Володимирович та молодший брат Олексій також пов`язані з боротьбою. Мама колись займалася легкою атлетикою. А я в дитинстві постійно намагалася борюкатися з братом, та й досі мені цікавіше боротися на тренуваннях саме з хлопцями. Тож це був свідомий вибір. Хоча вперше вийшла на килим достатньо пізно — у 15 років, коли заглянула в борцівський зал Хмельницької ДЮСШ № 3. І відразу з першого дня поставила собі за мету стати найкращою в світі. Тренер Сергій Басистий потім неодноразово згадував, що такої здібної та старанної учениці у нього ще не було: часом після тренування мене із залу доводилося виганяти силою. Згодом почала займатися під керівництвом батька та іншого відомого тренера Миколи Тарадая. Понад усе мені подобалося перемагати. Хоча, зізнаюся, часом було нелегко. Іноді жбурнуть тебе на килим, тіло все болить, нічого вже не хочеш…. Однак уже через рік виборола звання чемпіонки світу серед кадеток.

У Львові є багато сильних тренерів та борців, тож я разом із братом вступила до Училища фізкультури. Тренувалася під керівництвом заслуженого тренера України Ігоря Духа. Гадаю, що з часом юні львів`янки Людмила Балушка, Леся Бав дик та Оля Бражник також боротимуться за медалі чемпіонатів світу та Європи.

До п`ятнадцяти років я не пропустила жодної дискотеки в місті. Причому завжди була серед перших. Носила волосся по пояс, користувалася косметикою. Проте коли почала займатися боротьбою, вирішила все це покинути. Батько примусив підстригтися, бо волосся заважало. Я постановила стати найкращою, і всі спокуси перестали для мене існувати.

— Розкажи про свої перші успіхи у спорті.

— Першим моїм серйозним турніром був чемпіонат України серед дорослих. Це сталося після чотирьох місяців наполегливих тренувань. Я посіла четверте місце і була дуже розчарована таким результатом. Через рік удруге виступила на чемпіонаті України і здобула вже третє місце. Знову була не задоволена виступом. А коли через кілька місяців поїхала на першість світу серед кадетів, де стала першою, моїм радощам не було меж. Це мій перший успіх на міжнародній арені. Після першості світу мені вже більше щастило, і я постійно була серед призерів.

— Окрім вільної боротьби, якими видами спорту ти займалася?

— Займалася художньою гімнастикою, шахами. А ще — музикою.

“Жартома інколи застосовую борцівські прийоми“

— Доводилося застосовувати навички боротьби з метою самооборони?

— До мене, на щастя, ще ніхто не чіплявся на вулиці, тож оборонятися не доводилося. Проте були випадки, коли зустрічалася з хлопцем і жартома демонструвала кілька прийомів із вільної боротьби.

— Чи часто в дитинстві доводилося боротися з хлопцями поза спортзалом?

— Так, звичайно. У школі поведінка завжди була незадовільною, мене часто викликали до директора.

— А з братом боролася?

— Перед тим, як ми записалися у секцію, часто боролися з братом вдома. Тоді ще не знали ні прийомів, ні правил. Саме Олексій наполіг, щоби я серйозніше поставилася до занять вільною боротьбою. Батько спочатку був проти, щоби його донька займалася у секції. Проте братові вдалося його переконати. Олексій довгий час був моїм спаринг-партнером. Зараз він мене також підтримує, підказує. Навіть в Афіни зі мною їздив.

— Який із поєдинків у твоєму житті був найважчим?

— Найважчих було декілька. Звісно, що фінальний двобій з японкою на Олімпіаді в Афінах у цьому списку стоїть під номером один. Нелегким також був поєдинок на чемпіонаті світу у 2003 році в США, де я боролася з американкою Патрисією Мірандою. Ще на одному чемпіонаті світу в Болгарії, що відбувся у 2000 році, я змагалася з японкою — і ніхто не вірив, що мені вдасться перемогти. Однак на останніх секундах двобою я провела кілька прийомів і вирвала перемогу. Тоді весь зал аплодував мені стоячи.

— Коли випадає кілька вільних днів, як ти відволікаєшся від спорту, відпочиваєш?

— Люблю проводити вільний час у колі своїх товаришів, з якими ми доволі часто виїжджаємо на природу.

— Цього року ти на кількох міжнародних змаганнях виступала у складі збірної Греції. До Олімпіади так нікому і не розповіла, чому вирішила спочатку переїхати у Грецію, а потім змінила своє рішення…

— Я і зараз про це не хочу говорити.

“Мрію зніматися в кіно“

— Подейкують, що греки пропонували тобі астрономічний гонорар за олімпійське „золото“…

— Ці чутки перебільшені. Греки запропонували виступати за їхню збірну, але при цьому про астрономічні гонорари ніхто не говорив. Не потрібно зараз казати, ніби хтось комусь щось пропонував — це порожні слова. Я виступаю за Україну, а на розмовах про Грецію хотілося б поставити крапку.

— Про що мріє Ірина Мельник-Мерлені поза спортом?

— Мрію стати співачкою, зніматися в кіно. Мені дуже подобаються пісні Мадонни, Тоні Брекстон, Дженіфер Лопес і Крістіни Аґілери.

— Ти вже робиш якісь кроки для здійснення своєї мрії?

— Поки що ні. Дуже важко професійно робити дві справи водночас. Але якби я не займалася вільною боротьбою, то обов`язково присвятила б себе музиці.

— Яку мету ти поставила перед собою після здобуття „золота“ Олімпіади?

— У мене дуже багато планів, які не стосуються спорту. У спорті моя дитяча мрія вже здійснилася. Проте думаю, що деякий час ще буду виступати.

— Про що ж твої плани?

— Мені б не хотілося зараз про це розповідати. Можу лише сказати, що плани просто грандіозні і стосуються, зокрема, особистого життя. Зараз я перш за все хочу відпочити від виснажливих тренувань і не менш виснажливої Олімпіади. Проте відчуваю, що у спорті я ще не все сказала.

— Тобто можна сподіватися, що ти виступиш на наступній Олімпіаді в Пекіні?

— Чесно кажучи, я не знаю. Щось планувати на такий довгий час дуже важко. По перше, буде дуже строгий відбір. Для того, щоби поїхати на Олімпійські ігри в Пекін, потрібно добре попрацювати на тренуваннях, вибороти путівку, — і лише після того відкриються двері на головні змагання чотириліття.

“Обіцяних ста тисяч доларів я ще не отримала“

— Ти вже знаєш, як витратиш 100 тисяч доларів, які пообіцяв Національний олімпійський комітет за перемогу на Олімпіаді в Афінах?

— Над цим я ще не міркувала. Зараз я думаю лише проте, як би швидше отримати ці гроші. Ніколи ще не тримала в руках 100 тисяч американських доларів, навіть не бачила такої суми.

— Крім преміальних за перемогу в Афінах, який найбільший гонорар ти отримувала?

— Найбільші мої преміальні склали півтори тисячі доларів. За те, що я неодноразово перемагала на найпрестижніших міжнародних турнірах, львівські чиновники подарували лише маленький кольоровий телевізор.

— Після перемоги на Олімпійських іграх відчуваєш себе популярною?

— Я ніколи не мріяла про таку популярність. Мені більше подобається слава співачки або актриси. Звісно, приємно, коли вітають від щирого серця зі звитягою в Афінах. Особливо часто це роблять у моєму рідному Хмельницьку. Свою перемогу на Олімпіаді я присвячую власній родині, друзям, усім тим, хто вірив у мене і допомагав підготуватися та виступити.

“Розмови про обіцяну квартиру мені набридли“

— Можна припустити, що преміальні за виступ на Олімпіаді ти витратиш для того, щоби влаштувати кар`єру співачки чи актриси?

— Повторюю, над цим поки що не міркувала. У мене поки що житла немає, тому наразі думаю про те, де буду жити. Мені вже 22 роки, а я все ще мешкаю разом з батьками або у львівському спортивному інтернаті, де гаряча вода — надзвичайна рідкість і велика розкіш.

— Розкажи, будь ласка, чи просувається якось питання з виділенням тобі квартири у Львові.

— Через пресу я дізналася, що мене вже нагородили квартирою. Але це неправда. Хочу, щоби ви зрозуміли мене правильно — я нічого ні у кого не прошу. Але не потрібно робити голослівні заяви і когось обманювати. Ордер на квартиру ніхто мені не вручав, помешкання на Сихові я не маю, а всі розмови про це є вигадкою. До Львова після Олімпійських ігор в Афінах я ще не приїздила, а державні та спортивні функціонери не поспішають зі мною налагоджувати контакти. Нещодавно хтось із львівських чиновників розмовляв з моєю мамою. Під час розмови він знову пообіцяв, що незабаром мені виділять помешкання. Це вже неодноразово мені щось обіцяють, а в результаті з цього нічого не виходить. Чесно кажучи, мене це обурює. Я стільки років виступала за Львів, перемагала на чемпіонатах світу та інших міжнародних змаганнях — і весь цей час мешкала в гуртожитку. Невже Львів — таке бідне місто, що не може виділити своїй кращій спортсменці за підсумками 2003-го року однокімнатну квартиру?

Постійні обіцянки… У Львові мені вже давно обіцяли виділити помешкання. Спочатку мова йшла про двокімнатну квартиру. Дещо згодом обіцяли дати вже однокімнатну, а з червня цього року взагалі ніхто не говорить мені про те, що дадуть помешкання.

— Що плануєш робити найближчим часом?

— Зараз я не готова відповісти на це питання. У мене з`явилося багато проблем, які забирають весь час. А що буде далі, мені важко сказати.