З корінням виривали з рідної землі - „Високий Замок“, 14 вересня

|

60 років тому, 9 вересня 1944 року, у Любліні Микита Хрущов від УРСР і Едвард Осубка-Моравський від Польського комітету національного визволення (залежної від Кремля тимчасової маріонеткової адміністрації) підписали сумнозвісну угоду про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території України. Ця угода передбачала нібито добровільне переселення (а насправді брутально примусове виселення, тобто депортацію) 350 тисяч українців з їхніх споконвічних земель – Надсяння, Підляшшя, Холмщини та Лемківщини, так званого Закерзоння. З території України до Польщі планувалося переселити понад 486 тисяч поляків. Це – рана історії, досі не загоєна. Людей, немов бур’ян, з корінням виривали з рідної землі. Про те, як відбувалася депортація українського населення, докладно і об’єктивно йдеться у праці Інституту українознавства НАН України – три томи документів, матеріалів і спогадів учасників тих подій під редакцією доктора історичних наук Юрія Сливки. Відтворимо лише маленьку часточку людської болі і гіркої пам’яті з цього своєрідного мартирологу.

Євген Колос: “До переселення ми проживали у місті Любачеві. Наша родина складалася з шести осіб: мама і п’ятеро дітей. Місцева влада у тодішньому Любачеві до українців ставилася вороже, і залишатися там не було сенсу. Ще можна було б записатися поляком і виїхати у Західну Польщу на покинуті німцями території. Але мама на це не погодилась, і ми „добровільно“ записалися до виселення в Україну. Переселення розпочалося ранньою весною 1945 року, надворі ще були заморозки. Вперше поїзд-товарняк з переселенцями зупинився на станції Красне. Пам’ятаю, що вивантажувалися ми вночі, було дуже холодно. Під ранок, коли ми почали засинати, нас обікрали. Навіть корову, яку тримав прив’язаною до себе шнурком, хотіли вкрасти, але я з перестраху закричав. Збережена корова пізніше врятувала нас від голодної смерті”.

Ярослава Лятошинська: “Переселили нас примусово. 22 квітня 1946 року прийшли в хату і заявили, щоб до двох годин ми були зібрані. Хто не мав транспорту (фіри), той взяв, що міг, у руки і так виходив з хати. У супроводі конвою нас відвезли на залізничну станцію і там у наказовому порядку реєстрували на переселення у Радянський Союз. Потім повантажили у вагони, у жахливих умовах привезли над річку Збруч і викинули на поле просто неба. Ніхто нами не заопікувався. Веліли шукати собі розвалені хати у глухих селах Підволочиського району на Тернопільщині. Два місяці ми тулилися у стодолі господаря Я. Камінського у місті Підволочиську, а відтак приїхали у Городок Львівської області. Поселилися у розваленій хатинці без вікон, де прожили більше року ще з однією родиною. Хоча залишили у Польщі хату і все майно, на що одержали документи, ніхто не поспішав дати нам хату. Бідували по-чорному. Через рік нам виділили стару хату, де далі жили разом з іншою родиною. У двох кімнатах нас мешкало 12 осіб понад три роки”.

Олег Дорожовець: “Коли у 1944 році німців вибили зі східних теренів Польщі, цивільна влада стала польською. Проте існували й радянські військові комендатури. Саме у той час з’явилися озброєні загони польської поліції. По ночах вони ходили й грабували українське населення, яке зневажливо називали „бульбасами“. Пам’ятаю, батько викопав у саду схрон під кущем порічок, і ми, троє дітей з мамою, там переховувалися. Якось я відмовився туди лізти і залишився з бабцею у хаті. І сталося так, що саме тоді нагодилися поліцаї у цивільному. Почали нишпорити по хаті, забрали одяг, речі, не погребували навіть ножицями… У відповідь на польський терор організувались українські загони самооборони, які брали зброю, йшли у ліси, попереджували населення про напади і каральні експедиції, вступали в поєдинки з кривдниками. А восени 1945 року від польської влади надійшов категоричний наказ, радше ультиматум: протягом 12 годин зібрати, яке можеш добро, і щоб через півдоби українського духу в селі не було… Батько прихопив свій столярний інструмент, мама – швейну машинку-зінгерівку. Приїхали на станцію, а там нема потягів. Майже місяць жили просто неба, на возах, впроголодь. Дехто, щоб прихопити ще якісь пожитки, по ночах під загрозою смерті пробирався у рідні села. Бувало, що й не верталися…”.

Ганна Мінчукова: “Евакуацію проводили люди безвідповідальні, жорстокі. Оформлення документів на переселення майже не проводилося. У селі Павлокомі залишилося все майно нашої сім’ї: три корови, кінь, порося, гуси… У день переселення була величезна паніка. Кожен хотів помістити на віз майно і дітей, а на 12 сімей давали лише один віз. Дорослі і старші йшли пішки аж до залізниці у місті Нижанковичі. Наша мама йшла пішки босою (поляки зняли з неї черевики) з грудною дитиною на руках і відморозила собі ноги…”.

Віренея Каліщук: “У 1945 році ми змушені були переселитися на Східну Україну, у більшовицький „рай“. Але холмщаки там не прижились і вирушили у зворотну дорогу – додому. Їх зупинив колючий дріт на кордоні Західного Бугу. І тоді мої земляки – голі, босі, голодні, покалічені, поранені – „розлізлися межи люди, мов мишенята“. Одні – в Галичину, інші – на Рівненщину і Волинь…”.

Коментар доктора історичних наук Юрія Сливки

– Насамперед, Юрію Юрійовичу, хотів би з’ясувати, з чим була пов’язана така поспішність у здійсненні цієї масштабної операції, адже у той час ще тривала Друга світова війна?

– Депортації, винищення цілих народів – це звична практика тоталітарних режимів. Ще у 1939-1941 роках за вказівкою Сталіна з шести областей Західної України у віддалені райони Радянського Союзу було депортовано 37 тисяч 532 родини, або 83 тисячі 207 осіб. Вивозили насамперед заможних, національно свідомих людей – українців, поляків, євреїв. Справжній геноцид вчинили органи НКВС у перші дні радянсько-німецької війни, коли з Москви надійшов наказ „розвантажити“ тюрми Галичини. Були депортовані і знищені десятки тисяч в’язнів. А на початку березня 1941 року – трагедія Катині. За ухвалою Політбюро ЦК КПРС було розстріляно 22 тисячі офіцерів польської армії та інших в’язнів, серед них чимало українців. Цю естафету підхопила окупаційна німецька влада. Загалом з усієї території України було вивезено на примусові роботи до Німеччини понад 2,2 мільйона осіб.

Нагадаю, що на завершальному етапі війни вже було репресовано і депортовано зі споконвічних етнічних земель цілі народи – кримських татар, чеченців, калмиків, інгушів та інших. Аналогічний трагічний вирок висів тоді і над долею усього українського народу, навколо якого вже давно створювався образ „ворога радянської влади“.

– На львівських мітингах час від часу згадують про секретний наказ Берії і Жукова від 22 червня 1944 року про виселення у віддалені райони Радянського Союзу усіх українців, які перебували на окупованій німцями території.

– Не виключено, що це фальшивка німецької контррозвідки. Але диму без вогню не буває. Такий наказ міг з’явится, бо для цього було реальне підґрунтя. Недаремно на ХХ з’їзді КПРС Микита Хрущов прилюдно визнав: „Українці уникнули цієї долі лише завдяки тому, що їх забагато, і не було місця, куди б їх можна було усіх депортувати“. Репресії були найбільш масовими і жорстокими в Західній Україні, населення якої брало найактивнішу участь у національно-визвольних змаганнях, а після Другої світової війни ще тривалий час продовжувало боротьбу, насамперед у складі УПА, проти радянської тоталітарної системи, за незалежну і соборну Україну.

– Знаємо, що і поляки, які проживали на території Західної України, не горіли бажанням покидати насиджені місця. Чому ж польська влада пішла на змову зі Сталіном?

– Відверто шовіністичні сили Польщі, усвідомлюючи неминучість втрати Західної України після завершення війни, почали докладати усіх зусиль, щоб хоч у нових кордонах будь-якою ціною домогтися створення однонаціональної польської держави, не зупиняючись перед тотальним очищенням від українців їхніх етнічних земель. Шовіністичні банди спалювали десятки українських сіл, вбивали ні у чому не винних людей.

– Деякі польські історики стверджують, що брутальна депортація українців була помстою УПА за Волинь…

– У цій ситуації керівники ОУН і УПА зайняли мудру, виважену позицію. Загони УПА боронили українське населення від примусового виселення. Водночас ОУН, керуючись гаслом „Воля народам і людині!“, заявляла: „Признаємо польську державу в її етнографічних межах. Хочемо жити мирно з усіма народами, а в першу чергу з поляками, що в їх державі ми хвилево опинилися. Українське населення не кровожадне, а криваві сусідські розрахунки – це далеко не його ідеал“.

Завершуючи свій коментар щодо подій 60-річної давності, хотів би зазначити, що наші незалежні демократичні держави не несуть жодної відповідальності за злочини тогочасних тоталітарних режимів. Об’єктивну оцінку трагічних сторінок спільної історії двох народів залишимо науковцям, очистимо її від політичних спекуляцій і будуймо разом наш спільний європейський дім.

Борис Козловський

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...