Троє львів’ян – Ігор Губіліт, Максим Семерак та кореспондент „МГ“ – цьогорічного серпня вирішили організувати собі екзотичну відпустку. А найкращий для цього спосіб – поїхати туди, куди більш нікого не тягне, у якусь цікаву країну, яка була б не надто далеко і куди нескладно потрапити.
Мимоволі, розглядаючи карту, вибір випав на Грузію та Вірменію, які для українців зостаються безвізовими. Завжди мінлива політична ситуація у тих краях насторожувала, однак й вабила: цікаво ж побачити на власні очі те, що по телевізору показують. Височезні гори, тепла та врожайна пора, кавказька гостинність, екзотичний спосіб мандрування – автостоп – усе, про що мріють молоді непосиди. Тож львів’яни, не вельми розмірковуючи, спакували великі наплічники, захопивши із собою гітару, і на три тижні вирушили на Кавказ.
Періодичність фортуни
Літаком чи на кораблі дістатися Грузії – надто дороге задоволення (пором з Іллічівська до Батумі – майже 700 грн.), тож зостався лише суходіл. До Грузії через Росію є три шляхи: узбережжям через Абхазію, через Рокський тунель у Південну Осетію та митний перехід „Верхній Ларс“ неподалік Владикавказа. Українці під час грузинсько-абхазької війни підтримували грузинів, тож в Абхазію нам краще і не потикатися. У Південній Осетії зараз неспокійно – туди просто б не впустили. Залишилася одна дорога – у Владикавказ, до якого зі Львова майже 2,5 тис. км. Цю відстань прагнули здолати якнайшвидше, тому ніде не спинялись.
Їхали окремо, адже трьох в авто ніхто не підбере. Зустрітися домовилися вже у Тбілісі біля храму Сіоні через чотири дні о 12 годині (якщо хтось не встиг, то наступного дня о тій же годині). Кажуть, при автостопі (на „попутках“ і без грошей) мандрівник залежний від фортуни. Та, виявляється, щастить із певною періодичністю: на деяких місцях можна простояти даремно годину, на інших – одразу підбирають, але швидкість пересування у нас була однакова, дорогою ми кілька разів випадково зустрічалися, а до грузинської столиці, як потім з’ясувалося, приїхали майже водночас (із двогодинною різницею).
Із вікон автомобілів помічали, як строгі поліські ліси змінювали широчезні степові простори, а згодом посеред соняшникових полів, наче піраміди, виростали височезні терикони. Приємно здивувала Росія: нам би їхні дороги. Траса поблизу Ростова-на-Дону нагадує автобан. Жодного разу ми не затримувалися на трасі довше як на 15 хвилин. Росіяни значно охочіше підбирають автостопників, аніж на сході України. І жодного разу не хотіли оплати за проїзд, хоча в Україні бувало й таке.
Прикавказька діаспора
Кожен із нас лише почав звикати спілкуватись російською, як на нас очікувала несподіванка. У Краснодарському краї та Ставропольській області вихідці із сіл розмовляють українською (суржиком). Й акцент дуже відчутний. Та й села які – Дмитрівка, Кавалерка, Привольне. Місцеві жителі – нащадки козаків, які оселилися тут за часів Катерини ІІ. Вони розповідають багато кумедних історій, як, наприклад, невістка з міста приїжджає у село, а свекруха їй каже (українською): „Візьми драбину, залізь на горище і дістань цибулю“. Звичайно ж, росіянка жодного слова зі сказано не збагнула.
Усі водії наполегливо намагалися нас переконати не їхати у Грузію, а звернути в напрямку Сочі чи Ельбрусу. Кажуть, після війни у Чечні багато міської молоді стало заробляти на життя не мозолями, а кулаком. Десятки історій про „безпрєдєл“ у краях, наближених до Чечні, у тому числі й Владикавказі, нас справді змусили похвилюватись. Однак, коли почули схожі історії про Львів і про те, що „витворяють у нас із москалями“, зрозуміли: людей журналісти надміру лякають. Але вирішили зважати і бути обачними. У транспорт із чеченськими номерами (95-й регіон) нам радили не сідати, але не через небезпеку від водія чи пасажирів, а тому, що їх на кожному посту ДАІ тривало перевіряють.
„Зі Львова? Розстріляти!“
Колорит та близкість Кавказу почали відчувати при в’їзді у Кабардино-Балкарію, а згодом – у Північній Осетії: смагляві обличчя, кавказький акцент, хлопці, які роз’їжджають верхи на віслюках, жінки, голови яких цікаво обмотані хустками, корови, які лежать посеред дороги (ніхто їх не зганяє, машини мусять чемно їх об’їжджати, наче так і має бути). Саме споглядання – це вже велике задоволення, адже досі подібне бачили лише на телеекранах.
Їхали ми окремо, але за подібними враженнями. Осетини, інгуші, дагестанці, які нас підбирали, не пропускали нагоди пожартувати. Дізнавшись, що ми у їхніх краях уперше, із серйозним виразом обличчя заявляли, що відтепер ми будемо пасти вівців у них на полонинах, а через 5 років вони нас відпустять. Ми, звичайно, посміювалися, але трохи й непокоїлись. Хто знає, що в того кавказця на гадці?
Цікаве було спілкування із п’ятьма міліціонерами, які перед самим грузинським кордоном перевіряли в мене документи: „Ти зі Львова? Ага, Західна Україна, Бандера. Що з ним робити? Пропоную розстріляти“. „Так, так, розстріляти, однозначно“, підтримали інші. От такі в них жарти. Розстріляти – не розстріляли, але півгодини мордували різними запитаннями. А от на сусідньому міліцейському посту нормально зустріли і допомогли спинити авто до кордону. Росія і Грузія зараз у напружених відносинах, запровадили одне для одного візові режими, тож черг на кордоні майже немає. Перетнути кордон можна за кілька хвилин, коли б не прикордонники, які люблять побазікати.
Гамарджоба, Грузіє!
Виїжджаєш із вузької ущелини, у якій розташований прикордонний перехід „Верхній Ларс“, потрапляєш у містечко Казбегі й ось тоді справді відчуваєш, що ти – у Грузії! Над самим Казбегі стоїть вертикальна скеля, яка у сотню разів вища за будиночки. З іншого боку на вершині невеличкої гори стоїть монастир, а за ним видніються сніги п’ятитисячника Казбек. Між цими горами-монстрами – невеличка долина, у якій і розташоване містечко.
Усі написи – грузинською мовою. Навіть дорожні покажчики не дублюються ані російською, ані латинкою. Щось вивідати можна лише спілкуючись, але в селах не всі знають російську мову, лише старші люди. Та шукати нікого не треба. Досить з’явитися на вулиці, як до загадкового туриста з наплічником самі підходять, одразу знайомляться, розпитують, намагаються допомогти. Кавказьку гостинність ми відчули ще в Осетії, але прийом грузинів перевершив усі сподівання. Кожного з нас, як тільки в’їхали у Грузію, запросили в гості. Я потрапив до двох веселих ченців у селі Сіон, які, щоправда, знали лише грузинську мову, але за келихом домашнього вина я з ними добре порозумівся. Ігор Губіліт гостював у молодого подружжя, а Максима Семерака запросили контрабандисти. Хто б чим не займався – молитвою чи контрабандою, а гостя гарно прийняти – обов’язок.
Від кордону до Тбілісі – трохи більше як 100 км, однак їхати треба кілька годин ущент розбитою дорогою, яка звивається серпантином через Хрестовий перевал (заввишки понад 2300 м). Дух перехоплює, коли водій об’їжджає ями на вузькій дорозі біля урвищ. А за вікном – скелясті й полонинні гори, річки з височезними водоспадами, чарівні озера, фортеці, монастирі, які стоять кілька сотень літ. А ще – свині, які бігають і селами, і трасами, і містами. Екзотика…
В’їхали у Тбілісі й одразу відчули своєрідний „бардак“. На дорожні правила грузини не надто зважають, тож у місті багато заторів, водії не так намагаються виїхати, як посигналити і досить галасливо посваритися одне з одним.
…Ми троє прибули на місце зустрічі вчасно. Три години обмінювались враженнями, а тоді пішли оглядати одне з найдавніших міст світу. Тбілісі дещо брудніше за Львів. Хоча у центрі є кілька дуже симпатичних вуличок. Із старовини небагато вціліло, переважно – церкви. Від колишньої фортеці нині зосталось тільки кілька стін. Однак місто захоплює своїм колоритом, будинками так званої тбіліської архітектури – з дерев’яними балконами. Щоправда, постійно хочеться втекти у якісь затишні вулички, бо на великих – постійний галас…
Владикавказ – Казбегі – Тбілісі – Львів
Максим БАЛАНДЮХ
![У Львові прочитають лекцію про Павла Тичину від творців Ти [Романтика]](http://portal.lviv.ua/wp-content/uploads/2024/03/429889301_786347609646332_4874305252106789731_n-228x150.jpg)
