Звичайний Кульпарків - „Молода Галичина“, 26 серпня

|

Психіатричка, божевільня, „жовтий“ дім… Мабуть, мало хто потрапляє сюди добровільно. Хіба так давно минули ті часи, коли найнебезпечнішою психічною хворобою вважалося вільнодумство, яке лікували крапельницями та електрошоком. Цікаво, а яким є стан речей щодо примусового лікування у незалежній Україні?

Нині, на щастя, „за пропаганду“ вас так просто не заметуть і заштрик у сідницю не всадять. Подобається бути психом – на здоров’я. Проте до певної межі, доки не становите своїми діями та поведінкою небезпеки суспільству і – виявляється – насамперед собі.

Лише за рішенням суду!

Права громадян охороняє цілий ряд законів. Передусім це – Конституція України, Кримінальний та Кримінально-процесуальний кодекси України, Закон про психіатричну допомогу, наказ Міністерства охорони здоров’я за № 397 від 8 жовтня 2001 року та деякі інші документи. Допомогти розібратися у них ми попросили заступника головного лікаря обласної клінічної лікарні Богдана Гульчія. Щоб розтлумачити всі тонкощі й нюанси вищезгаданих циркулярів, може, й газетної сторінки замало, але суть їх, у принципі, така.

Примусові заходи медичного характеру застосовують за рішенням (і тільки за рішенням!) суду. Це стосується будь-якого виду примусової допомоги – від амбулаторної (тобто вдома, за місцем проживання) до госпіталізації у психіатричний заклад. Останні, до речі, бувають трьох видів: із звичайним (як наша лікарня на вул. Кульпарківській), посиленим та суворим наглядами. Підставою для призначення примусового лікування є: а) постанова суду; б) копія акта судово-психіатричної експертизи; в) посвідчення особи. Важлива деталь – лікарська таємниця. Встановлений діагноз надають тільки судово-слідчим органам, а сам факт вашого перебування у психіатричній лікарні (незалежно від результату) також не повинен розголошуватись.

Дуже важливим гуманним актом у сучасній судовій психіатрії, на думку медиків, є виокремлення категорії осіб обмежено осудних (у яку, як правило, потрапляють особи із нерізко вираженим розумовим недорозвитком, психопати, травматики, епілептики). Це люди з нескладними психічними розладами, котрі відбувають покарання, та при винесенні вироку суд враховує стан обмеженої осудності (ст. 20 КК України).

Як же виглядає сам механізм проведення експертизи? Виявляється, уже після амбулаторного огляду 95 відсотків осіб визнають осудними, і проводити подальшу експертизу, як правило, немає сенсу. Однак, якщо при проведенні амбулаторного огляду експертами-психіатрами встановлено симптоми психічного захворювання, а закономірність і динаміку захворювання визначити неможливо, комісія робить висновок про доцільність проведення експертизи у стаціонарних умовах, куди пацієнта й скеровують. Тут він перебуває протягом 30 діб, упродовж яких проводять комплексне його обстеження, далі засідає комісія, котра, окрім даних обстеження, медичної документації, розглядає також матеріали кримінальної справи і визначає стан пацієнта як на даний час, так і на момент скоєння злочину. Адже людина може захворіти й під час слідства, що іноді, як відомо, триває роками. У разі діагностування в особи психічного захворювання чи важкого психічного розладу комісія рекомендує суду скерувати людину на примусове лікування.

– Богдане Михайловичу, де утримується арештант до винесення судового рішення – тобто до моменту реального призначення примусового лікування?

– За новими правилами, ми повертаємо його у той заклад, з якого він надійшов. Колись такого не було. Нині в слідчих ізоляторах передбачається наявність медичного персоналу, котрий у разі потреби надає необхідну допомогу. Правда, можуть бути винятки у тих випадках, коли пацієнт потребує негайного активного лікування.

– А що таке „амбулаторне примусове лікування“?

– Особа перебуває на обліку в дільничного психіатра і, за рішенням суду, проходить обов’язкове лікування в домашніх умовах райпсихіатром або спеціалістами ПНД. Вона повинна у визначений термін з’являтися на прийом до психіатра. У разі невиконання цієї вимоги або у випадку погіршення стану лікар має право такого хворого госпіталізувати для подальшого лікування у психіатричну лікарню.

Коли суддя не має часу

Особи, до яких застосовують примусові заходи медичного характеру, підлягають огляду комісією лікарів-психіатрів не рідше як один раз на 6 місяців. Продовження, зміна або припинення застосування примусових заходів медичного характеру здійснюються знову ж таки судом – за заявою лікаря-психіатра та на підставі висновку комісії лікарів-психіатрів. Такі заяви, згідно зі ст.19 Закону про психіатричну допомогу, повинен розглядати суд у десятиденний термін із дня їх надходження, однак…

Петро Л. перебуває у лікарні на Кульпарківській у „підвішаному“ стані з 16 березня ц.р. На думку медиків, немає підстав для подальшого лікування пацієнта, але – от біда – суд настільки завантажений важливішими проблемами, що не знаходить часу на розгляд цієї справи.

– Нехай би рішення суду було негативним, але ж його немає взагалі! Цей чоловік провів кілька літ у медичному закладі із суворим наглядом, рік – із посиленим і вже півтора року перебуває у нас. Усе це – за погрозу вбивства. Якби його засудили, він уже б давно відбув термін покарання! – обурюється пан Богдан.

Затягування судами розгляду заяв представників психіатричного закладу – одна з найболючіших проблем для лікарів-психіатрів. Доводиться виправдовуватись перед пацієнтом, чиї права грубо порушують, переконувати, просити, аби він дотримувався режиму. Доба перебування у стаціонарі коштує державі щонайменше 25 грн., але хіба річ тільки в грошах? Людина, чий стан вдалося стабілізувати, перебуває в оточенні, котре впливає на неї негативно. А потім – претензії до лікарів: „Чому ви допустили втечу?!“ Але яка ж то втеча, коли, по суті, давно на волю час?

На сьогодні в обласній психіатричній лікарні з 1645 хворих 54 (з них 5 жінок) перебувають на примусовому лікуванні. Для них відведено кілька палат у п’яти відділеннях. У психіатричну лікарню на вул. Кульпарківській, що у Львові, прибувають на стаціонарну судово-психіатричну експертизу пацієнти з п’яти областей України – Львівської, Івано-Франківської, Закарпатської, Рівненської та Волинської. Більшість з тих, що потрапляють на примусове лікування – хворі на шизофренію, епілепсію та олігофренію, які вчинили дрібні крадіжки. Не в змозі впоратись із нестримним почуттям голоду, вони проникають уночі в продовольчі крамниці, крадуть харчі на суму 100-200 грн., грошей у касі часто навіть не чіпають. Хоча, звичайно, різні випадки бувають.

– Рівень цивілізації суспільства визначають за тим, як те суспільство ставиться до душевнохворих, – говорить Богдан Гульчій. – Метою примусового лікування є захист прав пацієнтів, обов’язкове їх лікування, а також запобігання скоєння ними суспільно небезпечних дій.

Іншими словами, захищаємо психічно хвору людину від суспільства, а суспільство – від неї. Нерідко перший аспект переважає.

Хворий із психічим розладом, мешканець Самбора, підпалив щось у стайні. Суд визнав його неосудним і призначив примусове лікування. За той час, що чоловік перебував у лікарні, його сестри продали батьківську хату, поділили його частку між собою і приходили до суду із заявами-проханнями продовжити братове лікування. Як не дивно, суддя дослухався до слів сестер, а не до висновків медкомісії. Довелося медикам наполягати, на різних рівнях відстоювати права цієї людини. Ця тяганина тривала аж шість років! Богдан Гульчій пригадує, як суддя запитав його: „Ви гарантуєте, що той чоловік не підпалить завтра хату?“ На що лікар відповів так:

– А ви гарантуєте, що злодій-рецидивіст завтра не піде красти знову? За вашою логікою, його слід ув’язнити довічно? Лікар може визначити, що на даний час стан пацієнта є стабільним, однак гарантії на майбутнє дає лише Господь.

Управа на обридлих

– Намагання використовувати психіатрію у власних цілях, аби позбутися неугодного, були і будуть завжди, – вважає п. Богдан.

Однак якщо при тоталітаризмі можна було „загриміти“ за „неправильні“ думки, то за часів демократії мотивація інша – гроші. На пам’яті львівських психіатрів свіжий спогад, коли чоловікові помилково поставили діагноз зі слів дружини-нарколога. Аби не ділити спільну квартиру при розлученні, вона вирішила спекатись благовірного руками психіатрів і так майстерно, з усіма нюансами змалювала симптоми хвороби, що навіть лікар із 25-річним досвідом роботи не відразу виявила обман. Згодом, звичайно, з’ясували, що й до чого, однак чоловік витратив майже п’ять (!) років на збір різних документів і судові позови, аби довести: він – не шизофренік.

А у Харкові торік стався узагалі дикий випадок. Помістивши дружину до психіатричної лікарні усілякими правдами і неправдами, чоловік-бізнесмен повідомив дітям, що матуся загинула, й одружився зі своєю пасією. Лише через 2 роки, із четвертої спроби, жінці дивом удалося втекти з божевільні. Вона мала такий вигляд, що діти не впізнали свою матір.

Що ж, межа між нормою, розладом і хворобою справді прозора. Учорашній дисидент, а нині виконавчий секретар Асоціації психіатрів України Семен Глузман у науковій праці „Вторгнення у мозок“ пригадує, як троє професорів-психіатрів, котрим він задля експерименту подав на експертизу уривок із трактату Гегеля, без вагань поставили філософові діагноз „шизофренія“. Та й письменник Федір Достоєвський, батько психологічної прози у світовій літературі, був епілептиком із психічними розладами, а отже, за сучасними законами – „частково осудним“.

А тому від усього цього страшно. Бо законів багато, їх можна написати ще і ще, але прикро, що люди, котрих обділила природа, стають заручниками жорстокості чи байдужості. І моторошно, що на їхньому місці може опинитися кожен із нас. Можливо, й справді вся річ „у рівні цивілізації“?

Ірина ЛЬВОВА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...