Олег Цьона: „Я й досі не знаю, чи мав право грати Христа“ - „Високий замок“, 18 серпня

Майже п’ятнадцять років тому він закінчив акторську студію при Львівському театрі ім. Леся Курбаса, і відтоді його творче життя нерозривно пов’язане саме з цим театром Львова. Його часто називають актором ігрового складу, маючи на увазі його здатність експериментувати на сцені. Він – Свидригайлов у “Забавах для Фауста”, Еродій у “Благодарному Еродії”, Арістофан у “Хвалі Еросу”…

Олег Цьона знявся у трьох фільмах: “Данило Галицький” (1986), “Поле крові” (2000) та “Богдан” (2002). У двох останніх виконав головні ролі – Месії та Адама Кисіля. Саме роль Христа залишається найсуперечливішою для актора. Він і досі сумнівається чи правильно вчинив, коли зважився зіграти сина Бога. А, зрештою, саме акторство – професія сумнівів. Здебільшого у собі. У власних здібностях, талантові, правильності життєвого вибору.

„Самозадоволення мені не відоме“

– Я завжди, особливо в юності, мав великі сумніви щодо власного творчого потенціалу. Вірив, що здатен зробити щось особливе і цікаве, але в той же момент щось збоку шарпало мене за полу і казало: “Та куди тобі…” Були моменти піднесення, коли я бачив захоплені вдячні обличчя в залі, і моменти внутрішнього розчарування, коли відчував, що не можу чогось реалізувати. Знаєте, як це буває – коли є бачення того, як воно має бути, а зробити це так, як бачиш, не можеш і починаєш впадати у розпач. З погляду сьогодення я дивлюся на це, як на рівень талановитості, якою треба вміло розпорядитися. Над власним обдаруванням потрібно багато працювати, бо тоді до таланту додається досвід і можна чогось навчитися не лише самому, а й навчити когось. Мало бути самому задоволеним власною роботою, таке рідко трапляється, бо завжди залишаються якісь недопрацьовані речі, про які знаєш лише ти. Але так і повинно бути, бо інакше наступає самозадоволення. Мені воно, на щастя, не відоме.

У моєму житті були моменти, коли я вважав, що не можу бути актором. У той час я досить багато кидався внутрішньо, шукав себе то в одному, то в іншому… Але тепер, здається, розумію, що йду правильним шляхом, у мене є якісь перспективи на майбутнє. Та ейфорії, на щастя, нема, бо що є непевніше і скороминучіше, як визнання, слава?.. Хоча вважаю, що визнання того, що людина робить, – необхідна річ в акторстві.

„Вистава – внутрішня акція“

– Не можу сказати, що у мене була роль, яку я змушений був грати через велике небажання. Якось так виходило, що всі, спершу начебто й нецікаві ролі, через певний час я починав любити. Загалом, мені більше подобаються ролі, які мають психологічну глибину, ігровий та імпровізаційний об’єм. Наприклад, те, що я роблю у виставі “Хвала Еросу”, поставленій за “Бенкетом” Платона (Олег Цьона грав у цій виставі Арістофана. – О. К.), або роль Свидригайлова у “Забавах для Фауста”.

Деякі режисери та актори говорять про таке поняття як “взяти зал”. Тобто актор вийшов і захопив зал своєю грою. Для мене питання ніколи не поставало саме так. Вистава – це передусім моя особиста реалізація, внутрішня акція, і вже потім вона отримує якийсь відгук у залі. Стараюсь не догоджати глядачу, не робити так, як він вимагає, а намагаюся запропонувати йому своє бачення, повести за собою.

У нашому театрі прийнято ніколи не звинувачувати глядачів. Зал завжди різний, і навіть спершу насторожений чи упереджений глядач в якийсь момент відкривається, і виявляється, що насправді він є дуже вдячним, просто боїться або соромиться відкрито виражати свої емоції.

– Ви знялися у трьох фільмах. Яку роль відіграє кіно у вашій творчій діяльності і як воно співіснує поруч з театром?

– Мої дитячі мрії про акторство були спровоковані саме кіно. Актором я хотів стати, щоб мати змогу зніматися у фільмах. Можу сказати, що ця любов не минула й досі. На жаль, українське кіно нині стало вбогим і рудиментарним, на щастя, не у творчому плані. Це спричинила суспільна і політична ситуація, яка не сприяє існуванню національного кіно.

Першим моїм кінодосвідом стала епізодична роль у фільмі “Данило Галицький”. У наступній своїй стрічці “Поле крові” грав головну роль – Месію. А що я – людина віруюча, то довго на це зважувався. Досі не знаю, чи правильно зробив, що погодився. Не соромлюся цієї роботи, але душа моя неспокійна, бо досі думаю, чи мав я право зіграти сина Бога.

„У Македонії публіка

на виставах

лузає насіння“

– Для мене, як для актора, який працює в театрі імені Леся Курбаса, важливим моментом роботи є живе спілкування з глядачем. Тут неймовірно цікава територія, яку я досліджую у ракурсі глядача, як учасника та партнера вистави. Працюючи на камерній сцені, можу бачити очі глядачів. Пригадую, під час однієї вистави нам якось по-іншому виставили світло, і я опинився відрізаним від людей. Зал раптом зник і з’явилось відчуття “чорної діри”. Ти знаєш, що там, у темряві, хтось є, але не бачиш його. Я раптом відчув порожнечу і зрозумів, наскільки важливим є безпосередній контакт з публікою.

Наш театр багато гастролює, і тому доводиться грати на різних майданчиках. Перші вистави на великих сценах завжди вимагають корекції та адаптації. Я звик до камерності, роботи з певними енергіями, які на великій сцені раптом виявляються недійсними, не працюють, адже у великих залах зовсім інші закони подачі та існування енергії. Але ми досить швидко навчилися коригувати роботу і знаходити себе в даному просторі. Тоді такі поїздки стали приносити величезне задоволення і хороший досвід.

Кілька років тому наш театр поїхав на Міжнародний театральний фестиваль у Македонію. Ми грали там виставу в античному амфітеатрі. Нашу “Хвалу Еросу”, яка народилася і жила в камерному просторі, раптом винесли під відкрите небо, де її дивилися дві тисячі глядачів. Публіка лузала насіння, і тому стояв вражаючий звук, схожий на скрегіт. Це не варто сприймати як відсутність культури. Македонці – неймовірно театральний народ і вдячний глядач. Під час цієї виставив я подумав, що саме так відбувалися масові акції в Римі, тільки там, мабуть, окрім насіння, їли ще щось, а потім виражали свої емоції, закидаючи цим акторів.

На фестивалі, про який йдеться, свої вистави представили чотири країни: Болгарія, Греція, Македонія і Україна. Наша “Хвала Еросу” взяла першу премію.

– На цьому фестивалі вас назвали кращим актором…

– Це має для мене значення в тому плані, що люди оцінили те, що я роблю. А якщо людині, яка робить певні речі, сказати, що вона їх робить добре, це стане для неї стимулом працювати ще краще.

А тим часом…

Під час літніх канікул, на які пішли усі львівські театри, “курбасівці” взяли участь у “Школі духовного лідерства”, яка відбувалася у Криму протягом десяти днів. Школа, учасниками якої були люди зі Львова, Харкова, Донецька, Києва та Москви, вчила, як впоратися з різноманітними психологічними проблемами, створювала ідеал суспільства у невеликому просторі. Саме у ній театр ім. Леся Курбаса розпочав роботу над своєю новою виставою “Наркіс” Григорія Сковороди. Закрита прем’єра спектаклю відбудеться вже у вересні. Також актори на чолі з режисером Володимиром Кучинським завершують останні штрихи вистави “Богдан”, прем’єра якої відбулася у театрі кілька місяців тому. Оновлений твір матиме назву “Сліпої воленьки коханець”. Крім того, “курбасівці” мають намір поставити твір Томаса Манна “Fiorenza” в Італійському дворику. Вистава стане частинкою проекту Володимира Кучинського “Весь Львів – театр”, у рамках якого спектаклі йтимуть не на театральній сцені, а нетипових для них майданчиках, як-от Домініканський собор чи площа перед львівською ратушею.

Оксана КЕРИК