Санаторні путівки, зрошені сльозами - „Високий замок“, 18 серпня

|

Кажуть, нещастя об’єднує людей і робить їх милосердними. Але з кожного правила є винятки… Зателефонувала до редакції відомий у Львові науковець – незряча аспірантка Львівського національного університету імені Івана Франка Оксана Потимко.

Людина, драматична доля і сила волі якої вражають навіть песимістів. Розповіла, що вже чотири роки не може отримати путівку у санаторій в Євпаторії. “Напевне, непорозуміння, – думали ми, призначаючи зустріч. – Хіба незрячі можуть образити незрячих”. Але деталі “невинної” історії оголили спектр проблем, з якими ми не стикалися досі…

Для Оксани Потимко майнакські грязі в Євпаторії – соломинка, за допомогою якої сподівається втриматися за життя. Оксана з семи років хворіє на цукровий діабет. Страшна хвороба, яка, звужуючи судини, дає ускладнення на нирки, очі (так сталося в Оксаниному випадку), ноги. Аби хоч якось призупинити руйнівні процеси в організмі і продовжувати стаціонарно навчатися в аспірантурі (наука після втрати зору “тримає” Оксану на землі), двічі на рік мусить лікуватися дорогими крапельницями (800 гривень курс). Але біда такого лікування не тільки в дорожнечі. Два місяці в лікарні щороку – занадто велика розкіш для людини, яка цінує кожну мить свого життя.

Майнакські грязі Оксана відкрила для себе кілька років тому. Після шести грязевих сеансів немов народилася на світ. На довгі 10 місяців її полишили ниючі болі в суглобах, а ноги, які Оксана впродовж останніх років узагалі не відчуває (їх, каже, можна колоти голками – не болить), стали не такими важкими…

Путівку до Євпаторії Оксана сподівалася отримати у первинній територіальній організації УТОСу. Путівок, звісно, не вистачає. На сотні незрячих людей надходить дві, чотири на місяць – їх мали б виділяти строго згідно з чергою. Рік у рік голова “первинки” Віталій Бенько розводив руками: путівок нема. Оксана не сумнівалася, що то правда. І раптом випадково довідалася, що путівками, одна з яких для неї є синонімом життя ( державними путівками, нагадаємо – гроші на них виділяє з держбюджету Кабінет Міністрів) – користуються …одні й ті ж люди. “Вибірковий перегляд документів за 2000 – 2003 роки, коли організацію очолив пан Бенько, – розповідає Оксана, – шокував. Три роки поспіль, наприклад, до Євпаторії їздить одна і та ж людина – член правління первинної організації, яка, власне, й ділить путівки. Черговість надання порушено – ось чому безпомічні хворі сліпі люди роками плентаються у “хвості” черги…” “Днями, – розповідає далі Оксана, – Віталій зателефонував мені додому і повідомив, що є інструкція, яка забороняє діабетикам їздити в санаторій до Євпаторії. Для мене вмить небо впало на землю. Чотири роки сподівань – марно. Чому мені не сказали раніше?” Уже пізніше Оксана довідалася, що діабетики таки лікуються у цьому санаторії, для них навіть є спеціальна дієта № 9. Лікуються за умови, що мають рекомендацію лікаря – такі рекомендації в Оксани є. “Але що мене приголомшило, – розповідає аспірантка, – Віталій пригрозив, щоб не втручалася куди не треба. Бо не доживу до 5 вересня”. Інші незрячі, почувши про це, порадили Оксані надати розголосу історії: чимало людей дуже боїться керівника своєї “первинки”.

“Є неписаний закон, про який діабетики рідко говорять. Той, хто захворів маленьким, як правило, більше 25 років не живе. І так воно зазвичай є. Мої знайомі давно повмирали. Від нефропатії чи від гангрени ніг (ускладнення діабету – Г. М.). Я втратила зір 12 років тому – моєму діабетові тоді було 16. Перестала бачити в одну мить. Потужний крововилив, повне відшарування сітківки. Перші роки батьки пробували мене рятувати – операції, народні зцілителі – марно. Потім я мусила вчитися читати, як незрячі, писати. Батько порадив: “Ти би йшла в науку”. Я порахувала, скільки мені ще до того дня, коли діабетові “виповниться” 25, і вирішила спробувати, щоб не збожеволіти від нудьги. Відколи вступила на навчання на історичний факультет університету – у мене багато друзів серед студентів, викладачів, науковців. Якось стояла у церкві і думала, що коли людина втрачає одне, Бог обов’язково дає їй інше. А моєму діабетові уже 29 років. Бог мовби тримає мене на землі”.

До тієї миті, коли Оксана втратила зір, працювала у військовому госпіталі, у легеневій хірургії. Тому дипломну писала, пов’язану з медициною. Дисертацію – теж. “Розвиток медичних установ у Львові у XIV-XVIII століттях”. Оксана жартує, що відколи зайнялася наукою, звільнила свого дядька з роботи – він супроводжував її до бібліотек, на навчання, оскільки у мами не було стільки сил. Якийсь час усі троє жили на дві пенсії – її і мамину.

…Ми зателефонували до Віталія Бенька, щоби почути і його позицію. Віталій сказав, що 20 липня засідання правління первинної організації відмовило Оксані у путівці, оскільки діє інструкція центрального правління УТОСу щодо хворих на діабет. Віталій також повідомив, що звинувачення у фізичній розправі абсолютно безпідставне, і що після перевірки Галицьким райвідділом міліції погрози не підтвердилися, про що він має на руках документ. Чи справді це так – повинна вирішувати не газета, а відповідні органи і структури, які, сподіваємося, зацікавляться цією справою. Тим часом у середовищі львівських незрячих назріває бунт. 11 сліпих звернулися до прокуратури міста Львова з проханням порушити кримінальну справу за фактами посадових зловживань. Незрячі ведуть переговори з депутатами усіх рівнів, аби ті посприяли у проведенні звітно-виборних зборів, заміні керівника “первинки” та голови Львівського обласного правління УТОС пана Ракуси – 80-річної людини. Тим часом Оксана й далі без путівки. Її квартира стала “народною приймальнею”, до якої зі своїми проблемами день у день почали приходити незрячі – вони відчули у ній заступницю. Вислуховуючи їх, Оксана забуває, що кожен день для неї – ще один маленький втрачений шанс…

Галина МИЦЬ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.