Остання пристань - „Молода Галичина“, 17 серпня

|

У 50-х роках минулого століття було засновано Львівський геріатричний пансіонат відкритого типу, який до сьогодні є єдиним у місті, а на Львівщині подібних закладів – ще два. На той час у місті було чимало таких будинків, які згодом почали об’єднувати. Та все ж місць для охочих жити в пансіонаті катастрофічно не вистачало, тому 1969 року збудували новий корпус. За радянських часів Львівський геріатричний пансіонат вміщав 605 осіб, а нині тут проживає 400 людей похилого віку, за якими доглядає персонал із 140 чоловік.

Розпорядок дня

„Зараз дуже велика потреба у таких будинках, – розповідає директор Львівського геріатричного пансіонату Михайло Сенкевич, – охочих влаштуватись до нас чимало“. Щоб потрапити у пансіонат, людина повинна звернутися у районний відділ соціального захисту населення із заявою та документами, на підставі яких видають путівку до пансіонату. До речі, якщо особа прибуває у заклад на постійне місце проживання, то вона виписується з дому. Утім мешканці такого закладу мають повне право полишити пансіонат на певний час (поїхати у відпустку) або й назавжди.

Як правило, у пансіонат потрапляють одинокі люди похилого віку та інваліди 1-2 груп, які потребують стороннього догляду. Останніх у закладі нараховується 130 осіб. Хоча є й такі дідусі і бабусі, яких віддали до пансіонату рідні діти. У таких випадках саме діти оплачують перебування у закладі матері або батька, інколи й обох батьків. Вартість прожиття становить 600 гривень на місяць на одну людину. Частину коштів на утримання сплачують самі інтернатівці – 25% пенсії (решту видають на руки), а частину – держава. До речі, померлих ховають державним коштом.

Львівський геріатричний пансіонат, що перебуває на повному державному забезпеченні, надає своїм мешканцям медичні, побутові та культурні послуги. У кожній кімнаті (є ванна та невеличкий коридор) проживає двоє осіб. Усіх мешканців заклад забезпечує одягом, взуттям, постіллю, кухонним начинням, холодильниками і телевізорами.

Тільки не подумайте, що інтернатівці цілісінькими днями байдикують. У них день розпочинається за графіком. Щодня підводяться о 7 годині, снідають, а потім кожен займається справами, до яких душа лежить. Хтось допомагає по господарству, адже пансіонат має домашніх тварин – коней, корів та свиней, інші пораються на невеличкому городі. Щодо коней, то останнім часом вони навіть не хочуть пастися. Річ у тім, що дві бабці часто підгодовують коней зі свого вікна залишками обіду (журналістові „МГ“ довелося спостерігати картину, коли два великих коні протягували свої голови до вікна першого поверху будівлі, де на них уже чекала їжа). Є й такі умільці, які люблять вишивати, в’язати (переважно жінки), займатися спортом, грати в шахи чи шашки. До речі, заклад має свою спортивну команду (інваліди, які прикуті до візка), що вже неодноразово брала участь в обласних олімпіадах. За словами директора Львівського геріатричного пансіонату Михайла Сенкевича, нині пансіонат вишуковує можливість, аби придбати спортобладнання. Адже, попри те, що немає залу, є облаштований спортивний майданчик. Окрім того, люди, які люблять читати, мають змогу відвідувати бібліотеку, де є книги на будь-який смак.

На кожному поверсі будівлі облаштовано каплички, де можна помолитися. Також до своїх громад часто приходять священики, щоб відправити Службу Божу, а на свята сюди навідуються дитячі колективи з концертними програмами.

Мода на одруження

Ледь не щодня до директора пансіонату приходять пари, які вирішили одружитися. Тут такий стан речей нікого не дивує. Проблемою є лише те, що, побравшись, „молода“ сім’я хоче провадити окреме господарство, а це заборонено. Утім бувають випадки, коли шлюб беруть не задля того, аби дожити віку з коханою людиною, а з… розрахунку. Працівники розповіли історію про одну дуже спритну бабцю, яка „поклала око“ на багатенького дідуся, колишнього військового. Майже десять літ дідусь прожив у пансіонаті разом зі своєю дружиною, яку дуже любив і часто дарував їй різні подарунки. Після її смерті він жив один. Та його самотність не була тривалою: майже всі у пансіонаті знали, що чоловік отримував велику пенсію, продав квартиру і тримав у банку чималі гроші, тому „полювання“ на завидного „нареченого“ з боку жіночок похилого віку почалося відразу по смерті дружини. Одній пані вже ж таки вдалося увійти у довіру, і через деякий час дідусь вирішив із нею побратися. Коли б не тривалі вмовляння персоналу „не робити дурниць“, то „наречений“ міг би зостатися без грошей. Адже у потенційної „молодої“ були діти, котрим вона, як турботлива мати, прагнула допомогти чоловіковими грішми.

У пансіонаті щасливо живуть подружні пари, які одружилися й 10-15 років тому. До речі, після вінчання чи оформлення шлюбу в РАГСі молодята часто влаштовують запальні вечірки для гостей та сусідів. Що ж спонукає чоловіків до одруження у похилому віці? Виявляється, більшості дідусів нікому випрати речі, тому цю роботу вони звалюють на нових дружин.

Великою проблемою для працівників і мешканців пансіонату є алкоголіки та колишні ув’язнені, яких усі цураються. Адже вони на схилі літ завдають прикрощів інтернатівцям не лише вдень, а й уночі (часті сварки – не виняток).

Щодня біля дверей медпункту збирається черга. Хтось приходить поміряти тиск, комусь потрібна таблетка „від голови“, а дехто просто приходить поговорити про наболіле. Усіх відвідувачів лікар-терапевт Ольга Борщевська приймає безвідмовно. „Бувало таке, що одного пацієнта приймаю по 5-6 разів, – розповідає, усміхаючись, пані Ольга, – адже людина через склероз забуває, що сьогодні вже була у мене“. Уже звичним стало те, що забудькуваті дідусі та бабусі по кілька разів на день вітаються з лікарем, а на її відповідь, що вони вже бачилися, запевняють: сьогодні зустрілися уперше. Ольга Борщевська переконана, що до своїх пацієнтів треба ставитися терпляче та з розумінням. Адже в пансіонаті живуть 80-90-річні люди. А бували випадки, коли доживали вони і до столітнього рубежу.

Щастя на старість

Усе своє життя Олександр Тарасюк учителював – упродовж 49 років навчав дітей 1-4 класів. Пройшов війну, після чого отримав ордени-медалі та… статус інваліда. Мав дружину та доньку. Але життя внесло свої корективи: жінка померла, а донька виїхала до Польщі і відтоді не навідується до старого батька. Тому 1999-го пан Олександр переїхав жити до пансіонату. А три роки тому знову одружився, цього разу його супутницею стала Ганна Мартинишин.

Перший раз пані Ганна вийшла заміж у 15 років, народила двох синів. Чоловік загинув на війні, а на плечі молодої дружини звалився увесь тягар самотнього життя із дітьми. Потім помер один син, молодший – захворів. Так життя і привело пані Ганну до пансіонату. А згодом подарувало їй ще одного чоловіка – Олександра. Зараз ця пара часто розповідає, як напередодні шлюбу пан Олександр ходив по сусідах і розпитував, чи варто йому одружуватись. Сусіди, зрозуміло, відповідали – варто.

Пошук друга

Складні випробовування випали на долю колишнього воїна УПА Ярослава Токарського. За свої переконання він 14 літ відсидів у таборах у Казахстані, потім поблизу Іркутська. Тоді ще був зовсім молодим (в УПА вступив, коли йому виповнилося 20), тому здоров’я ще не турбувало. Лише зараз, на схилі літ, відчуває, як далося взнаки напівголодне існування.

Другий раз пана Ярослава засудив воєнний трибунал уже як злочинця. У тюрмі строгого режиму довелось несолодко: на день кожному засудженому видавали по 3 грами жирів та 18 грамів м’яса. „Зі мною сиділо ще 250 чоловік, – ділиться спогадами Ярослав Токарський, – харчування було дуже поганим, а більшість людей хворіло на туберкульоз. Щодня нас виводили у двір на 15-хвилинну прогулянку. Щосекунди не знав – чого ще чекати, адже були ув’язнені, які доносили на своїх друзів по нещастю“.

„Сам я – із Радехівського району, – розповідає далі пан Ярослав, – коли прийшов із в’язниці, довший час не міг влаштуватися на роботу. Усі дивилися на мене як на злочинця, переслідувала міліція, одне слово, не давали спокійно жити й працювати“. Про високооплачувану роботу не йшлося – тому протягом усього життя вояк УПА пропрацював простим робітником на важких роботах: був і малярем, і слюсарем. Жив разом із сестрою у Львові, хоча дуже тривало йому не хотіли давати львівської прописки. Пенсії обох катастрофічно не вистачало на прожиття, тому 1996 року пан Ярослав прийшов жити у пансіонат. Він розповідає, що тут йому дуже подобається: усюди чисто, затишно, утім, бідкається пан Токарський, нема з ким поговорити. „Адже в похилому віці важко знайти собі друга чи дружину, тим паче, коли все життя прожив сам, – переконаний він, – різні характери та нелегке життя за плечима не дають можливості зблизитися людям“.

Юлія БІДА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *