Командувач військами Західного оперативного командування генерал Михайло Куцин був чотирнадцятою дитиною у сім’ї закарпатських селян - „Вечірня газета“, 12 серпня

|

У прикордонному селі Данилівка, під самісіньким українсько-угорським кордоном, у сім”ї Миколи та Василини Куцинів у 1957 році народився син Михайло. Кілька років тому він став генерал-майором, а нещодавно – командувачем військ Західного оперативного командування (колишній ПрикВО), штаб якого базується у Львові. Я щойно повернувся з малої батьківщини генерала. У селі Данилівна Берегівського району дві вулиці, 150 хат. Переважна більшість мешканців – переселенці, чиї предки прибули сюди з гірських районів Закарпаття в 20-30-х роках минулого сторіччя. Куцини, приміром, переїхали в Данилівку з гірського села Калини на Тячівщині у 1936 році.

Данилівка знаходиться в угорськомовній зоні, але живе у ньому в основному україномовний нарід. Три з половиною роки тому його спіткала велика біда – з угорського боку прийшла велика вода розбурханої Тиси. Паводок зруйнував третину осель. Під водою опинилися і хати родичів генерала, зокрема, старшої на 19 років сестри Василини. А ось до батьківського обійстя вода не дісталася, бо ця частина села розміщена на узвишші. Оселі 71 рік. Вона дісталась у спадок від чеських легіонерів. Зараз тут мешкає племінниця Михайла Куцина, дочка його сестри Ольги – Лариса з чоловіком Василем.

Михайло у село навідується частенько. Старий Куцин, як помирав, то наказав дітям любити й поважати одне одного так, як це було в дитинстві. Батьківський наказ виконується свято: щорічно, в останню неділю травня, всі з’їжджаються у село й сходяться в отчому домі. Найперше прошкують на цвинтар, де покояться мати й батько, а також брати Юрко та Павло.

Сестра Василина, брати Федір, Іван розповідають, що в дитинстві нинішнього генерала називали “наш золотий Мішик”. Взагалі його любили найбільше, бо – найменший, чотирнадцятий. Найстарший – Василь, він з тридцятого року народження. Коли на світ з’явився Михайло, йому вже стукнуло 27. За ним ішли Федір, Микола, Василина, Марія, Ангеліна, Юрко, Іван, Ольга, Володимир, Павло і Надія, яка від наймолодшого брата старша на півтора року. Серед них є машиніст, тракторист, швея, шляховик, побутовик, столяр, інженер… Василина 38 років працювала у ланці, тобто в полі, а Марія будувала БАМ, потім переїхала ближче до вітцівського дому й мешкає у прикордонному Чопі. Ольга працює на залізниці, Микола – шляхоремонтник, Іван трудився у колгоспі трактористом, Федір – виробничник… Старі Куцини ще за свого життя дочекалися 33 онуків, половина з яких має вищу освіту й мешкає чи не в усіх регіонах Закарпаття, а дехто й за його межами. А слідами Михайла пішов син Ольги – Мирослав. Він має звання капітана і служить у Виноградові, виконував миротворчі місії за межами країни.

Про генерал-майора Михайла в селі говорять багато, але мало хто дивується, що він зробив таку кар’єру. Бо старші люди пам’ятають: в дитинстві Мишко вистругував дерев’яну шаблю, засовував її за пояс й вихвалявся ровесникам і рідні, що буде їздити на танку й стане генералом. І таки став – і танкістом, і генералом. Служив на російському Далекому Сході, в Німеччині, у Харкові, в Рівному, останнім часом – у Львові. Одружився зі шкільною подругою Марією з Іршавського району, з якою виростили доньок Ірину та Євгенію.

Досі кар’єра генерал-майора Михайла Куцина йшла тільки вгору. І, мабуть, це ще не вершина. Принаймні і рідня, і односельці „золотого Мішика” переконані в цьому

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...