Олег Кузан: „Я розробив п’ятдесят рецептів борщу“ - „Ратуша“, 12 серпня

|

Понад два роки справами Львівського міськвиконкому керує журналіст. Однак, незважаючи на те, що керуючий справами міського виконавчого комітету Олег Кузан має журналістський фах, його трудова діяльність цілком дозволяє заявити, що в команді нинішнього міського голови працює досвідчений фахівець виконавчої гілки влади. Так, у свої 37 Олег Кузан устиг попрацювати не лише в сфері „пера“, він був одним із наймолодших службовців Кабінету Міністрів, а також зумів проявити свої здібності у приватному бізнесі. Можливо, не так би склалась трудова діяльність пана Кузана, якби доля не дозволила йому ввійти до когорти того українського студентства, що свого часу зуміло перемогти у протистоянні з посткомуністичною владою. Так, Олег Кузан був одним із засновників Студентського братства у Львові, учасником київських подій 1990 року, коли під стінами Верховної Ради молоде завзяте покоління виступило передвісниками української Незалежності. Чи зумів Олег Кузан не втратити цього студентського запалу та наміру демократизувати наше суспільство й дотепер, коли став чиновником Львівської міської ради? Відповідь на це запитання читачам, можливо, вдасться простежити під час розмови з паном Кузаном, на яку він завітав у „Ратушу“ без краватки.

— Пане Олеже, чи для того, аби сьогодні керувати справами Львівського міськвиконкому, обов’язково потрібно бути корінним львів’янином, чи можливо, цю роботу може подужати й народжений в іншій місцевості?

— Я не є корінним львів’янином, оскільки народився в селі Ластівка Турківського району. Там жили й працювали мої батьки. Більше того, 1967 року я народився не в пологовому будинку, а у власній хаті, що на той час було досить таки незвичним. Це сталось тому, що мати не встигла вчасно потрапити до лікарні, і мене прийняла на світ звичайна жінка. Я виховувався у родині вчителів — мати викладала у школі російську мову та літературу, а батько — історію. Коли мені виповнилось шістнадцять, батько помер, тож основна підтримка після цього була лише від мами. Після закінчення школи я вступив у Львівський національний університет, на факультет журналістики.

— Зупинімось у нашій розмові на тих історичних подіях 1990 року, до яких ви були безпосередньо причетні. Тож як започаткували у Львові Студентське братство?

— По суті, братство зароджувалось у стінах Львівського національного університету імені Івана Франка. Зі самого початку його заснування активну участь у ньому брали представники факультетів журналістики та історичного. Це відбувалось наприкінці вісімдесятих років. Саме тоді Студентське братство взяло в свої руки комсомольську організацію університету. Це дозволило усувати значний тиск на студентів. Тому тиску на братчиків в університеті, фактично, не було. Щоправда, кількох усе ж таки викликали до ректора, але до явного переслідування чи виключення з навчального закладу не доходило. Тоді наше покоління ще раз продемонструвало, що студентство — це така сила, яка може вплинути на керівників держави, особливо якщо зачеплені його інтереси. Адже студенти завжди сповідували і сповідують принципи чесності, справедливості та свободи. Пригадую, як під час зустрічі студентської делегації, до якої входив і я, тодішні державні чиновники своєю поведінкою підтверджували те, що студенти є тією силою, з якою потрібно рахуватись. У Леоніда Кравчука, наприклад, дуже тремтіли руки, і тоді у мене з’явилась упевненість, що ми переможемо.

Наше покоління вело певні суперечки зі старшими. Колишні шістдесятники нам постійно дорікали за те, що ми не є радикальними. Однак, коли ми розпочали голодування, вони відмовляли нас від участі у такому радикальному заході. Наше покоління було націлене у своїй діяльності на результат. Студентське братство реально нараховувало близько 900 членів. Ми випускали чотири газети, мали свою спеціальну розвідку. Ця організація дала добрий вишкіл багатьох молодим особам. Після перебування у Студентському братстві кожен якимось чином зумів реалізувати свій потенціал, знайти в цьому житті своє місце.

— Яку нішу в житті студентський досвід підготував вам, тобто, як вплинуло на вашу долю перебування у Студентському братстві?

— Після закінчення університету, 1990 року, працював у прес-службі Руху. Це була цікава робота, адже в цей час наша держава лише самоутверджувалась на політичній карті світу. Згодом перейшов на журналістську роботу: працював кореспондентом талеканалу “Міст”. 1992 року, коли мені виповнилось 24, отримав змогу певний час попрацювати у Кабінеті Міністрів. Майже рік був радником тодішнього прем’єра Віктора Пинзеника. Однак після недовгої роботи в уряді я взявся за власну справу — вирішив започаткувати підприємство, яке б зуміло деякою мірою поєднати мій фах із бізнесом. Так, 1993 року я створив рекламну агенцію, яка впродовж кількох років входила в десятку найкращих київських агенцій. На нинішній день вісім працівників цієї агенції очолюють новостворені рекламні структури.

— Знаю, що ви, як і більшість колишніх представників Студентського братства, є людиною партійною.

— Так, я належу до партії “Реформи і порядок”, хоча з неї мене виключали, здається, вже два рази, принаймні мали намір це зробити. Першою причиною цього було те, що очолював штаб Любомира Буняка, коли він балотувався на посаду міського голови Львова. Другою причиною того, що мене мали виключити з партії, було те, що 2002 року пробував балотуватись у Верховну Раду саме в цьому окрузі, де вже йшов один із партійних висуванців. Правда, я не мав серйозних намірів перемогти на виборах до парламенту. Я мав намір використати свій статус кандидата в депутати для передвиборчої кампанії кандидата на посаду міського голови Львова Любомира Буняка. Однак за ідеологією ПРП мені є найближчою з усіх партій. Ця політична структура є більш практичною, оскільки має економічний блок, що дозволяє працювати на перспективу.

— А нинішні процеси в Україні не спокушають вас знову пірнути у хвилі політичної діяльності? Чи посада міського чиновника вас повністю влаштовує?

— Скажу відверто, нещодавно отримав пропозиції від представників штабів кандидатів у президенти. Тож нині задумуюся над однією з них. Можливо, на певний період і залишу роботу в міській раді, візьму відпустку за свій рахунок і спробую долучитись до передвиборчої кампанії.

— Сьогодні певних працівників у політичних структурах іменують найманцями, особливо, якщо вони часто змінюють специфіку своєї діяльності. Чи не боїтесь такого статусу?

— Найманцем не соромно бути, але лише за тієї умови, що специфіка роботи не суперечить принципам людини.

Так, наприклад, коли я очолював рекламне агентство, ми принципово не рекламували окремих політичних сил, ідеологія яких цілком суперечила нашим переконанням. Власні переконання певною мірою можуть вплинути на серйозні процеси та рішення. Обіймаючи певну посаду, можна зробити чимало речей, що принесуть користь людям.

— Чи готові ви до того, що з часом потрібно буде залишити і нинішню посаду в міській раді й знайти у цьому світі своє місце?

— Запасним варіантом для мене може бути повернення у бізнес. Я ніколи не залишався без пропозицій щодо роботи. Проблема могла виникати в іншому — зробити правильний вибір. Мене й надалі дуже цікавить журналістика. Хотів би реалізувати в цій галузі певні задуми — свої та інших. Одним із потаємних таких бажань є реаліація проекту, започаткованого Олександром Кривенком. Але навряд чи мені вдасться це зробити.

— Що може стати на заваді?

— Для цього мені може не вистачити ресурсів. Хоча я готовий вкласти у цю справу весь прибуток мого попереднього бізнесу.

— Впродовж певного часу ви працювали й у Львові, й у Києві. В якому цих міст почуваєте себе комфортніше?

— Звичайно, більш комфортно почуваю себе у Львові, аніж у Києві. Другим містом після Львова, де мені подобається бувати, є Париж. Відчувається, що в цьому місті роблять усе люди. В столиці Франції бував уже кілька разів. У цьому місті живуть мої досить-таки близькі родичі: в Парижі живе мій дядько, з яким я познайомився 1990 року, під час студентської акції у Києві. Я був одним із тих студентів, які підписали тоді звернення до керівництва держави. Мій дядько в той час був у Києві. І ось таким чином ми познайомились. У Францію він переїхав разом зі своїми батьками, коли йому було 12 років. Там він зумів стати доволі популярною особистю. Мій дядько — Мар’ян Кузан — відомий композитор, автор опери „Неофіти“.

— А як склалося ваше особисте життя?

— Вважаю, що в цьому плані мені поталанило. У мене — дружина і троє дітей. Із моєю дружиною свого часу мене познайомив Георгій Гонгадзе. За фахом вона — модельєр. Виховуємо двох синів та донечку. Страшому, Сашкові, — шість років, меншому, Левчикові, — п’ять місяців, а донечці Мар’яні — три рочки. Тож це, безперечно є стимулом, аби проводити в колі сім’ї більше часу, особливо вільного, правда, це не завжди вдається. Хоча все залежить від того, як спланувати свій робочий час: буває так, що й всіх днів у тижні не вистачає для реалізації задуманих планів, а буває, що можна повністю впоратись із своєю роботою за п’ять днів, тобто в робочий час. Намагаюсь працювати за другим принципом, особливо після того, як одного разу відчув, що праця без вихідних призводить до значного перевантаження.

Після роботи намагаюсь іти додому, а не навпаки — тікати з хати. Тут, звичайно, відіграє свою роль те, що в сім’ї на мене чекає розуміння. У вихідні намагаюсь компенсувати якимсь чином те, що впродовж тижня мало приділяю часу дітям, тож дуже часто в суботу-неділю веду їх у цирк, ляльковий театр. Також ми дуже любимо подорожувати, особливо в Карпати. Я є прихильником піших мандрів.

— Яке місце у вашому житті посідає духовна тема?

— Не можу сказати, що від батьків отримував надзвичайно релігійне виховання, адже в ті часи батьки-вчителі намагались якось відсторонити своїх дітей від цього. Вже в зрілому віці мене почала цікавити тема людського буття. Мою увагу до християнських традицій привернули Різдвяні свята — слухаючи на Різдво колядки, відчув у їх змісті присутність божества. Певне розуміння того, що всі ми — залежні від волі Всевишнього, намагаюсь пояснити і своїм старшим дітям. Звичайно, вони сприймають це настільки, наскільки це їм дозволяє їхній вік. Так, розкажу один кумедний випадок, який трапився з моїм шестирічним сином. Сашко полюбляє всілякі акції і завжди сподівається, що в упаковках чіпсів зможе знайти щасливий купон. Одного разу Сашко, вкотре замовляючи у нас чіпси, сказав: „Купіть ще хоча б одну упаковку. Цього разу обов’язково виграю, бо з Богом уже домовився про це!“.

— Чи доводиться вдома допомагати дружині, наприклад, час від часу ставати до плити?

— Удома всі серйозні страви готую, переважно, тільки я сам. Кухня — моє хобі. Я розробив п’ятдесят рецептів приготування борщу. В барі „Центр Європи“ використовують із них близько десяти. Тож мрію, що з часом відкрию власний ресторанчик, у якому буде цілковито моя кухня. Також щотижня закуповую продукти. І дружині не потрібно складати список необхідних овочів, фруктів та всього іншого, що треба придбати на тиждень для приготування страв. У цьому я добре орієнтуюся сам.

Розмовляла Оксана КОЛОДРУБЕЦЬ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...