Так сой стари Лемко смотрит – серце ся му крає - „Ратуша“, 12 серпня

|

Минулих суботи-неділі у селі Мокре під Сяноком (Лемківщина, тепер територія Польщі) відбулося 13-те свято культури “Над Ославою”. За стільки років проведення фестин там уперше побувала офіційна делегація зі Львова, в складі якої, крім мистецьких колективів, данс-клубу “Сіріус” і співочого гурту “Вогневир”, були депутати міської ради від фракції “Наш Львів” — невгамовний ініціатор вояжу Мирон Колодко, життєрадісна Ольга Величко і господарський Василь Кириченко. Організаторам заходу вони вручили привітального листа від голови нашого міста Любомира Буняка.

Перше, що впало у вічі учасникам поїздки, — це чистота і благоустрій як міста Сянок, так і сіл, через які проїжджав наш “дзядівський” чотирнадцятирічний “Ікарус”. Приємно тішили погляд підстрижені газони й охайні квітники навпроти добротних сільських хат. У самому місті пересуванню по туристичних принадах сприяли детальні вказівники, з допомогою яких туристи одинаково легко могли віднайти і замок, і клозет. Звичайно, не обійшлося без ложки дьогтю – на карті Сянока, розміщеній майже в центральній частині міста, якийсь “просунутий” фацет написав інтернаціональне fuсk. Населення Сянока становить 44 тисячі мешканців, із них 47 родин — українці. Члени нашої делегації мали змогу відвідати православний і греко-католицький храми. Православні сяноччани перебувають під омофором білоруса за походженням Митрополита Сави, настоятеля ПАПЦ (Польської автокефальної православної церкви). Хоча в розмовах із представником “Ратуші” парафіяни настійливо рекомендували називати їхнє церковне утворення (500 тисяч віруючих) Автокефальною православною церквою у Польщі. Як на мене, то байдуже як називати, але всупереч декларованій “непольськості” всі оголошення про богослужіння, свята тощо біля церкви написані тільки польською.

Ситуація з українською мовою гнітюча. Якщо старші люди ще розмовляють українською (чи її лемківською говіркою), то молодіж між собою — лишень мовою панівної нації. Не надто веселковими виглядають і перспективи. Як зазначив один із представників української діаспорної інтелігенції пан Мар’ян : “Через десять років ми будемо тут матимемо становище вдесятеро гірше від сьогоднішнього”. На моє запитання: “Що робити?” пан Мар’ян відповів із печальною усмішкою: “Просто жити”.

Прото певно нас выгнали

И прото нищыли,

Жебы-зме свою мову

Навіки забыли.

Мы-зме не забыли –

Внукы забывают,

Бо они юж ружні

По сьвіті gadajut.

То вернімося до перебігу життя. На фестинах у селі Мокрому (близько 100 хат, з них половина – лемківські) зібралося до тисячі люду. Були гості з України, Канади, США (до речі, до війни процентна кількість українців у даному краї була більша ніж, приміром, на Тернопільщині). Поприїжджали найкращі народні колективи зі всієї Ряшівщини. Особливо приємно було чути і бачити виступи юних жителів регіону. Львівські виконавці не пасли задніх. Так, “кислотний” виступ танцюристів “Сіріуса” (керівник Данило Дерега) “Матриця” спричинив справжній фурор серед глядачів. Однозначно припали до смаку твори у виконанні хору “Вогневир” (керівник Зоряна Степанишин), особливо старше покоління жваво реагувало на пісні про “хлопців лісових”.

На святі, щоправда, чомусь лише першого дня було повно польських журналістів. Авжеж, я впевнений, що сюжети про празник лемків покажуть у прайм-тайм по всіх державних каналах. Заладують тоті матеріали до Брюсселя чи Страсбурга, таким чином показучи свою толерантність і дбайливе ставлення до нацменшин. Пасувало б і ще тоді доповісти про інші трафунки.

Адже ще не забулася прикра справа демонтажу у грудні 2003 року пам’ятних таблиць з могили воїнів УПА на Військовому кладовищі у Пикуличах, що неподалік Перемишля, як маємо прояв чергового намогильного злочину. Варварської руйнації завдано могилі українських повстанців у селі Ліски біля Білостока. Знято арку з написом “Слава Героям”, тризуб і таблицю з іменами похованих. Якщо у першому випадку, тобто у Пикуличах, таблиці усунуто за дорученням генерального секретаря Ради охорони пам’яті боротьби і мучеництва пана Пшевозьніка, то в цьому разі вандал поки що невідомий.

До речі, навіть у Кракові, де завжди повно туристів, на стінах пам’яток архітектури можна побачити антижидівські написи. Але чомусь жодних ознак праведного гніву європейського співтовариства не чути.

Непроста ситуація склалася із запротореними колись у концентраційні польські табори громадянами українського походження. Суди всіх рівнів (окружний, апеляційний, Найвищий і Конституційний), використовуючи всілякі юридичні тонкощі, наприклад протермінування часу подання заяви, відкидають домагання скривджених отримати компенсацію.

“Малим хлопчиною я бачив з лісу в горах виселених під час акції “Вісла”. Потім минали роки (…) Я приїжджав туди, дивився на сліди хат, квіти під вікнами, бо квіти перетривали до сьогодні, а по хатах і слід загинув. І, думав я собі, вбили народ, вбили мову, вбили душу (…) Мені соромно, що дотепер тут так важко, в нашій спільній Вітчизні, бути лемком-українцем”. Ці слова належать Почесному громадянину Львова Яцеку Куроню, совісті польської нації, великому другові українського народу.

P.S. А свято “Над Ославою” вдалося на славу. Шкода лишень, що не довелося спробувати лемківської “кропки”. Хто не знає, розкажу, то така самогонка (на біду може бути горілка) у яку жителі Підкарпаття крапають ефірний спирт.

Олег РАДИК

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...