„Ветерани праці, звільніть прохідну!“ - „Високий замок“, 11 серпня

Багатьом із них за 70. Деякі, старенькі і хворі, спираються на палички. Люди, які пропрацювали тут усе життя, вимагають видати їм премію у розмірі 25 гривень з нагоди 60-річчя “Конвеєра”. Пенсіонерів не пропускають на територію підприємства і просять відійти від прохідної. Заступник голови ради акціонерів Роман Сметана, який кілька разів виходив до них поспілкуватися, намагався пояснити, що грошей на премію нема. Та люди все одно чекають. Складають довгі списки тих, хто найбільше прислужився виробництву.

Уже другий день підприємство ВАТ “Конвеєр” перебуває в облозі – під стіни колишнього промислового гіганта щодня приходять кілька десятків людей. Це – колишні працівники, ветерани підприємства. Багатьом із них за 70. Деякі, старенькі і хворі, спираються на палички. Люди, які пропрацювали тут усе життя, вимагають видати їм премію у розмірі 25 гривень з нагоди 60-річчя “Конвеєра”. Пенсіонерів не пропускають на територію підприємства і просять відійти від прохідної. Заступник голови ради акціонерів Роман Сметана, який кілька разів виходив до них поспілкуватися, намагався пояснити, що грошей на премію нема. Та люди все одно чекають. Складають довгі списки тих, хто найбільше прислужився виробництву.

Що ж сталося? З того, що розповів Роман Сметана, можна зрозуміти, що дирекція хотіла як краще. З нагоди ювілею підприємство провело урочисті збори – оголошення про них за тиждень наперед надрукували в газеті. Але сталося так, що про ці збори довідалися не всі. На свято прийшли, може, з 50 ветеранів – колишніх працівників. Їхні прізвища записали у список і видали премію – від 25 до 50 гривень. Роман Сметана пояснює, що комісія з підготовки ювілею зуміла вишукати для цього приблизно 3 тисячі гривень. Але звістка про те, що на підприємстві “матеріально” вшанували колишніх працівників, миттю розлетілася серед інших пенсіонерів – адже довкола підприємства розташовані будинки “Конвеєра” – і 5-ти, і 9-поверхові. А ветеранів – кілька сотень. Люди поспішили в профком, аби й собі отримати гроші, а там – прохідна, охорона…

Коли я приїхала під стіни “Конвеєра”, там стояли, може, з тридцять осіб. “Якщо відбуваються збори акціонерів, – скаржилися ці люди, – усіх повідомляють письмово і персонально – тому що хочуть у нас купити акції. А коли давали премію, повідомлення людям не розіслали, кажуть – не мають адрес”. Ветерани ображені, і їх можна зрозуміти. Ірина Іванівна Лопушанська, яка приходить сюди другий день, пропрацювала на “Конвеєрі” тридцять років. Євстахій Степанович Гунька двадцять вісім років трудився у заводській кузні, на шкідливому виробництві, на цьому ж підприємстві працювали його дружина і син – це була славна заводська династія. Марія Михайлівна Лущик віддала “Конвеєру” тридцять один рік. Ольга Дмитрівна Гапій токарювала тут сорок років. Люди розуміють, яке це приниження – годинами простоювати під стінами свого колишнього підприємства за 25(!) гривнями. Але для них і це – немалі гроші. Майже усі ветерани підприємства мають невеликі пенсії – 170-180 гривень. Хтось усе ще (з патріотичних міркувань) не продає свої акції, а когось біда притиснула – нічим було платити за квартиру. Цей випадок на “Конвеєрі” раптом оголив велику соціальну проблему – як сьогодні виживають ті, кому ми колись урочисто вручили медаль ветерана праці, кого хвалили за відданість рідному заводові, за творення трудових династій. Та мільйони таких ветеранів підприємств по всій Україні, стареньких і хворих, сьогодні забуті і нікому не потрібні.

Поки я розмовляла з людьми, повз натовп пройшов директор “Конвеєра” Любомир Богдан. І я, і ветерани намагалися з ним поспілкуватися, але пан Любомир зачинив дверцята машини, мотивувавши це своєю зайнятістю і тим, що він уже спілкувався з представником від ветеранів і усе пояснив. “Зрозумійте нашого директора, – казав опісля Роман Сметана, – він дуже зайнятий, робить усе можливе, аби поставити на ноги підприємство”. Я зрозумію. А ці люди?

Галина МИЦЬ