Непросто знайти штангіста, який би підіймався до світових висот так довго і так вперто, як Петро Король. Йдеться про вірність такому нелегкому виду спорту, як важка атлетика. Львів’янин Петро Король – єдиний з-поміж інших олімпійських чемпіонів, які зростали в нашому місті, й донині живе у Львові. Його титули не можуть не вражати: чемпіон Олімпійських ігор 1976 року, трикратний чемпіон світу, чемпіон Європи, чемпіон і срібний призер СРСР, неодноразовий чемпіон України. Петро Король установив 12 світових рекордів. У його активі є рекорди, що залишилися не побитими в Україні й дотепер.
– Загалом, важкій атлетиці я присвятив 25 років, – розпочав свою розповідь Петро Король. – Для того, щоб потрапити на Олімпіаду, потрібно було стати чемпіоном СРСР. Моїм головним конкурентом був москвич Мухарбі Киржинов. Напередодні поїздки на Олімпіаду в Мюнхен я став переможцем Спартакіади народів СРСР і був реальним кандидатом на поїздку в Німеччину. На жаль, у спорті часто буває так, що “своя сорочка ближча до тіла”. Можна сказати, що мене зняли з літака, який прямував на Олімпіаду, й посадили в нього Киржинова. Річ у тім, що його тренер працював у збірній Радянського Союзу. Очевидно, ця обставина стала вирішальною в затвердженні Мухарбі в складі олімпійської збірної. Для того, щоб підготуватися до Олімпіади, я вирушив у Київ на Всесоюзну спартакіаду “Динамо”. Мухарбі Киржинов у Мюнхені в сумі зробив 305 кг, а я на Спартакіаді в Києві – 307. Він виграв Олімпіаду, а я – Спартакіаду.
Після невдалої спроби потрапити на Олімпійські ігри я продовжив наполегливо працювати. За 4 роки необхідно було всім довести, що саме я маю виступати на наступних іграх у Монреалі. Переміг Киржинова на першості Союзу, потім ми обоє вирушили на чемпіонат світу в столицю Філіппін – Манілу. Там я здолав і Киржинова, й нашого головного конкурента на світовій арені – поляка Збіґнєва Качмарека, який нас постійно тримав, так би мовити, “на дієті”. Так я здобув свій перший титул чемпіона світу. В 1973 році чемпіонат світу проходив у Москві. І знову мені вдалося випередити конкурентів і стати кандидатом номер один на поїздку в Монреаль, де 1976 року проходили Олімпійські ігри. Підготовка до найважливішого старту чотириріччя була на високому рівні. За спортсменами дивилися, як за космонавтами. Наша тренувальна база була неподалік від Москви – в Подольську.
Основними претендентами на олімпійське “золото” були, знову ж таки, Збіґнєв Качмарек, Мухарбі Киржинов і я. Боротьба розпочалася ще за лаштунками. Всі хотіли мати щонайменшу вагу. Оскільки у важкій атлетиці, якщо ви зробите однакову суму, то переможе той, хто менше важить. Я важив на 150 грамів менше від Качмарека. Киржинов під час змагань “схопив нульову баранку” (тричі поспіль не підняв задекларованої ваги) – і зійшов із дистанції.
Ще за кулісами спостерігав за Качмареком. Його поведінка видалася мені дивною. Ми часто зустрічалися на міжнародних змаганнях і добре знали один одного. В спорті необхідно добре вивчити свого суперника й навіть знати, які продукти він вживає. Ми заробили однакову суму, проте допінгова комісія виявила в крові поляка заборонені складники. Його дискваліфікували на 4 роки. Так мені вдалося завоювати олімпійське “золото”.
Перемога на першому чемпіонаті світу в Манілі та олімпійське “золото” для мене є рівнозначними подіями. Учасники практично ті ж, але в Манілі я здобув першу значну перемогу, й вона нічим не поступається перемозі на Олімпіаді.
– Переможцям Олімпіади в Афінах виплачуватимуть преміальні – 100 тисяч американських доларів. Скільки вам заплатили за “золото” Монреаля?
– Це “небо і земля”. Тоді питання винагороди олімпійців було в компетенції Всесоюзного спортивного комітету, в якому був відділ, які ці питання вирішував. За перемогу на Олімпіаді давали мізерні гроші. Так, мені дали суму, якої заледве вистачило на “Жигулі”. І мені було навіть, дуже тяжко забрати ті гроші, які обіцяли.
– На міжнародних змаганнях відчували на собі пильний погляд КДБ?
– Перед поїздками за кордон нас обов’язково запрошували на співбесіду в Міністерство закордонних справ СРСР. На цій співбесіді нам розповідали, як поводитися в тих чи інших ситуаціях, забороняли ходити поодинці тощо. На щастя, проблем із кадебістами я не мав. У кожному закордонному “вояжі” спортсменів супроводжували люди в цивільному з КДБ. Ми з ними ніколи не спілкувалися. Пригадую, їхали на чемпіонат світу на Філіппіни через Японію, де місцева влада затримала нашого кадебіста. Вони протримали його близько доби, а потім відпустили.
– Після перемоги на Олімпіаді ви, напевно, стали популярною людиною в СРСР?
– Мені нелегко судити про власну популярність. Для мене головне було те, що відчув моральне задоволення. До речі, я став найстаршим олімпійським чемпіоном – у Монреалі я виступав у 37-річному віці.
У спортивному товаристві “Динамо” пообіцяли, якщо привезу олімпійське “золото”, то встановлять мені пам’ятник. Тоді ще “Динамо” було на тому місці, де нині приміщення обласної податкової інспекції – там були стадіон, будівля апарату товариства, зал, у якому ми постійно тренувалися. Як бачите, замість пам’ятника, там стоїть хмарочос податкової.
– Вам не пропонували залишитися в якійсь капіталістичній країні?
– Були такі пропозиції. Навіть на Олімпійських іграх у Канаді мені пропонували залишитися там. Також запрошували в Японію, куди нас заманив один мільйонер, який запросив Колєснікова – олімпійського чемпіона, та мене у свою країну для підготовки їхніх спортсменів. За його рахунок ми приїздили в Японію, деякий час там жили й тренували місцевих спортсменів. Двічі навідувалися в Японію, і нам завжди пропонували непогані умови для тренувань проживання.
– Що спонукало вас відмовлятися від цих пропозицій?
– По-перше, сім’я, яка залишилася в Союзі. По-друге, тоді в нас був зовсім інший світогляд. Перед поїздками за кордон із нами проводили співбесіди, після чого з’являлося відчуття відповідальності перед батьківщиною. Тому я не міг зрадити довіри людей і залишитися за кордоном.
– Нині не шкодуєте, що не скористалися нагодою змінити місце проживання?
– Ні, абсолютно не шкодую. Я знаю, що в цьому житті просто так нічого не буває. Припустімо, я перейшов би до них. Якщо я не переміг би на жодному чемпіонаті світу, то залишився б там біля “розбитого корита”. Інша річ, якби я знав, що здобуду цю перемогу. Але при прийнятті рішення я не керувався винятково цим. Моя сім’я ніколи б не погодилася переїжджати на місце постійного проживання за кордон.
– Хтось із ваших знайомих у ті часи перейшов виступати за іншу країну?
– Ні, за той час, коли я був у збірній Союзу, ніхто з важкоатлетів не переходив. Хоча мали таку нагоду. Але чомусь ми були “єдиним ядром”, і ніхто не виявив бажання стати “перебіжчиком”. Це вже пізніше з’явилися такі.
– Нині держава якось підтримує вас?
-У рамках святкування 50-ої річниці участі українських спортсменів в Олімпійських іграх ветеранів спорту приймало керівництво нашої держави. Леонід Кучма зустрічався з переможцями та призерами Олімпіад, а Віктор Янукович збирав лише переможців. Прем’єр-міністр запевнив нас, що чемпіонам Олімпійських ігор виділять пожиттєву президентську премію. Призерів він чомусь не вніс до того списку. Минув рік – і стало відомо, що Верховна Рада дала згоду на виділення премії для призерів Олімпіад. Звісно, вона дещо менша, ніж у чемпіонів, але все-таки вони також пожиттєво отримуватиму державну допомогу. Можу вас запевнити, що підтримка непогана.
– Стежите за перипетіями в сучасному спорті?
– Звичайно. Під час Олімпіади в Афінах узагалі спатиму з телевізором. Коли відбуваються чемпіонати світу, то також намагаюся нічого не пропустити повз свою увагу. Адже багатьох спортсменів знаю особисто та вболіваю за них.
– Що ви робите нині?
– Я – пенсіонер. Минуло багато років із того часу, як я завершив спортивну кар’єру. Але мені іноді здається, що зовсім недавно я встановлював світові рекорди, отримував за це нагороди. Працюю в Палаці спорту “Динамо” на посаді інструктора. Хоча олімпійський чемпіон на такій посаді не має права працювати. Продовжую працювати над собою. Коли нікого немає, зачиняюся та плаваю в басейні. У вільний час полюбляю рибалити. Якщо мені тяжко, то відразу прямую на водойму. Переконаний, це найкраща реабілітація. Без риби ніколи не повертаюся додому.
– А яку найбільшу рибу ви впіймали?
– Колись мені пощастило впіймати карпа, який заважив аж 12 кг.
Розмовляв Гліб Ваколюк
![У Львові прочитають лекцію про Павла Тичину від творців Ти [Романтика]](http://portal.lviv.ua/wp-content/uploads/2024/03/429889301_786347609646332_4874305252106789731_n-228x150.jpg)
