Про Яворини, Тягнибока та чорні політичні технології - „Львівська газета“, 10 серпня

|

Яворини. Долинщина. Івано-Франківська область. Мальовничий куточок українських Карпат. Полонини, ліси, плаї… Джерельна, чиста як сльоза вода гірських струмків. Тиша, що наче дзвенить. Тяжка людська праця, яка дає змогу жити мешканцям Липи, Лужок, Слободи – жителям із підніжжя Яворин.

Яворини – це відкритий простір власного існування, це та “мала Батьківщина”, яка сидить глибоко в тобі, де б ти не перебував, у будь-якому куточку на цій Землі. Вона звучить кожним деревцем, потоком, кожною складкою земної кори… Це твої спомини, твоя пам’ять, твоя історія, які тримають тебе, роблять сильним, надають упевненості в майбутньому, адже, знову-таки, це – Батьківщина.

Із 1983 року в Яворини звідусіль ідуть люди. Долають десятки кілометрів гірських стежок, щоб доторкнутися до “місця, де встає Вода”, адже в середині сорокових років тут точилися бої, загинули люди. Вони віддали своє життя за Українську державу.

Штаб старшинської школи УПА “Олені” – 12 героїв – поліг у бою з військами НКВС 15 жовтня 1944 року, щоб дати змогу відійти основній частині (двом куреням) цієї школи. Ярослав Мельник (псевдо “Роберт”, “Корнілов”), крайовий провідник ОУН Карпатського краю, загинув у двадцятивосьмирічному віці 31 жовтня 1946 року в Яворинах. Історії тих подій переповідати не буду – вона відома.

Але цьогоріч “Яворини-2004” (громадсько-політичний захід, який проводять щорічно першої суботи після 12 липня) були особливими.

По-перше, восени виповнюється 60 років від дня загибелі штабу старшинської школи.

По-друге – галас у центральних ЗМІ, який зчинився з приводу виступу депутата Верховної Ради, голови всеукраїнського об’єднання “Свобода” Олега Тягнибока в Яворинах.

У попередні роки на плакатах, у буклетах, які готували до заходу, звучало: “Яворини скликають друзів!” І приїжджали друзі з Києва та Львова, Хмельницького та Луцька, Рівного та Чернівців, Івано-Франківська, Тернополя, Дніпропетровська, з різних міст і сіл України, з далекого та близького зарубіжжя. Але не було в Яворинах великого продажного ока центральних мас-медіа, яке прийшло сюди не для того, щоби схилити голову перед полеглими, а щоби “трохи чорно попіарити”. Хочу з цього приводу сказати вам, дорогі піховшеки та іже з ними, що після такої “баньки по-чорному” ваше тіло та дух чистішими не стали.

Я – уродженець Києва, а тепер долинянин. Понад десять років намагаюся не пропустити жодної нагоди, щоб побувати в Яворинах. Адже тут сповнюєшся надією та вірою в те, що життя – не марна штука, що в ньому є місце для подвигу. Тут доторкаєшся до живого прикладу людської відданості, самопожертви, героїзму, тих високих взірців людського духу, які роблять людину Людиною.

Що ж особливого відбулося цього року?

Нібито й нічого особливого. Депутати всіх рівнів у Яворинах – не новина. Програма заходів – стала. Як і в минулі роки – Служба Божа, виступи політдостойників, гостей та організаторів акції, співи місцевих мистецьких колективів, похід до бункера Роберта та цвинтаря старшинської школи УПА, спогади учасників тих подій. Знайомства, зустрічі, спілкування.

Елемент новизни внесли столичні інформагентства. На превелике здивування, від них я “дізнався”, що “Яворина ховала Клима Савура, того, хто вбив генерала Ватутіна”. До чого тут, у Яворинах, Ватутін чи Савур?

А до речі, то хто ж убив генерала Ватутіна? Я точної відповіді не дам, але столичним журналістам підкажу, де можна довідатися. Зверніться на кафедру факультетської хірургії Київської медичної академії. Гадаю, вам розкажуть, що пораненого генерала привезли саме туди, до професора Іщенка, на той час головного лікаря Українського фронту, якщо не помиляюся. Та це не так важливо, бо привезли Ватутіна саме до нього. В генерала почалася гангрена, а лікували його не як рядового солдата Червоної Армії (в таких ситуаціях, на війні, солдатові відтинали частину тіла, уражену гангреною), а як генерала, тобто консервативно. Коли гангрена поширилася на тулуб, то почалося загальне септичне зараження – і до Києва з Москви викликали академіка Бурденка (на той час головного лікаря Червоної Армії). Він позривав полковничі погони з Іщенка за таке лікування… Поцікавтеся в медакадемії – можливо, тоді не говоритимете дурниць.

Словом, щодо якогось стосунку Ватутіна чи Савура до Яворин – це чистої води брехня… Цікаво, хто відповість за неї?

Другий приклад такої ж чорної брехні. Від столичних “знавців” прозвучало, що “Роберт” – організатор так званих “Волинських подій”. Я не буду в цій публікації аналізувати, тим паче, оцінювати ті події. Але маю зовсім не риторичне запитання: “Ви хоч розумієте українською мовою словосполучення “крайовий провідник ОУН Карпатського краю?” Ще раз: “Карпатського краю!” Запитую знову: “До чого тут Волинь?” Не кажучи вже про те, що крайовим провідником “Роберт”-Мельник став у 1944 році. То хто відповість за таку “дезу”?

І нарешті про сам виступ Олега Тягнибока. Не буду його захищати. Він – молода, розумна, енергійна людина. Депутат Верховної Ради двох останніх скликань, голова всеукраїнського об’єднання “Свобода”. Користується авторитетом серед своїх виборців. Має дві вищі освіти. Лікар за фахом, а медвузу, як відомо, заочно не закінчують. Тож він дасть собі раду й без мене. Я хочу захистити себе – українця.

У Яворинах Олег Тягнибок сказав правду. Не ту “правду”, яка прозвучала його вустами через засоби масової інформації, адже ці слова вирвали з контексту виступу. Не хочу цитувати потоку так званої “аналітики та аргументів” щодо подій довкола Тягнибока та Яворин, які довелося прочитати в пресі. Просто пригадалося – у “щасливі роки всепереможного соціалізму” говорили про те, чого не знали, а від когось чули. Наприклад, із приводу Фройда та його психоаналізу звучало: “Я не читав Фройда, але це нісенітниці” тощо. Навіть у підручниках марксистсько-ленінської філософії писали про буржуазну суть фройдівської філософії, але ніхто не друкував праць лікаря-філософа. Сьогодні лунає аналогічне: “Я в Яворинах не був, але там зібралися бандити, “бандерівські недобитки”, “нашисти” (також модне нині столичне слівце).

Мене як українця це обурює. А ще більше обурює те, що за чорну брехню певних ЗМІ доводиться відповідати нам, українцям, доводиться відповідати Олегові Тягнибоку. Але нікому відповісти за образи, які на власній землі лягають, падають (називайте це, як хочете) на плечі українця, на мої плечі в тому числі.

Часто чую від сивочолих ветеранів УПА: “Не за таку Україну ми боролися”. Не за таку Українську державу боролися й загинули ті “хлопці з Яворин” – державу з усіма її негараздами, створеними нашими “керманичами”, в душі яких немає місця для українського патріотизму. Державу, в якій начебто існує захист для національних меншин, тільки ніхто не збирається боронити українця – представника титульної нації.

Я не захищаю Олега Тягнибока, він захистить себе сам. Але я впевнений, що час розсудить. У Яворини йдуть молоді люди. Вони знають правду. Її не загорнеш у папірці та не сховаєш у гаманці, не виміряєш мірками заробітчан від брехні.

Попереду вибори. Як вони складуться, знову-таки, покаже час. Та Вічність – категорія без виміру та часу. Ті хлопці з Вічності, що полягли в Яворинах, ще скажуть ту ж правду. А тепер питання риторичне: “Чи почуєте ви її?”

Руслан Богачов – депутат Долинської районної ради, керівник мистецького агентства “VITИ”, мешкає в Долині

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...