Розминочні етапи президентської кампанії під назвами “Висування” та “Реєстрація” завершилися без жодних несподіванок, якщо не вважати такою рішення самостійно йти на вибори Анатолія Кінаха. Крім того, нарешті знято питання з походом на третій термін Леоніда Кучми. Представники опозиції у час “ікс” не відводили очей від годинника, стрілка якого невблаганно наближалася до опівночі. А чинний Президент вперто не йшов у ЦВК з текою паперів на реєстрацію. І коли рівно о 00.00 із “колгоспників” пролунали перші акорди гімну, опозиція мала підстави відкоркувати шампанське. Мовляв, зась супостату в кандидати!
А в решті все було спокійно. Працівники Центрвиборчкому відбулися легким переляком і кількома пігулками валідолу, приймаючи документи від кількох ідіотів, безробітних, бомжів і Царя Небесного (так відрекомендувався один із пошукачів президентського крісла). Працівники штабів здебільшого завершили формування агітбригад зі збору підписів. Працівники мас-медіа законослухняно опублікували власні розцінки на політичну рекламу і уважно проштудіювали списки кандидатів на предмет з кого можна здерти копійчину і не потрапити під роздачу.
Такий на сьогодні вигляд кампанії, що зароджувалася в муках політичного протистояння і в чистилищі конституційно-реформувального процесу.
Чужі серед своїх
Зрозуміло, що диспозиція на політичній шахівниці зумовлювала певні особливості президентської кампанії. Так, уперше в сучасній історії України рейтинговим фаворитом президентської кампанії є опозиціонер, а не представник чинної влади. По-друге, остаточно відійшов у минуле розіграш “червоної карти” – технологічного прийому російського виробництва, який 1999 року ефективно прислужився Леонідові Кучмі. По-третє, вперше в історії українські нацонал-демократи виходять на прю єдиним військом, порушивши сумну традицію розбратів і з останніх сил намагаючись не виносити з опозиційної хати сміття внутрішніх протиріч. Додамо до особливостей і деякі кадрові моменти. Хто б іще рік тому міг подумати, що ключовою фігурою у штабі Ющенка стане Олександр Зінченко – не так давно один із лідерів об’єднаних есдеків? Чи можна було свого часу спрогнозувати сьогоднішню появу у львівському штабі Януковича Ореста Парубчака, екс-лідера обласної організації УРП? Схожих прикладів більш ніж достатньо. Цікаво, ці люди зняли маски чи навпаки – вдягнули?
Ну і, нарешті, найпікантніше. Який фантаст у 90-х роках міг би передбачити, що парадоксальною осінню 2004-го вихідець гнізда дніпропетровського Леонід Кучма нагинатиме іншого дніпропетровця – Валерія Пустовойтенка підтримати донецького Януковича, штаб котрого очолює дніпропетровець Тігіпко? Дніпропетровські і донецькі завжди були опонентами, розштовхуючи один одного ліктями на шляху до київського трону, не перебираючи методами і засобами. Так, певно, було б і на цьогорічних виборах, якби не спільна загроза і більше зло в особі Ющенка.
Маско, я вас знаю
Але повернімось до наших баранів. Прости, Господи, я мав на увазі – до кандидатів. Двадцять чотири претенденти отримали шанс продемонструвати себе українському народові, прилюдно освідчитися в любові до Батьківщини, намацати ґрунт під своєю політструктурою в контексті парламентських виборів 2006-го та фактично безкарно вилити по відру помиїв у душі конкурентів.
Кандидат у президенти під час попередньої кампанії Василь Онопенко якось згадав такий афоризм: найбільше брешуть перед весіллям, після полювання і під час виборів. Тож логічно, що зі суспільним прогресом із року в рік, від виборів до виборів зростає рівень брехні, одягнутої у прецизійні шати політичної доцільності, виборчих технологій та роботи з виборцями. Одним з обов’язкових елементів передвиборчого гардероба кожного з кандидатів є маска. При цьому до її придбання вони ставляться дуже прискіпливо, замовляючи ексклюзивні зразки у найкращих російських і західних PR-модельєрів. І якщо визнаним фаворитам, чиї обличчя достатньо відомі виборцям, вистачає навести легкий макіяж, зняти шапку чи напустити на обличчя філософську задуму про долю народу, то більшості кандидатів добирати маску треба ретельно і виважено. Аби, боронь, Боже, котрийсь виборець не розгледів за маскою ленінця вгодованого донора акул капіталізму, а під уніформою націонал-патріота – підгниле тільце провокатора і жлоба.
Фаворити і провокатори
Кандидатів у президенти можна розділити на кілька груп. До групи “фіналістів” належать два Віктори – Ющенко та Янукович. Саме їм і з’ясовувати взаємини у вирішальному двобої, сиріч – у другому турі, якщо який-небудь катаклізм вибірково не винищить усіх сущих в Україні опонентів лівої ідеї. Обидвоє добре розуміють: що дозволено Юпітерові – не дозволено бику. Отож, Віктори по-царському дозволять собі нечувану розкіш – бути толерантними. Зрозуміло, до певної межі. Брудну роботу за них виконуватимуть інші кандидати, для яких фаворити змушені стратитися на пошиття масок.
До другої групи – “ліваків” – можна віднести Петра Симоненка, Олександра Мороза, Наталію Вітренко та лідера КПРС (Комуністична партія робітників і селян) Олександра Яковенка. Хоча треба зазначити, що їхній час уже давно минув. Це не стосується, зрозуміло, товариша Яковенка, час якого і не наставав. Утім, кожен із них приречений іти на вибори принаймні з двох причин: підтвердити статус лідера перед пересічними однопартійцями та не дати своїй структурі відійти на марґінес за півтора року до нових парламентських виборів. Це, так би мовити, стратегія. Тактика ж у трійки лівих товаришів буде різною. Переконаний прихильник політреформи, Олександр Мороз намагатиметься зберегти імідж порядної людини і чесного, послідовного політика, агітуючи за політреформу та нагадуючи електоратові про існування Соціалістичної партії як єдиного захисника народних інтересів. Петро Симоненко, на догоду своїм традиційним поплічникам із Банківської, однозначно левову частку своєї передвиборчої риторики присвятить темі “Ющенко і бандерівці”, чим намагатиметься остаточно розм’якшити мізки неперебірливого східноукраїнського електорату. У тому ж напрямі працюватиме і невдаха всіх останіх кампаній у будь-куди Наталія Вітренко. Утім, “Конотопська відьма”, за старою звичкою, не промине ще й критикнути Сан Санича. Кажуть, Мороз рідкісні хвилі вільного часу полюбляє присвячувати поетичному розважанню. Автор цих рядків не здивувався, якби саме лідеру Соцпартії належали непересічні рядки непересічного попсового шлягера “У мєня мурашкі ат маєй Наташкі”. І хоча, як було зазначено вище, сьогодні лівою загрозою не злякаєш навіть наївних галичан, як тільки-но приходять вибори, влада лінькувато витягує зі скрині апробованих політтехнологій паяциків у червоному лахмітті, перевдягаючи їх у роби трудівників заводів і ситцеві суконочки селянок.
Третю групу – “пробивачів” – склали прем’єр доянуковицького уряду і лідер “Партії промисловців і підприємців” Анатолій Кінах, голова “Єдиної родини” і не останній у цій країні бізнесмен Олександр Ржавський, а також провідник “Партії зелених” Віталій Кононов. Кожен із них достатньо недурний, аби розуміти свою приреченість як кандидата, однак достатньо розумний для того, аби не проґавити можливості “пробити” свої перспективи перед парламентськими виборами. У цьому їхні завдання багато в чому збігаються з метою лівих. Можливо, дещо в іншій стартовій позиції перебуває Анатолій Кінах. Мало хто чекав від нього різкої критики уряду Януковича та епохи правління Кучми. Не виключено, що Кінаху набридла маска занадто поміркованого і нерішучого політика, в якій у нього мало перспектив з приходом до влади будь-кого із фаворитів. У будь-якому разі, про Кінаха цьогорічної кампанії згадуватимуть ще не раз – надто різко він узявся за справу.
Четверту і п’яту групи – “провокаторів” і “дійних корів” – ми вирішили об’єднати, оскільки ще достеменно незрозумілим є розподіл функцій між ними і розподіл їхніми штабами фаворитів. Провокатори не кремпуватимуться набирати в рот лайна, аби плюнути у конкурента свого шефа-фіналіста. Це дозволить першим особам виборчих перегонів зберігати цноту своїх вуст і з “чистим” серцем закликати опонентів до толерантності, культивуючи у собі імідж порядного і морального політика. “Дійні корови” – це не ті, хто спонсоруватиме штаби фаворитів, а ті, хто дозволить використовувати свій кандидатський ресурс, забезпечений Законом “Про вибори Президента України”. Втім, ідеться не про куці передвиборчі фонди, а про законодавчо забезпечені ефірний час і газетну площу, яку можна використати не так на користь собі, як комусь на шкоду. А головне – “дійні корови” зможуть “офірувати” сильним виборів цих своїх спостерігачів, суттєво відкорегувавши таким чином баланс на виборчих дільницях. Принципова різниця між “провокаторами” та “дійними коровами” у тому, що останні ще не є “кінченими” людьми, мають схильність соромитися і з огляду на це не надаються до виконавців ролей у масштабних провокаціях.
До четвертої – п’ятої групи зараховуємо: телекілера Дмитра Корчинського (багато хто вважає його штатним провокатором), лідера “Слов’янської партії” Олександра Базилюка (він фігурував у пресі як замовник брудних антиющенківських біг-бордів у Донецьку), Роман Козак (вважає себе головою ОУН в Україні, у націоналістичному таборі вважається провокатором, був висміяний за клоунаду, вчинену під час ініціації референдуму проти Любомира Буняка), Андрій Чорновіл (теж вважає себе головою ОУН в Україні, близький до середовища СДПУ(о), Богдан Бойко (лідер “НРУ за єдність”, один із розкольників Руху), лідер партії “Громадський контроль” Василь Волга (на минулих президентських виборах симпатизував Євгенові Марчуку), Юрій Збітнєв (партія “Нова сила”), лідер Християнсько-ліберальної партії Леонід Черновецький (член фракції “Наша Україна”, відомий банкір-мільйонер і апологет протестантських релігійних течій), лідер “Партії реабілітації народу України” Григорій Черниш, головний “яблучник” Михайло Бродський (прихильник опозиції, обіцяв “відмити” Україну від чинної влади), Ігор Душин (Ліберально-демократична партія “Захищена особистість! Приватне – понад усе!”), Владислав Кривобоков (“Народна партія вкладників та соціального захисту”), народний депутат Володимир Нечипорук (нерівно дихає до ідеалів монархізму), екс-посол у Великобританії Сергій Комісаренко (свого часу – активний опозиціонер).
Цілком імовірно, що у цій малопочесній групі ми згадали і винятково порядних людей, які просто вирішили випробувати свої сили, не пошкодувавши при цьому кревно зароблених 500 тисяч гривень на заставу.
І, нарешті, поза всілякими групами перебуває столичний градоначальник Олександр Омельченко, висунутий очолюваною ним партією “Єдність”. Сан Саничу в силу багатьох обставин надто ризиковано кинутися з головою на підтримку когось із фаворитів, а вдягати маску дволикого Януса досвідчений мер не забажав. Висування Омельченка, радше, нагадує самозахист. Хоча більшість прогнозів зводяться до того, що люди, близькі до Омельченка, на вівтар ефемерної перемоги свого шефа душу й тіло не положать, а розпорошаться по штабах Ющенка та Януковича.
Час, відведений на збір підписів, не такий уже й великий. Невдовзі кандидатів стане дещо менше, і тоді вже легше буде зривати маски. Під багатьма із них, повірте, – дуже колоритні пики.
Роман ОНИШКЕВИЧ
![У Львові прочитають лекцію про Павла Тичину від творців Ти [Романтика]](http://portal.lviv.ua/wp-content/uploads/2024/03/429889301_786347609646332_4874305252106789731_n-228x150.jpg)
