Заньковецькі миті заньківчан - „Поступ“, 4 серпня

Заньковецька стоїть, наче прибита до місця. Вона силкується зрушити і не може. Нарешті за кулісами лунають вигуки: „Гірко! Гірко!“. Заньковецька здригається і помертвілими губами щось шепоче. Здається, що вона шепоче: прости або прощай. І потім вона все ж переборює себе і йде туди , де сидять молоді. Та на порозі зупиняється і заперечно похитує головою, повертається і повільно… йде у протилежну кімнату. По дорозі вона губить хустку з голови, рука її наче заплутується у намисті… і вона непомітно, ніби ненавмисне розриває його, пройшовши до порога протилежної кімнати, вона вся зіщулюється, повертає обличчя до публіки, і публіка бачить уже не її обличчя, Цілковите враження що в артистки провалилися очі і запали щоки. На якусь чверть секунди вона повернула своє обличчя на ті двері, за якими відбувається весілля, і раптом зникає. Не виходить, а зникає.

Не можна уявити, що творилося в залі, коли вона зникала. Треба сказати, що, протягом усієї сцени у залі чулися приглушені ридання. Але з моменту її зникнення уже виразно чулося істеричні вигуки. ( С. Дурилін, Марія Заньковецька“. Ст. 261)

Миттєвість Бориса Романицького

Учня й улюбленого партнера Марії Заньковецької, фундатора театру її імені.

Нема і не було ніколи заньківчанина, який би шанобливо не схилив голови перед Вами. ) з вітальної телеграми заньківчан з нагоди 80-річчя фундатора).

“ не зрадь себе“. Л. Сергєєва. Режисери С. Данченко, Ю Єременко, 1976 р.

Роль Ізюмова-Тарського.

Була в репертуарі заньківчан така п`єса з усіма прикметами шлягера 70-их рр. невибагливий сюжет, модні, за зразками тодішнього часу відносини батьків і дітей та молодих – між собою ( соціальний аспект: він – син генерала, вона – будівельник), легкий діалог, І була там роль старого актора оперети Ізюмова-Тарського, який приходить за оголошенням до молодої героїні купити в неї будиночок із садом. Покупець радо розповідає про те, що його хворій дружині потрібен сад, свіже повітря. Це було чудо кохання! Трепетного, безмежного, саме такого, як у найкращих піснях, як у спогадах про спогад! Він розповідав про своє – абсолютно замне кохання, і молода, красива Марина заздрила тій старенькій жінці! Заздрила не тільки вона. а одна з виконавиць цієї ролі молода Дарка Зелізна розповідала, що задовго до виходу Борис Васильович читав їй сонети Шекспіра та інші вірші про кохання – щедроквітні скарби душевної краси!

Мить Василя Яремка

“Невольник“ М. Кропивницького за Т, Шевченком, режисер О. Ріпко, 1961. Роль Коваля.

З- поміж вистав-довгожителів Олекси Миколайовича ріпка ця, напевно, утримує першість. Її „шматували“ критики й обожнювали глядачі. Обидві сторони мали рацію.

Серце в`яне, засихає,

Замерзають сльози…

І втомивсь я, одинокий,

На самій дорозі. Т. Шевченко.

Старий козак зі славним запорозьким минулим. Коваль, вирядив свого сина Степана на Січ. Минули роки, а звісток від нього нема. І щодня виходить старий коваль на перехрестя доріг, де прощався з любим своїм Степаном , і вдивляється у далечінь…

І щовистави стояв Василь Сергійович „на мізансцені“, край битого шляху, і вслухався, чи не долине тупіт коня, адже мусить Степан повернутися. Та не тупіт коня – неприховані схлипування жіночі чув. Глядачі заливалися слізьми, а він… просто стояв і вдивлявся у далину. За кулісами, куди був спрямований погляд, стояв помреж, був там пожежник, були актори, які збігалися подивитися цю сцену. І також плакали. Чи бачив їх? -0- Бачив! Але бачив Василь Яременко, а не бачив – Коваль. Як образ вічної надії з народної думи чи пісні, Одне із заньківчанських чудес.

Коли Василь Сергійович помер, виставу списали.

Він – весь поривання, здатний, здавалося, і на вічне кохання, і на вселенський злочин, втілення буревійної молодості, знак звідкілясь. Очі його сяяли нестерпно (без допінгу!), це видно було навіть на фото.

У тому спектрі ще не було кохання. Воно з’явиться пізніше. І то буде друга миттєвість легендарної вистави. Покохати такого Улдаса могло тільки серце рівно безстрашне й беззахисне. Як у молоденької Байби, яку грала Надія Петрівна Доценко. Це була її зоряна роль, поетичний символ заньківчан.

Ось Байба з’являється на заклик кохання Улдаса. Не з-за лаштунків чи якихось там дверей – п’єдесталом, що звів для неї режисер цієї легендарної вистави Віктор Іларіонович Івченко, була зламана і похилена могутня ялина. На верхівці зламу з’являлася Байба й тихо, обережно ступаючи, щоб не розплескати повнісіньку чашу щастя, спускалася до коханого.

Кожен крок – то була мить кохання.

Миттєвість сакральна

„Ісус, син Бога живого” В. Босовича

режисерська офіра Федора Стригуна Спасителю, два крила: талант і віра.

У ролі Ісуса – Тарас Жирко

Понтій Пилат – Богдан Козак

Ми мусимо довіритися Христові

Й особисто прийняти його в наше серце.

Ісус з’являвся в проході глядачевої зали й простував до сцени непомічений, в той час на кону свій зловісний монолог агресивно виголошував Спокусник (Є. Федорченко)… Короткий діалого – Ісус спиною до зали. Він обертається – і на кожній виставі хвилею – віддих подиву й шаноби глядачів. Він!!!

Нагірна проповідь сприймалася на цій благословенній хвилі тихого екстазу.

То була містерія Театру і Пастиря його – Актора. Мить доторку до істини.

…Я завжди очікувала виходу Богдана Козака в ролі Понтія пилата, як побачення. Виглядало це не вельми пристойно: поверталася спиною до сцени, бо виходив він із центральних дверей глядачевої зали.

Скульптурна форма. Кілька лапідарних фраз… Як напівстертий напис на камені, проглядала в них цікавість, з рефлексією співчуття до цього дивного Ісуса, „злочинця”. Виразна мить оцінки. Ось-ось переможе людське в намісникові кесаря іудеї. А юрба, розпалена первосвящениками, волає: „Розіпни його!”

І карбоване: „Я вмиваю руки”.

Очікуване. Хрестоматійне. Але – Акторове. Актора, який грає Пилата сьогодні.

Максимальна концентрація енергії і вміння себе відпустити.

Мить – відстань історії.

Дві миттєвості з Даугави

“Вій вітерець!“Яна Райніса. Режисер Віктор Івченко, 1965 р. Ролі: Улдис – Володимир Данченко Бай ба – Надія Доценко.

Буває мить якогось потрясінн?

Побачиш світ, як вперше у житті.

Ліна Костенко

Травень 1986 року. На київських вулицях традиційні (що вдієш!) розкішні квітучі каштани. А на трибуні VIII з`їзд Українського театрального товариства – темно-вишневі троянди. Їх граціозно розсипала прекрасна жінка у сірій струменистій сукні. Знаменита латиська актриса Вія Артмане. Вона говорить про те, що заньківчани відкрили латишам, як треба грати Райніса. Вона називає ім`я Володимира Данченка – Улдиса у виставі „Вій, вітерець!“ Його гра від першої появи до фіналу – це буйний вітер з Даугави, це втілення мрії Райніса про молоду силу, яка піднімається з надр і яка покликана перевернути світ. Улдис з`являється в отворі рвучко розчахнутих широких воріт селянської мизи, де точиться за звичною роботою неголосна жіноча розмова.