85 років без Вітовського - „Молода Галичина“, 3 серпня

|

Обійти увагою 85-ті роковини від дня загибелі Дмитра Вітовського, керівника збройного повстання українців у Львові у 1918-му й державного секретаря (міністра) військових справ Західно-Української Народної Республіки, не маємо морального права хоч би тому, що торік у нашій незалежній Україні відзначали таку ж дату, щоправда, від дня народження… члена політбюро ЦК КПРС Володимира Щербицького.

Буран із-під Галича

Навіть 32 років не прожив Вітовський, однак і їх вистачило уродженцю села Медусі неподалік Галича, аби потрапити до, на жаль, лише символічного наразі пантеону України. А на світ він з’явився 8 листопада 1887-го в родині незаможного, попри шляхетне походження, селянина. Тому, навчаючись у гімназії в Станіславові (тепер – Івано-Франківськ), квартирував у москвофільській бурсі, де брали меншу плату, аніж в українських, бо не гребували срібляниками з Росії.

Коли москвофіли прогнали його за те, що не зрікся патріотичних переконань, Вітовський заробляв на проживання в українській бурсі репетиторством. Але викроював час і для активної участі у таємному гуртку. Редагував його журнал „Оса“, друкував у ньому під псевдонімами Гнат Буран і Мстислав Турський свої вірші та прозу. Гімназію закінчив, за оцінкою його сучасника, „соціалістом, лібералом у справах віри і критично наставленим до світогляду і метод праці старшого покоління“.

Працював в адвокатській конторі у Станіславові, вступив до радикальної партії, створеної, зокрема, Іваном Франком, організовував осередки „Просвіти“ й „кузні“ майбутнього українського війська – пожежно-спортивні товариства „Січ“. У річній офіцерській школі вишколився на лейтенанта запасу.

Із заочного відділення правничого факультету Львівського університету був виключений за участь у сутичці з поляками-шовіністами. Відбув за це місячне ув’язнення. Освіту продовжив в університеті у Кракові. Організовував втечу з в’язниці у Станіславові Мирослава Січинського, який помстився за вбивства українців, застреливши намісника Галичини Анджея Потоцького.

Коли розпочалася Перша світова війна, Вітовський, увійшовши до бойової управи Головної Української Ради, сформував один із найперших куренів (батальйонів) УСС – українських січових стрільців, аби протистояти спробам московитів знищити останній оплот „мазепинства“ у Галичині. Саме за ініціативою Вітовського січовики присягнули на вірність Україні.

Поборник соборності

Командував сотнею, а згодом – куренем стрільців, що відзначилися у кровопролитних боях у Карпатах. Коли після визволення Галича Вітовський наказав підняти над містом синьо-жовтий прапор, із цього приводу обурювався у парламенті прем’єр імперії Габсбургів. А коли у Вітовського гоїлася поранена нога, то в цей час узяв участь у заснуванні стрілецького журналу „Шляхи“, де закликав до боротьби за соборну Українську державу. До слова, його соратники твердили, що саме він запропонував уряду ЗУНР у січні 1919-го ухвалити законопроект про злуку з УНР. А коли його відхилили, то в ультимативній формі запевнив, що звернеться за підтримкою до армії. Відтак уже наступного дня закон був ухвалений.

Та коли стрільці двічі вирішували порвати з Австрією й починати підготовку повстанння проти неї або перехід на бік київської Центральної Ради, Вітовський скликав наради старшин, на яких переконав, що за Україну невдовзі воюватимуть і в Галичині. Бо він був, за словами сотника Осипа Кузьми, „гарний промовець, завзятий націоналіст-самостійник і тому серед стрілецтва займав місце духовного провідника“.

Саме тому австрійське командування й намагалося дистанціювати його від січовиків. Зокрема, призначали комісаром у Ковелі, референтом з українських питань при командувачеві австрійського корпусу та військовим комендантом Жмеринки.

У Ковелі й селах навколо цього міста Вітовський відкрив 17 українських шкіл. На інших посадах він сприяв наддніпрянцям в організації органів влади Української держави та налагодженні шкільництва й культурно-просвітницької роботи. Коли ж стрільці, відмовившись поборювати українських повстанців, були переведені на Буковину, готував майбутніх вояків Української Галицької Армії (УГА) на посту начальника штабу вишколу січовиків.

Напередодні повстання

За рекомендацією Української Національної Ради (далі – УНРада, передпарламент, що проголосив 18 жовтня 1918-го державу, названу 13 листопада Західно-Українською Народною Республікою), таємні збори старшин-січовиків висловилися за призначення Вітовського керівником Центрального Військового Комітету (ЦВК). Низка джерел іменує його також Українським Генеральним Військовим Комісаріатом, а створений він був у вересні 1918-го для підготовки збройного перевороту в Галичині.

Входили до ЦВК офіцери австрійської армії Петро Бубела, Богдан Гнатевич, Сень Горук, Осип Кузьма, Любомир Огоновський, Дмитро Паліїв, Іван Рудницький, Володимир Старосольський та інші. Саме вони, як запевняв державний секретар внутрішніх справ ЗУНР Лонгин Цегельський у спогадах „Від легенди до правди“, і подбали, аби 1 листопада 1918-го влада в Галичині була українською. Розробили ретельний план збройного перевороту, об’єднали українців з австрійських військових частин у систему підпільних організацій, розіславши таємних кур’єрів у всі повіти й гарнізони краю, намітили об’єкти, опановані у листопаді 1918-го.

Історик Василь Расевич погодився з тим, що саме ЦВК відіграв визначальну роль у підготовці першолистопадових подій. Однак Цегельський ще й запевняв, що УНРада призначила Вітовського… формальним керівником ЦВК і повстання, аби нейтралізувати таким чином стрілецьку „крамолу“ – проголошення ними… королівства. Очолити його мав полковий командир стрільців – ерцгерцог Вільгельм Габсбург, котрий підписувався під своїми україномовними віршами як Василь Вишиваний.

Але в жодному іншому джерелі автор цієї публікації на монархічні наміри стрільців не натрапляв. Навпаки – навіть Цегельський нарікав на те, що під час пербування на Наддністрянщині січовики „заразилися“ революційністю.

Стосовно ж того, як обходився без стрільців ЦВК, його член Гнатевич засвідчив: „Ніхто, і самі змовники, як це виявляється з їх спогадів, і не думали, що все це прийде так дуже незабаром, ще перед зимою. Це й було причиною, що Комісаріят працював у першій половині жовтня доволі пиняво й безсистемно. Щойно в другій половині жовтня з приходом представників У.С.С. завдяки організаційному референтові, підхорунжому Д. Палієву, праця пішла жвавіше та поширилася на провінцію“.

„Не допустив до дискусії“

Коли ж у членів ЦВК, як згадував Гнатевич, „виринув сумнів, чи перебрати владу вдасться, Вітовський не допустив до дискусії на цю тему й заявив, що в год. 4 ранку 1 листопада відділи мають приступити до виконання поставленого їм завдання“. Та й Цегельський визнав у спогадах, що коли він висловив намір керівництва УНРади дочекатися з Відня урядового кур’єра з наказом австрійському наміснику в Галичині Карлові Гуйну передати владу українцям, саме Вітовський наполіг повстати саме 1 листопада. Бо на цей день поляки призначили присвоєння ними східної Галичини.

Тим паче, що кур’єр із Відня міг, за даними стрільців, не прибути. Попри те, що цісар Карл І проголосив перетворення Австро-Угорської імперії на союз національних держав. Зокрема, запевнив: „Австрія, по волі своїх народів, має статися союзною державою, в якій кожне плем’я на області, котру воно заселює, творить свій власний державний організм“.

Натомість Гнатевич висловлював такі переконання: „Австрійський уряд зацитькував українців, щоб виграти на часі й добалакатися з поляками, а передати владу українцям і не думав. 27 жовтня виїхав до Варшави представник австрійського уряду з інструкцією заявити польській Регенційній Раді, що Австрія, мовляв, віддає Польщі цілу Галичину з умовою, що поляки покличуть цісаря Карла на польський королівський престол“.

Відтак, попри те, що січові стрільці все ще перебували на Буковині, а в розпорядженні ЦВК було лише приблизно 60 старшин та 1400 вояків-українців австрійського гарнізону Львова, Вітовський наказав роззброїти у столиці Галичини всіх чужоземних офіцерів і солдатів та зайняти найголовніші установи. Операцію звершили за кілька годин і майже без кровопролиття. Але…

Вочевидь, саме блискавичність тієї перемоги зіграла з її авторами злий жарт. О. Кузьма свідчив, що у Львові, на половину населеному поляками, не інтернували жодної людини, нікого не заарештували й не закрили жодної польської газети.

Сотник твердив також: „Коли Вітовському, якого Національна Рада зробила вже отаманом (іншим словом – майором, а згодом Вітовському присвоїли звання полковника. – І. Г.), доніс один очевидець, що до костьолу Єлизавети польські студенти носять під плащами приховану амуніцію, а польські панночки з навантаженими валізками спішать до костелу Марії Магдалини, він заявив рішуче: „Ми перейняли владу у Львові не на те, щоб з населенням війну починати. Ми воювати не хочемо“.

Програна перемога

Напевно, що так думали й вояки, які втомилися від кровопролитної й виснажливої першої світової бійні. Майже цілковиту відсутність опору в ніч на 1 листопада 1918-го багато українців сприйняли як привід повернутися до своїх дітей, котрі голодували посеред полів, „зораних“ артснарядами, та мерзли від холоду на згарищах і руїнах своїх хат. Відтак із 1400 вояків, які здобули Львів, залишилось приблизно… 650.

До того ж, поки січові стрільці запізнювалися до Львова через саботаж залізничників, поляки буквально розстрілювали українських вояків – переважно селян, які не орієнтувалися у місті, з вікон, дахів та автомобілів із… червоними хрестами на борту. За даними польської урядової комісії, заколотники, зокрема, видали зброю кримінальним злочинцям, над могилами яких тепер теж прагнуть викарбувати, що вони „героїчно обороняли“ Львів…

Вибивши українців із головного вокзалу Львова й вигравши час перемир’ям із ними, поляки отримали залізницею підмогу, яка змусила війська ЗУНР залишити столицю. Але ще перед тим Вітовський передав командування старшині з більшим командним досвідом – Григорію Коссаку. Та ні він, ні його наступник Гнат Стефанів не впоралися.

А Вітовський, очоливши військове міністерство ЗУНР, створював Українську галицьку армію, яка в березні 1919-го нараховувала 128 тис. старшин і стрільців. Двічі вона мало не відбила Львів, однак завадили… країни Антанти. Вони вимагали перемир’я за перемир’ям, умов яких дотримувалися українці й порушували поляки. А шальки терезів на їхній бік схилила 80-тисячна армія генерала Галлера, сформована й озброєна французами. Антанта заборонила їй воювати з українцями, але поляки виправдовувалися, що вони рятують своїх рідних, яких катують… українці.

Вітовський поїхав до Франції, аби переконати Антанту в протилежному, а коли повертався літаком, той 4 серпня 1919-го вибухнув. За даними частини джерел, то була авіакатострофа, інші твердили, що не обійшлося без польських зеніток.

Справу військового міністра ЗУНР продовжив його син Ярослав. 1940-го його, тоді ще студента Львівського університету, призвали у військове авіаційне училище, яке він закінчив молодшим лейтенантом. Але командував тактичним відділком „Маківка“… Української Повстанської Армії. Коли його блокували у криївці, важко поранив себе у голову при спробі застрелитися, а в лікарні намагався задушитися. Чекісти двічі рятували йому життя, аби… розстріляти.

Ігор ГОЛОД

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...