Перша Українська держава з’явилась під Зборовом ще 355 років тому... - „Молода Галичина“, 30 липня

Українськими слушно вважаємо і Русь, керовану Аскольдом та Рюриковичами, і Волинсько-Галицьке королівство, але правителі й населення тих держав українськими їх… не називали. Яку ж державу на теренах нашої Вітчизни уперше іменували українською її сучасники?

Дві Русі

Історик Іван Лисяк-Рудницький уважав доречним ретроспективно застосовувати сучасне національне поняття „Україна“ і до минулих епох у житті країни та народу. Попри те, що термін „Україна“ тоді не існував або мав інше значення. Адже французи теж зараховують до своєї історії часи, коли у їхній країні жили не франки, а кельти. Та й термін „Франція“ також з’явився пізніше і спершу стосувався невеличкого графства „Il de France“.

Водночас Лисяк-Рудницький визнав: термін „Русь“ мав два значення – вужче і ширше. У першому, первісному, Руссю називали Київське, Чернігівське й Переяславське удільні князівства. Коли в руських літописах писали про новгородського чи суздальського князя, що він вирушив до Києва, Чернігова чи Переяслава, то додавали – „поїхав у Русь“.

В іншому значенні цього терміна ним називали всі землі, що платили данину великому князеві Київському й посилали вояків у похід на чолі з ним. Відтак Лисяк-Рудницький констатував: „Русь“ у ширшому значенні охоплювала й Білорусь та частину теперішньої Росії.

Але тоді, коли там платили данину Золотій орді, Руською свою землю не називали, обмежуючись термінами „Московська“, „Тверська“ та інші. Терміном „Русь“ там почали паралельно користувалися відтоді, як про нього нагадали… емігранти-ченці з Візантії.

Однак це відбулося уже після того, як 1348-го Польща підступно анексувала королівство, яке називалося Руським і після монгольської навали. Його столицями у різні часи були міста Холм, Володимир (на Волині) та Львів.

А монархи цілком правомірно називали своє королівство Руським не лише тому, що зберігали київську державну традицію ще упродовж 200 років. До складу їхньої держави упродовж певного часу входив і Київ – колишня столиця Русі в обох значення слова. У Візантії знали це, бо мали з Руським королівством кордон на Дунаї.

Та оскільки його столиці знаходилися на теренах Волинського й Галицького князівств, їхніми назвами Руську державу величали також. А у „Книзі знань про усі королівства, землі і володіння, які є у світі“, написаній у 1340-х роках у Мадриді, Руську державу названо „Королівством Львів“. Однак коли його окупували поляки, Руським вони нарекли лише одне з воєводств на українських землях – з адмінцентром у Львові.

Синоніми

Попри це, а також те, що князі й царі московські почали безпідставно додавати до свого титулу термін „всія Русі“, наші предки тривалий час паралельно називали свою Вітчизну і Руссю, і Україною. Адже так називали її ще руські літописці.

1187 року вони писали, що за переяславським князем Володимиром „Україна багато потужила“, бо він усю країну обороняв від половців. 1189-го князя Ростислава запросили володарювати в Україну Галицьку. А 1217-го Данило Галицький, за словами літописця, „забрав… усю Україну“.

Услід за нашими предками чужоземці теж паралельно називали країну від Сяну до Дону і Руссю, і Україною. На картах із ватиканської збірки, датованих 1508-м і 1565-м, терени нашої країни включно з Галичиною названі „Русією“. А сучасної Росії – Московією. Та оскільки, приміром, папуасів, які до 1918-го були підданими німецького імператора, німцями не вважають, дивно, що європейці з часом визнали московитів росіянами. А услід за ними – українців, попри те, що у ХVI столітті вважалося інакше.

Напис „Ukraine“ охоплює усі українські землі й на карті 1572 року, що зберігається в архіві МЗС Франції. А на карті з колекції Французької національної академії наук, якою користувався у 1582-1584 роках купець Мотіель, вона позначена як „Uckrania“.

У тій збірці є й карта з написом „Ukrania o Paese de Cosacchs“ (Україна або Земля Козаків), виготовлена 1641-го, і глобус, на якому у 1660-1670-х роках написали „Ukrania“. А слово „ocraina“ стоїть на ньому східніше від теренів теперішньої Харківщини, а отже – на околицях Московії. Тоді чітко розрізняли „Україну“ та „окраїну“, ототожнювані московськими „істориками“.

У тій же колекції терени України позначені написом „Ukraine“ на карті, виготовленій у Парижі 1669-го. А на карті, виданій в Амстердамі між 1665-1680 роками, підписано „Ucrainia“.

Інженер із Франції Боплан, який жив у 1630-1648 роках у нашій країні, нотатки про неї назвав „Описом України, яка містить у собі декілька провінцій Польського королівства, розташованих від меж Московії до кордонів Трансильванії…“. А короля Польщі титулував ще й великим князем Руським, бо той володів „великою провінцією Україною“.

По обидва боки Дніпра

Та й Богдан Хмельницький підписався 26 травня 1648-го під універсалом до своїх співвітчизників як „гетьман славного війська Запорозького і всієї по обидва боки Дніпра сущої України Малоросійської“. У листах до чужоземних монархів він титулувався як „Rex (перекладається з латині і як „король“, і як „вождь“. – І.Г.) Ukrainorum“.

Коли того року Хмельницький тріумфально вступав до Києва, усе населення міста та митрополит Сильвестр Косов зустріли його овацією й артилерійським салютом. Бурсаки Київського колегіуму декламували вірші, у яких називали гетьмана „Мойсеєм, що вивів народ свій із неволі“. А послам із Варшави він погрожував тоді, що зажене поляків за Віслу, „аби не залишилося в Україні жодного“ з них.

Тож не дивно, що 8 (18-го за н. ст.) серпня 1649-го під Зборовом (тепер – Тернопільщина) Україною уперше назвали в офіційному документі державу, яка, попри те, що де-юре була у складі Речі Посполитої, де-факто унезалежнилася з-під влади її урядовців. Тим документом була угода між королем Яном ІІ Казимиром і Військом Запорозьким за результатами битви під Зборовом, що відбулася 5-6 (15-16) серпня 1649-го.

У ній козаки й селяни спільно з ордою кримського хана Іслама Гірея розгромили королівську армію, що поспішала рятувати поляків, обложених українцями й татарами у Збаражі. Союзники зненацька ударили масованою кінною атакою і з фронту, і з тилу по поляках, коли ті переправлялися через ріку Стрипу. Лише одна з половинок королівської армії, зазнавши великих втрат, зуміла побудувати табір і закріпитися у ньому.

Наступного дня козаки, нищівно обстрілюючи поляків із гармат, повели на них рішучий наступ. Від катастрофи короля урятував канцлер Оссолінський, підкупивши хана, котрий зрадів і неабиякій здобичі, одержаній без зайвих втрат, і нагоді загальмувати становлення по сусідству з Кримом сильної Української держави.

„Від вас, ляхів, до нас“

Попри те, що козаки не прогнали поляків за Віслу, за результатами Зборівської угоди, як констатував історик Володимир Антонович, „від Польщі відділяли Україну, власне, три воєводства українські – Чернігівське, Київське і Брацлавське“. А оскільки на тих теренах заборонялося перебувати польському війську, угода рішуче змінила правовий статус України, юридично визнававши її автономію, а фактично – суверенітет.

Про те, що 1649-го українці сприйняли свою державу як суверенну, засвідчив подільський суддя М’ясковський, котрий занотував такі слова одного зі селян: „Держава перейшла від вас, ляхів, до нас, козаків“. А покозачилися тоді не лише хлібороби, а й міщани та шляхтичі. Приміром, під Збаражем загинув уже як козацький полковник Морозенко (той, за котрим у народній пісні „вся Вкраїна плаче“) випускник університету в Падії шляхтич Станіслав Морозовицький.

У тому, що наша країна фактично стала тоді державою, не сумнівалися й історики. Михайло Брайчевський писав, що 1654-го не український і російський народи „возз’єдналися“, а держави уклали союз. А Валерій Степанков наполягав: „На визволеній території у 1648 році Українська держава вже була сформована. Можемо дискутувати про ступінь зрілості її… Але держава була, функціонували органи влади“.

Попри те, що та держава іменувалася у Зборівській угоді Військом Запорозьким, паралельно називалася у ньому й Україною. Санкціонуючи переселення в автономні Чернігівське, Київське й Брацлавське воєводства українців з інших теренів, угода вказувала їм напрямок – „на Україну“. А, забороняючи єзуїтам утримувати на козацькій території школи, угода уточнювала – табу стосується „Києва та інших міст українських“.

Та доба утвердила назву

Лінгвіст Григорій Півторак констатував, що термін „Україна“ позначав державу, створену Б. Хмельницьким. Лисяк-Рудницький – що „у ХVІІ столітті „Україна“ означала землю, що перебувала під козацькою юрисдикцією“. А історик Віталій Абліцов теж писав, що саме „доба Б. Хмельницького утвердила назву держави – Україна“.

Причому гетьман не вважав, що визволив Україну. 1656-го він домовлявся з королем Швеції спільно воювати проти Польщі доти, доки не визволять усю „Україну або Роксоланію“.

Щоправда, відповідно до Зборівської угоди, де-юре на території козацької автономії мала зберегтися адміністрація Речі Посполитої. Але на всіх постах у ній могли бути лише православні, тобто – українці. А де-факто „держава у державі“ мала власний адмінподіл – 16 полків і 272 сотні, тоді як решта Речі Посполитої складалася з воєводств та повітів.

Відтак Гетьманщина мала власний устрій. Зокрема, власну судову систему з полкових і сотенних судів, які підпорядковувались генеральному судді, та фінансову – Державний скарб Війська Запорозького, очолюваний генеральним підскарбієм, який контролював розподіл грошових і натуральних податків, установленням митних зборів тощо.

Той факт, що Україна усамостійнилася, визнали 1649-го й правителі інших держав. Бо вони укладали з Хмельницьким договори й надсилали до нього постійні дипмісії.

Навіть попри те, що ані українці, ані поляки не дотрималися більшості пунктів Зборівської угоди, цим її історичне значення анітрохи не применшується. Бо, проголосивши державу, українці не зреклися її й після Переяславської ради, яку трактували інакше, аніж московити.

Анонімний автор „Історії Русів“ констатував, що саме Зборівський договір заклав камінь заснування нової епохи українського народу. Та й у ХІХ ст. українське Відродження очолили нащадки козаків – носіїв ідеї самостійності нашої країни.

Ігор ГОЛОД