Кілька епізодів з життя відомого мистецтвознавця, лауреата
Національної премії ім. Тараса Шевченка Володимира Овсійчука
Народився Володимир Овсійчук (на фото) 28 липня 1924 р. у с. Малий Скит Славутського району Кам’янець-Подільської області (тепер Хмельницької). Мама стане для допитливого юнака всім – вона закладе у ньому людські чесноти, спрагу до постійного пізнання, любов до своєї Вітчизни і добру освіту, будучи сама педагогом. Через вирій літ Овсійчук з трепетом буде згадувати свою рідненьку Матусю. Натерпівся він у житті за прищеплені йому чесноти, але ніколи не пошкодував. Понад те – був щасливим від цього. Син багато перехопить від мами – насамперед неймовірну працьовитість. Говорячи про неї, Овсійчук неодмінно пікреслить її беручкість і заповзятливість до всього.
l Не оминула юнака реальність воєнного буття – першого лютого 1944 року разом з батьком прикликали в регулярну армію. Після тримісячного перебування у запасному полку батька і сина направили на передові позиції фронту, кожного у різні частини. Тільки випадково на коротку мить батько з сином зустрінуться на фронті. Батько не повернувся додому.
Автоматників у бойових діях вважали смертниками, бо з них починалися атаки, вони в бойових порядках “підчищали” за танками, йдучи їм услід, і в таку роту був призначений Овсійчук. У складі Першого, а згодом Четвертого Українського фронтів пройшов бойовими дорогами Західної України, Польщі (через Краків), Чехословаччини. Був поранений.
Одного разу із замків Сілезії принесли у роту добротну копію картини Джорджоне “Спляча Венера”. Сороміцького глуму, непристойних вигуків було досхочу, доки Овсійчук не розповів їм про неї: про автора, художню високість картини, легенди про богиню. Всім стало ніяково і прикро за свою недостатню освіту.
l Навчання в Ленінградській академії мистецтв цілковито поглинуло юнака. Вабило відвідати всі пам’ятні місця, пов’язані із життям і творчістю Тараса Шевченка в Санкт-Петербурзі. Ореол Шевченка був навдивовиж притягальним, але водночас недосяжним; усвідомлювався Кобзар як духовне божество, і мати можливість пізнати середовище його буття викликало душевний трепет. І при цьому емоційним піднесенням важко було подолати виснаження від постійного голодування. Фізично все більше занепадав, аж до такої міри, що товариші, щоб врятувати йому життя, знеможеного посадили у поїзд, відправивши у рідне село в Україну.
l Минав 1947 рік – рік ще однієї голодної скрути в Україні. Почувшись у силі, Овсійчук вирушає до Львова, щоб стати студентом історичного факультету Львівського університету, незважаючи на те, що уже промайнула половина навчального року. Завзяття і тут виявилося переможним. Проректор заочного навчання університету Федяй, переглянувши залікові книжки, у співбесіді виявив хороші знання, дав розпорядження на зарахування на заочну форму навчання. Овсійчук скоро переконає проректора, що той не помилився, закінчивши курс на відмінно. Висока успішність сподобалась і ректору Лазаренку, і вже з наступного року Овсійчук навчатиметься як студент стаціонару.
l Овсійчук мав прекрасні голосові дані. Його спів якось почула славетна Соломія Крушельницька і запропонувала йому заняття вокалом в її студії…
l З картинною галереєю в Овсійчука буде пов’язано багато цікавих, інколи драматичних двадцять сім творчих років. Фондові збірки галереї потребували реставраторів,яких бракувало не лише у Львові, а й в Україні. Жереб випав Овсійчуку – йому судилося набути майстерності реставратора в реставраційних майстернях Ермітажу. Молодий заповзятливий мистецтвознавець в Ермітажі здобуває диплом реставратора високої кваліфікації, а ще й при цьому потоваришує з багатьма відомими вченими, що вважатиме за неоціненний скарб. Людська дружба залишиться назавжди. Він при найменшій нагоді відвідуватиме Ермітаж і там залюбки його чекатимуть. Володіючи даром оповідача, Овсійчук захоплено говоритиме про малярські тенденції в Україні, про суспільні проблеми, говоритиме відверто, і за це ще більше шануватиме його творча еліта Ермітажу. Здібному молодому чоловікові в Ермітажі запропонують вступити в аспірантуру, чим він залюбки скористається. Виник цікавий штрих при вибранні теми дисертації, який підкреслив світоглядну і політичну свободу пітерської еліти. На Овсійчукову пропозицію обрати предметом дослідження щось із малярства Франції, на що А. Ізергіна, відома вчена і дружина директора Ермітажу академіка
Й. Орбелі, делікатно не погодиться та висловить міркування, що французи про себе напишуть краще, а йому варто було б зайнятися давнім українським мистецтвом. І кандидатська дисертація була присвячена дослідженню мистецької культури Галичини. Захист дисертації відбувся у 1966 році. Приємно було чути висловлене з гумором “звинувачення”, що вже давно не було стільки відгуків на автореферат.
l Щиро був радий поверненню Овсійчука додому новий директор галереї Борис Возницький, який вміло, на користь українській культурі, сповна використає “остепененого” фахівця.
Ідея Возницького відбудувати декілька зруйнованих замків і розмістити у них уцілілі мистецькі шедеври була величною, але виглядала донкіхотською – ні коштів, ні сил. Та у це вірив Возницький, і цього було досить.. Овсійчук уже мав досвід керівництва реставраційною групою: набув його, керуючи відновленням Бахчисарайського ханського палацу. Йому доручать реставрацію Олеського замку. І тут доведеться зі студентськими групами днювати і ночувати багато місяців, щоб з повної руїни повернути йому первісний вигляд. Не менше треба було затратити зусиль і вмінь, щоб організувати у відновленому замку експозицію, та ще й таку, щоб привернути до неї увагу зацікавлених. Чого тільки вартувало Овсійчукові врятувати більш як шістдесят квадратних метрів шедевру пензля видатних художників Альтомонте і Шимоновича “Битва під Віднем”, неймовірно знищеного, де кожен квадратний сантиметр потребував майстерних рук і професійної натхненності реставратора.
l У 1979 році директор Державного музею етнографії та художніх промислів Академії наук, тоді ще УРСР, професор Ю. Гошко запропонує йому перейти на постійну наукову працю у відділ мистецтвознавства, яким керував славний вчений П. Жолтовський.
Не мине і декілька років, як наче з наукового конвеєра почнуть виходити у світ одна за одною монографії. В 1983 році у видавництві “Мистецтво” з’явиться книга “Образотворче мистецтво Югославії”, і вже у видавництві “Наукова думка” версталася ідеологічно смілива монографія “Українське мистецтво другої половини XVI – першої половини XVII ст. Гуманістичні та визвольні ідеї”. І це на початку 80-их років, періоду брежнєвського шовіністичного мракобісся.
l Овсійчук прийматиме привітання з видруком цієї книги уже в іпостасі доктора мистецтвознавства. Захист відбувся 1989 року в Москві.
Незабутньою для вже визнаного в Україні маестро буде подія, коли буде вшановано його науковий доробок, де ґрунтовно утверджується постійна творча сила українців, їх європейського рівня та художня стилістика і гуманістична ідеологія, Національною премією ім. Тараса Шевченка. Несподіване, але заслужене визнання. Це буде пам’ятний 1994 рік.
l Небагато сучасників знає, що Овсійчук творить свій світ у художніх образах. І сотні полотен малярського наробку стелажуються у кімнаті, які може оглянути лише близька людина. Якось у засніжену зиму вибрались із Овсійчуком у моє рідне село Волосянку. Зачарований ландшафтом, просто непорочною білосніжністю, Маестро одразу розчохлив мольберт і заходився переносити бачене на полотно. Мені відоме почуття заповзятливості, але настільки ненаситне спостерігав чи не вперше.
Маестро Овсійчук одержимий пізнавальною пристрастю культурного, творчого генія українців.
Цілеспрямованість вченого зосереджена на якомога повнішому розкритті української мистецької стилістики у контексті світової художньої культури. Цим він одержимий.
Директор Інституту народознавства, член-кореспондент НАНУ, професор.
