Блаженнійший Любомир кардинал Гузар: Прагнемо лишатися Церквою за будь-яку ціну

— Польща незабаром ще більше віддалиться від України у зв`язку зі вступом до ЄС, чи греко-католики у Польщі матимуть через це додаткові труднощі?

— Я не передбачую особливих труднощів для нашої Церкви у зв`язку зі вступом Польщі до ЄС. Кордон ущільнюється, і стають жорсткішими умови перетину, проте це відбивається не стільки на житті Церкви, скільки на житті пересічних людей. Кордон справді дуже незручний, проте це справа урядів. Греко-католики у Польщі мають свою митрополію, митрополита, мають єпархії, структуру та все необхідне для церковного життя. З греко-католиками у Польщі не мало би бути якихось спеціальних проблем, ми маємо з ними постійний контакт, незважаючи на непросту ситуацію на кордоні.

— Який статус Греко-Католицької Церкви у Польщі?

— Греко-Католицька Церква у Польщі є незалежною від Римо-Католицької Церкви, її єпископи є членами-гостями Конференції польського єпископату і діють за власними потребами та законами, але трудність приблизно така ж, що і в Україні — нема повної згоди і розуміння того, що ж таке Церква sui juris. Я це проілюструю на прикладі України, де є ієрархія Греко-Католицька і Латинська. Латинська ієрархія має дев`ять чи десять єпископів у своїй конференції і має митрополита, кардинала Яворського. Вони одні з дуже багатьох митрополій у цілому світі, натомість наша Церква вдома в Україні і має не конференцію, а синод, це означає що наш єпископат відповідальний за цю ecclesia sui juris. В Україні католики об`єднані в двох місцевих Церквах власної юрисдикції — латинській та греко-католицькій. То саме і в Польщі, різниця лише в тому, що у Польщі єпископів понад сто, а наших лише два. І хоча їх лише двоє, вони не становлять частину Католицької Церкви Польщі, але є частиною єдиного Греко-Католицького Синоду, який вдома в Україні. Ми маємо трудність у розумінні Церкви, бо у Польщі є конкордат між Ватиканом і польським урядом, в якому йдеться про Католицьку Церкву трьох обрядів, яка не є тим самим, що є ecclesia sui juris, обряд — лише обряд. Це сума певної зовнішності і внутрішності, культурної, але не канонічної. Я намагався пояснити це своїм собраттям, польським єпископам, і деякі речі для них виявились новиною, вони не мислили тими категоріями. Мислили так, що є конкордат трьох обрядів (латинського, греко-католицького і вірменського). Тут ми маємо трошки попрацювати, аби було краще зрозумілим, яким же є наше канонічне обличчя.

— Якою є ситуація з розвитком Греко-Католицької Церкви на Сході України та в Росії?

— Це складне запитання… Почну з того, що вже у жовтні, коли буде скликаний синод у Києві, маю надію, ми зможемо освятити хрести на банях нашого нового собору.

Ситуація з парафіями у Росії така — зареєстровані громади лише в одній дієцізії, в Новосибірську. Тамтешній латинський єпископ подбав за те, щоби були зареєстровані греко-католицькі громади під його загальною юрисдикцією. Але поза тим, нормального життя греко-католицьких громад у Росії нема. Це дуже велика проблема загалом, у контексті цілої ситуації в Росії. Ще до сьогодні не постало до кінця навіть розуміння, чим зараз мають бути ці парафії. Ми (Католицька Церква — Авт.) маємо зараз чотири латинські дієцезії на території Росії, які мають опікуватися вірними латинського обряду, наші греко-католики мали би мати свої паралельні. Я не хочу казати, аби це були єпархії, проте принаймні екзархати. Наші люди, які там опинилися не від доброго життя, а внаслідок вивезення, і відповідно, їхні діти та онуки, мали би розраховувати на духовну опіку, згідно зі своєю традицією. Вони не католики латинського обряду, але і не росіяни. Є третя група — росіяни-католики, для них існує офіційний екзархат, проте невизнаний державою. Отож, вони не заслані туди, вони автохтонне російське населення, яке сповідує католицизм. І є певна група, можливо, не дуже численна, росіян, що дотримуються візантійського обряду, але прагнули би мати свої окремі структури у Католицькій Церкві. Це необхідно, але наразі цього нема. Ми намагаємось щось зробити, але домогтися цього надзвичайно складно, позаяк маємо колосальну опозицію Російської Православної Церкви щодо католиків-росіян.

Ми були свідками того, як подорож Святійшого Отця Україною була дуже опротестована з боку Росії, хоча частина православних вірних вітала ініціативу візиту Святого Отця. Піднесення адміністратур до рівня дієцезій в Росії було неоднозначно сприйнято і викликало бурю емоцій, але з часом до цього призвичаїлись, бо ж не можна лише кричати. І помалу життя повернулося у нормальне життя.

Історія Білорусі непроста і трагічна. Коли 1596 року було підтверджено нашу комунію з Римським Апостольським Престолом, тоді православ`я було Київським, а Білорусь належала до цієї Церкви. І унію було прийнято власне на терені Білорусі. Але з часом, особливо в ХІХ столітті, унію систематично винищував царський уряд. Після захоплення тих земель було зроблено так: ви, всі греко-католики, або переходьте у латинській обряд, ставайте латинниками або православними. І у такий спосіб Греко-Католицьку Церкву в Білорусі було практично знищено. Там зараз дуже невелика кількість греко-католиків білорусів, загалом чотири чи шість парафій. Є апостольський адміністратор, отець Сергій Гаєк, але організація церковного життя там досить млява, бо небагато вірних, а тим, хто прагнув би долучитись, це зробити непросто через малу кількість парафій. До того ж там свої труднощі, адже не буде секретом, що ситуація в Білорусі не така добра. У тих білоруських парафіях дотепер живе усвідомлення своєї приналежності, там сильний унійний момент, вони не лише переконані вірні Греко-Католицької Церкви, але й є свідомі власного походження, свого місця у сучасності і прагнуть збереження своєї церковної та національної ідентичності.

Ситуація на Сході України загалом непроста. Царський уряд у ХVІІІ-ХІХ ст. цілком знищив там Греко-Католицьку Церкву, не лишивши структури, парафій та ієрархів. У 1918 році люди, свідомі українського походження та релігійної тотожності, хотіли відновити свою Церкву, але не було жодного єпископа українського чи російського, який би погодився висвятити українського православного єпископа.

Це вже іронія історії, що греко-католики опинились на схід від Збруча завдяки Сталінові. Люди були переселені та депортовані тією системою з Галичини до Сибіру чи до інших територій, і не маючи можливості вертатись додому, залишались на східноукраїнських землях. До того ж певна кількість людей переїздила на Схід на студії. Індустріалізований Схід України надавав свої можливості і до заробітку.

У 1989-1990 роках було відновлено реєстрацію греко-католицьких парафій на всій території України. Священики їхали з місіями на Схід і знаходили серця вірних. Зараз на Сході України ми маємо три екзархати (четвертий створено, але ми шукаємо для нього єпископа) і понад сто зареєстрованих парафій. Скоро у Києві буде Собор (у самому Києві чимало греко-католиків, і маємо там шість парафій), але це все потребує великих зусиль. Там, на відміну від Заходу України, де вірні згуртовані, велика розпорошеність і людей треба збирати. Труднощі різні, деколи нема церковних споруд, де можна відправляти. А люди неохоче йдуть до приватного будинку, бо ж усі дуже прив`язані до такого релігійного атрибуту як „свій“ храм, „своя“ церква. У Києві, у парафії, яку провадять отці-василіяни, з цим нема труднощів.

Вірних нашої Церкви треба збирати і гуртувати, бо були різні ситуації. Часом люди живуть без відриву від громади, адже їх переселяли селами. У 1950-х роках із Західної України було переселено на Схід близько ста сіл, і мешканці їх досі живуть спільно. Але в інших місцевостях має місце велике розпорошення. Отож наша місія полягає в тому, аби цих людей відновити у вірі і надати їм духовну опіку. Ситуація покращується, наприклад, за останні два роки лише у двох областях, Хмельницькій і Вінницькій, було зареєстровано близько 30 нових громад, що згодом стануть парафіями.

— Як би Ви, Блаженнійший, змалювали картину взаємовідносин між Церквами в Україні?

— Ситуація дуже диференційована, бо маємо три групи православних, що розрізняються лише ззовні, властиво, політично. Коли, наприклад, група православних разом з нами намагається працювати для оздоровлення держави і громади, то можна говорити про розуміння і співпрацю. Принаймні ми намагаємось це робити. З іншими силами, що мають інші політичні завдання чи впливи, співпрацювати дуже складно. Хоча помалу це вдається. Наприкінці минулого року склалася офіційна організація, певна спілка керівників різних християнських Церков. Там греко-католики і римо-католики, православні (всі три групи) і протестанти намагаються працювати разом, аби державі, урядові і парламенту дати відчути, що християни думають про певні ситуації. Ми вже видали деякі документи. Наприклад, у декларації про аборти ви не знайдете нічого нового, але сила її в тому, що підписали ми її разом. Отож, все ж таки робиться щось нове.

Хоча, можливо, політично, і зрештою, в багатьох інших аспектах ми ще дуже далекі одне від одного, але вже приходить розуміння того, що ми повинні діяти разом. Це новий, проте дуже приємний для нас досвід.

Між греко-католиками і римо-католиками є деякі труднощі. До 1939 року хто сповідував латинський обряд в Україні? Поляки, німці, угорці. Українців було мало. Зараз інша ситуація: латинського обряду у центральних областях України дотримуються люди, які вважають себе українцями, розмовляють українською і зазвичай не знають ані польської, ані німецької, відправа йде українською, проповідь також. У Галичині лишилося багато вірних Римо-Католицької Церкви, які почуваються поляками. Катедра у Львові або костели в інших місцевостях Західної України мають переважно польський характер, натомість на Східних землях костел дуже українізований. До Лєдніци приїхав автобус з вірними латинських парафій Києва під українським прапором, вони не приховували своєї українськості і брали участь у святкуваннях як українці.

Маємо інше — всередині Римо-Католицької Церкви в Україні є тенденції, що хотіли би зобразити її „польською справою“, інші ж кажуть: „Ні, це українська справа“. Отже, має бути декларація та усвідомлення того, чи це „польський костел в Україні“, чи „римо-католицька церква в Україні“. Ситуація досі не до кінця зрозуміла, але справа вже йде до розв`язання. Ми часом вагаємось, як краще вчинити, аби ніхто не чувся скривдженим. Наше завдання, щоб усі почувалися, як удома. Нам потрібно трохи часу і доброї волі, аби цю ситуацію якось розв`язати, бо було би дуже смішно, якби ми намагалися розв`язати труднощі з православними і не могли розв`язати проблем між католиками. Мусить бути внутрішній екуменізм, і ми маємо знайти спільний шлях католиків двох місцевих Церков.

— Чи на Вашу думку можливе порозуміння між православними церквами в Україні?

— Це проблеми політичні і особистого плану. Я про це кажу з великим жалем, бо мені справді болить цей поділ. Церкви не мали б бути поділені, але факт залишається фактом… Мій погляд зовнішній, я не є експертом православного життя, але мені видається, що бракує згуртованості духовенства, що мало би бути дуже добре сформованим духовно, інтелектуально, культурно і безперечно, по-людськи. Але це був би другий крок. Перший крок — вилучити політику. Духовенство спілкується між собою, але бракує тої волі, аби перескочити через труднощі, і напевно бракує відваги, аби відважитись на такий радикальний крок. Це триває 15 років, це не тисячолітня історія. Між цими Церквами нема принципової різниці, на мій погляд, між ними стоять чисто зовнішні перешкоди до об`єднання.

— А як виглядає ситуація з Мукачівською єпархією?

— Це було спровоковано певними причинами, але це була велика помилка. Не можна було відлучати Мукачіську єпархію від цілості Греко-Католицької Церкви в Україні. То була помилка, яку нам, нехай і непросто, але доведеться виправити. Треба буде добре попрацювати, бо треба розв`язати специфіку Закарпаття, а також треба краще прояснити цю ситуацію у Ватикані, де недосконало розуміють закарпатську конкретику. Маю надію, що це би вдалося краще вирішити, якби був установлений патріархат і Мукачівську єпархію було би набагато легше інтеґрувати в патріархат, ніж у Галицьку митрополію у її нинішньому вигляді.

— Блаженнійший, коли ж буде Патріархат?

— Коли?! Можливо, треба трошки поміняти критерії оцінок і зрозуміти таку річ: патріархат — це не кінець шляху, це лише купівля доброго авта, аби було можна їхати далі. Багато людей думає, що, коли буде патріархат, все стане на свої місця. Мені не видається, що все так просто. Але це справді дуже сильний інструмент, яким можна буде зробити дуже багато, і він дозволить Українській Греко-Католицькій Церкві розв`язувати труднощі внутрішньої єдності, внутрішньої комунії, місії тощо. Ми не кажемо: патріархат має бути до кінця літа чи року, чи в найближчі кілька років. Патріархат має обов`язково бути, але під час його творення ми маємо спільно попрацювати над розумінням самого патріархального механізму. Зараз ми місяцями працюємо над різними офіційними документами, в яких намагатимемось з`ясувати основні речі, аби парафіяни, духовенство, ба навіть єпископи, ліпше зрозуміли, на що можна сподіватись і що ж треба робити, аби якнайкраще використати інституцію патріархату.

Ми стикаємося з різними труднощами: організаційними, політичними та загальнокатолицькими. Загалом є такі страхи, мовляв, коли б УГКЦ стала патріархатом, вона би цілком унезалежнилась від Риму і перемогла би тенденції до автономізації. Навіть розповсюджують чутки, що ми не хочемо співпрацювати чи взагалі бути з Римом, чи навіть відійдемо від єдності з наступником Святого Петра. Другий страх, ніби наша Церква стане дуже націоналістичною. Отже, ми маємо розвіяти ці страхи.

З нашого боку нема жодного бажання відділятись від Риму, ми прагнемо ще тіснішої комунії з Римом, бо якби хотіли відійти від Апостольської столиці, то могли би це зробити давніше. Хочу наголосити на нашій єдності з Католицькою Церквою, і для цього ми намагаємось крок за кроком, згідно з приписами і законами, рухатись. Ми не погоджуємось з тим, аби перемагали націоналістичні тенденції. Ми не хочемо втратити жодного з надбань Католицької Церкви і не хочемо ставати патріархатом за будь-яку ціну, проте за будь яку ціну прагнемо лишатись Церквою. Єдиний спосіб, аби ми могли щось зробити для нашого народу — бути самими собою, Християнською Церквою. Це можливо не тоді, коли маємо багато членів, парафій чи майна, насправді, це не найважливіше. Маємо бути Церквою і жити за тим Законом, що лишив нам Ісус. Лише тоді все набуває сенсу і стає на свої місця.

Підготутав Антін Борковський