Два роки після Скнилова - „Поступ“, 27 липня

|

58 років після того, як фронт ІІ Світової війни перейшов через Львів, у галицькій столиці гарної липневої суботи загинуло 77 осіб. Ще декілька померли потім у лікарні. Десятки людей отримали поранення, а тисячі — невиліковний психологічний шок, наслідки якого будуть відчувати усе життя.

Досі ще не вказали, хто винен у цій трагедії. Кілька генералів пішли „на заслужений відпочинок“, декількох офіцерів затягали у судах… Минуло два роки, нові катастрофи притупили пам`ять про Скнилів, а подібна трагедія може трапитись будь-якого дня практично на всій території України.

Причин багато. Серед них — застаріле озброєння та обладнання, загальна байдужість та зневіра, жадоба наживи та бажання прославитись у можновладців та генералів, відсутність елементарної дисципліни та порядку…

А головна — те, що армія за роки Незалежності так і не стала українською. І навряд чи стане такою у найближчі десятиріччя. Тризуби на кашкетах та необхідність інколи щось говорити каліченою державною мовою не перетворило совєтських генералів та офіцерів у старшин українського війська.

Ми маємо залишки збройних сил СРСР, які базувались на території трьох військових округів колишньої УРСР. Тих кількасот військових з тисячами танків, БТР, гармат, літаків, з сотнями тисяч тон бомб, снарядів, ракет, які можуть у будь-який момент вибухнути, вистрілити, впасти нам на голову.

Проте продовжують витрачати величезні кошти на всілякі військові ігри — авіашоу, паради, відзначення різних роковин, пов`язаних з більшовицькою епохою та історією Російської імперії. Річниці областей, перших секретарів, корпусів та дивізій… Адже такі святкування — прекрасна нагода заробити „трохи готівки“, списати чимало пального та матеріалів та ще й влаштувати гучний банкет. А там, може, і якась відзнака президентська перепаде чи зірка на пагони за добре влаштоване шоу, якщо начальству сподобається.

Недарма галицькі хлопці не дуже хочуть служити у такому війську, що мало відрізняється від окупаційних армій, до яких заганяли їх батьків та дідів. Вторинність українського війська та його повна залежність від радянських традицій та Москви ніяк не може бути подолана за всі роки незалежності. Пора вже припинити бавитись в українсько-радянську армію, яка за 13 років існування довела свою неспроможність і, навіть більше, — небезпеку для життя та здоров`я громадян. З таким військом нас ніхто не хоче бачити ні в НАТО, ні в ЄС.

Країни Балтії, Хорватія та Словенія створювали свої армії з „нульового“ рівня, розглядаючи залишки радянських чи югославських військ на своїй території як окупаційні. І навряд чи литовці та естонці шкодують за вивезеними з їх території застарілими боєприпасами та ракетами. А власне, справді національне військо відкрило країнам Балтії шлях до НАТО та ЄС.

Удвічі-утричі менша за кількістю, але справді професійна армія за такі самі гроші могла б краще забезпечувати національну безпеку. Але чи потрібне це нашим командувачам, генералам та урядовцям? Адже тоді зменшиться можливість розкрадання „зекономлених“ коштів та ресурсів, треба буде обмежити всілякі довколавійськові ігри та займатись військовою справою під дієвим контролем суспільства.

А президент Кучма, щоб догодити своєму зверхнику з Москви, оголосив вчора, напередодні зустрічі з Владіміром Путіним, про зміни до щойно прийнятої військової доктрини України. Кучма вилучив з тексту доктрини слова про вступ у НАТО і Європейський Союз як кінцеву мету політики євроатлантичної і європейської інтеграції.

Звичайно, НАТО не панацея і ніхто не може гарантувати стовідсоткової безпеки для своїх громадян. 28 серпня 1988 року на базі ВПС США у західнонімецькому місті Рамштайн під час демонстраційних польотів у повітрі зіткнулись три італійські літаки „Аермаччі МБ 339“, які впали на заповнене глядачами поле летовища. Тоді загинули 70 осіб, а близько 500 отримали поранення. Після цієї катастрофи у більшості країн світу було запроваджено суворі правила безпеки під час проведення показових польотів. Відтоді всілякі демонстративні фігури літаки можуть проводити над вільною незабудованою територією, віддаленою щонайменша на кількасот метрів від глядачів. З того часу жертвами аварій під час авіашоу ставали переважно пілоти, а не глядачі.

Однак, в українсько-радянській армії ніхто не хотів робити висновків з рамштайнської трагедії. А висновки комісії з розслідування причин скнилівської трагедії, яку очолював Євген Марчук, так і не були до кінця оприлюднені.

Донині ми так і не почули від Любомира Буняка чіткої відповіді на питання — чи давала дозвіл на проведення шоу львівська влада? Адже мали бути залучені правоохоронні органи, швидка допомога, організовано рух транспорту та пішоходів на прилеглих вулицях, забезпечено належний санітарний стан. Навіть на торгівлю пивом та охолоджувальними напоями мають бути дозволи від міської влади та одноразові патенти від податківців. За все це відповідає міський голова…

І за все відповідаємо ми всі разом, бо обираємо таких мерів, президентів та мовчки дозволяємо продажним і безвідповідальним урядовцям та генералам керувати нами.

Ігор МЕЛЬНИК

ПРОСТЕ ПИТАННЯ:

Чи відійшли Львів`яни від Скнилівської трагедії?

Будь-яка травма — фізична чи психічна — залишає слід назавжди. Стресовий травматичний чинник викликає зміни в організмі, і цей чинник не можна знівелювати впродовж усього життя людини. І тут стоїть завдання не „відійти“, а адаптуватися до життя в умовах функціонування організму після травми. Це дуже важливо і на це мають бути спрямовані усі зусилля — як медиків, психологів, психотерапевтів, так і родини людини, яка постраждала.

Посттравматичний стресовий розлад розвивається у період 6 місяців після перенесеної травми і може тривати десятки років. Після аварії на Скнилові протягом перших двох тижнів ми прийняли у наших консультативних клініках 545 осіб, у яких були гострі реакції на стрес. А потім впродовж року нас відвідували люди, котрі безпосередньо не постраждали на Скнилові. І лише наступного року до нас почали звертатися люди, які стали безпосередніми учасниками аварії або які безпосередньо втратили своїх близьких, родичів. Уявляєте, як довго вони жили з цим? З ними ми проводили зустрічі з лютого по липень.

І хочу сказати, що ці люди зараз перебувають у досить-таки важкому стані і потребують дуже багато психотерапевтичної уваги. Якщо бути дуже об`єктивним і критичним, то можемо зараз сказати, що в принципі психотерапевтична і психіатрична служби не виконали свого завдання. Потрібно було відразу після аварії, як це робиться за кордоном, активно приходити в ті сім`ї, котрі постраждали чи втратили своїх родичів, і активно пропонувати психотерапевтичну допомогу. На жаль, для цього не було ресурсів. Ми не маємо такої розгалуженої психотерапевтичної служби. Над тим варто подумати і зробити певні висновки.

Олег БЕРЕЗЮК

лікар-психотерапевт

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...