Оксана Лемішко: „В лікарні - як удома“ - „Поступ“, 22 липня

— Для успішного лікування все має бути наближене до домашніх умов. Дечого ми вже досягли: ліжечка — такі як вдома, ковдрочки — такі як вдома. На них немає лікарняних штампів. Ванни, вбиральні ми зараз намагаємося зробити так само, як є у кожній хаті і навіть кращі. Щоб не було нічого, що відлякує. Залишається нібито проблемою те, що є ґрати на вікнах, але ґрати — це є річ умовна. Їх можна по-різному трактувати. З одного боку — це є захід безпеки, аби діти, які не хочуть перебувати тут, не змогли покинути стіни лікарні, З іншого боку — це захист від зовнішнього світу, щоб хтось не увірвався не приніс їм шкоди. Але коли дітей максимально зайняти чимось, то вони ґрат просто не бачать.

Крім того, ми маємо таку велику перевагу, що наше відділення базується на двох поверхах. І навіть той факт, що дітки не прив`язані до одного місця, а ходять, є позитивним. Вони як вдома: встали, помились, поснідали, побігли позаймалися, пішли на двір…, тобто вони живуть повноцінним життям і попри то отримують процедури, які їм прописав лікар.

–Яким має бути ідеальне дитяче відділення?

— Це просто добре ставлення. Це не має бути муштра і постійне нагадування, що ця дитина відрізняється від інших. Наші діти є такими, якими вони є.

— Які дитячі психічні розлади зараз зустрічаються найчастіше?

— Загальна тенденція — це те, що психічні захворювання помолодшали. Деякі порушення психіки раніше зустрічалися у віці 20-25 років, тепер можна зустріти у 10-річних дітей, наприклад, шизофренію — людина втрачає можливість адекватно спілкуватися, жити у суспільстві та інше. Нагальною залишається проблема розумового зниження дітей з огляду як на соціальні, так і на екологічні проблеми. Проблема сьогодення — зниження апетиту до повної його втрати — це підліткова проблема. Спричинилася до того наша нав`язлива реклама, де пропагується ідеальна фігура. Страждають на цей недуг переважно дівчатка, прагнучи здобути зовнішнього ідеалу. І не було б це так погано, якби явище було відворотнє, але, на жаль, схуднення — це лише один із елементів хвороби. А неможливість повернення до нормального життя, зникнення апетиту, постійна депресія залишаються, і це вже потребує медичної корекції. Новою хворобою є залежність від гральних автоматів і від комп`ютерних ігор. Це до певної міри є виною рідних. Тобто батьки намагаються заробити матеріальні блага для дітей, організувати дітям побутові умови і комп`ютер з робочого інструмента перетворюється на те ярмо, ту яму, вийти з якої назад є дуже важко…

Надзвичайно важким є ранній дитячий аутизм. Дитина живе у своєму світі, не хоче спілкуватися і видавати інформацію назовні. З того процесу дитину дуже важко витягти. Також великими є групи дітей, хворих на епілепсію.

— Як ви лікуєте подібні недуги?

— Основним залишається метод медикаментозного лікування. Але з кожним днем все більше себе утверджують інші методи — це і арт-терапія, і музикотерапія, казкотерапія, це кінезотерапія — рухові види спорту. Для тих діток, які мають розгальмовані емоції — не можуть всидіти на місці, застосовуємо адаптовані види спорту. Це забирає у них енергію, тому не треба давати заспокійливе, бо рух притаманний усім дітям і, потрапляючи в умови лікарні, було би неправильно забирати рух у дитини, бо це тільки підсилило б її страждання. Тому ми зробили таку велику кімнату, де діти можуть побігати, пограти в теніс, там є сухий басейн — манежик із кульками, де вони можуть бавитись, баскетбольні щити, велотренажери.

Діти втомлюються, а тоді ми займаємося з ними більш спокійними видами діяльності. Велика категорія діток має абсолютно нормальний інтелект, вони вчаться у звичайних школах, тому, щоб не переривати навчальний процес, ми їм влаштували класну кімнату, де можна продовжити навчання.

Особливо я б хотіла звернути увагу на арт-терапію — це альтернатива медикаментозному лікуванню. Вона дуже важлива для встановлення діагнозу. Не завжди дитина під час спілкування з лікарем може видати інформацію, яка її бентежить. А у малюнках відображаються всі потаємні часточки життя. Аналізуючи ті малюнки, ми можемо опосередковано визначити ті діляночки, які дитя приховало. Крім того, доведено, що, малюючи, дитина викладає свої емоції на папері. Тобто замість того, аби піти когось вдарити, вона малює і вихлюпує свої емоції. Я би радила навіть вдома не шкодувати дитині фарб чи олівців…

— …і шпалер.

— …ну і шпалер. До речі, на Заході усе, що дитина написала, вважають зачарованим письмом, просто дорослі не можуть те письмо прочитати. За кордоном усе, що дитина зробила своїми руками, навіть дуже простеньке, — цінується. У нас це можуть просто викинути у смітник.

(під час розмови пані Оксана показала декілька малюнків однієї дівчинки. Перший малюнок — гора Ґолґофа з трьома чорними розп`яттями на тлі темно-синього неба. Останній малюнок — усміхнена мишка з казки, одягнена у яскраве плаття. Між першим та останнім малюнками пройшло всього півтора місяця).

— Як у Вас відбувається поділ на групи?

— Зараз у нас 30 дітей. Коли ми збираємо їх у групу, чи то для класних занять, чи в спортзалі, ми враховуємо їхні вподобання, вікові критерії і те, щоб дітям просто не було скучно один з одним. Бо, скажімо, дитина 17 років і 4-річна — їм буде нудно, хоча іноді й такі експерименти є корисними.

— Чи є у Вас графік занять з дітьми?

— Це швидше експромт. У нас є певні можливості і ми дивимось, що сьогодні „піде“. Від чого воно залежить, не можна сказати — чи то від погоди, чи то від настрою дітей, які або хочуть рухатись, або поводяться спокійно. Я в тому сенсі хочу подякувати вихователям, які є дуже тонкими психологами. Вони вміють вловити: от сьогодні прийшла групка дівчаток, які хотіли вишивати, і вони вишивають, а завтра зранку їм потрібна лялькова вистава чи просто потанцювати під музику — прошу дуже. А іноді, коли вони трошки втомлені, ми вмикаємо їм музичні казочки, вони сідають і слухають.

Чіткого сценарію ми не маємо — він би просто не спрацював — це би була друга школа зі своїми межами та умовностями.

Та робота, яку ми робимо, не вдалася би нам якби не наш колектив. Адже у відділенні цінується кожен працівник — і няня, яка дитину доглядає, і медсестра, котра виконує припис лікаря, і вихователь, що слідкує за процесом забавок, руханок, і лікарі, які оцінюють стан дитини, що можна, що не можна, а що протипоказано, важливою є робота психолога,бо він зауважує ті тонкощі і деталі, що не завжди потрапляють у поле зору лікаря. І тільки маючи такий командний підхід можна досягти певного ефекту. На жаль, дуже слабка на сьогодні ланка, хоча надзвичайно важлива, — участь батьків у тому процесі. У нас переважно батьки вважають: ви є медики, ось вам хворий, а ми подивимось, чим це закінчиться. Це неправильно, тому що лікувальний процес має продовжуватись і вдома.

Розмовляв Роман ВІНТОНІВ