Стрілець з лука Роман Гутник неодноразово ставав переможцем та призером престижних міжнародних змагань серед спортсменів з особливими потребами. Серед його здобутків є нагороди чемпіонатів світу та Європи. Двічі львів`янин виходив на вогневий рубіж Паралімпійських ігор, проте, щоб потрапити на п`єдестал, йому не вистачало зовсім небагато. Ще одну спробу „поцілити у медаль“ Роман разом зі своїми товаришами по команді львів`янами Сергієм Атаманенком та Юрієм Копієм незабаром зробить в Афінах. Проте для Романа спортивні трофеї — не найважливіша річ у житті. Якими принципами керується людина, яка вийшла переможцем у боротьбі з недолею, розповідає Роман ГУТНИК.
— За які місце команда реально може поборотися?
— Командою, гадаю, повинні бути скоріше попереду, ніж в кінці. Будемо боротися за нагороди. Для того ж і тренуємось. В особистій же першості в десятці будемо твердо. А далі — як вийде. Хотілося би бути медалістом. Та, мабуть, кожен прагне перемоги. Суперників багато. Найголовніші — то корейці. Проте ніколи не можна скидати з рахунків німців, італійців, англійців.
— А хто з них найчастіше переходив українцям дорогу?
— Мені особисто „щастить“ на італійських спортсменів. В Атланті я програв німецькому лучнику, який за походженням був італійцем. В Сіднеї знову поступився італійцю. Складалось таке враження, що існує „італійський бар`єр“: як тільки потрапляєш „на італійця“ — все, далі дороги немає. Але на чемпіонаті Європи (Польща, 2002) зі мною в групі змагалось відразу троє представників Італії. Думав, що шансів в мене немає. Але зумів обійти всіх: і Пілігріма, який „образив“ мене в Сіднеї, і його товаришів. Так що не варто зациклюватись на тому, кому ти можеш програти. Треба просто виходити і якнайкраще відстріляти. Саме до цього й готуємось.
— До найважливішого старту чотириліття залишилось менше двох місяців. Який настрій панує в команді?
— Настрій робочий. Якщо б ми їхали на курорт, був би святковий настрій. Ми ж їдемо показати те, що зробили за чотири роки. Хоча очікую на багато приємних моментів: зміну обстановки, побачення зі старими знайомими. Хоча ми англійською не розмовляємо, але домовитись можемо. Деколи навіть доходить до курйозів. Ось на чемпіонаті світу в Англії ми порозумілись з китайцями. Було весело. Після того не боїмося знайомитись: зрозуміти можна будь-кого. Але це все буде потім. В нас після змагань залишиться кілька днів для знайомств та своєрідного відпочинку. А до того буде робота.
— Як Ви готуєтесь до Паралімпіади?
— Кожен день і двічі на день. Інколи набридає одноманітність — щоразу те саме. Особливо, коли дуже втомлений, здається, що більше не зможеш лук взяти до рук. Але приходить завтра, і знову якась сила затягує на тренування. Тому що ця робота не є примусовою і не може бути нудною. Стрільба з лука — улюблене заняття. Кинути його зараз було б важко.
Можливо, і є такі люди, які можуть всидіти вдома. Знаю людей, які після того, як травмувались, з дому роками не виходили. Весь час вони сидять чемно в хаті, щоб їх не бачили і не чули. Я так не можу. Стрільба з лука — це моє життя. Ті хлопці, які тренуються зі мною, можуть сказати те саме. І без цього вже не можна. Як би важко не було. Влітку у нас менше проблем. Гірше взимку. Добратися на візку до тиру важко. Бувало так, що з дому до медуніверситету, де ми тренуємось, я їхав 20 хвилин, а у візку від машини власне до тиру — півгодини по снігу. Просто нереально було доїхати швидще. Дуже руки мерзли. Час від часу зігрівав їх диханням і далі їхав. Та де там їхав! Повз, як жаба до вужа. Але це швиденько все забувається. Приїхав, відігрів руки — і стріляти. В нашому залі хоча і не можна проводити великих змагань, проте цілу зиму ми можемо тренувати олімпійські дисципліни, навіть стрільбу з 70-и метрів.
— Як сталось, що Вашим захопленням стала стрільба з лука, а не будь-який інший вид спорту?
Травмувався я у 1985 році. Через два роки одержав свою першу машину. І до хати прив`язаним не був. Сидіти весь час вдома для мене неможливо, хоча вдома тепло і сухо. Просто мені треба було кудись діти себе. А куди? Довгий час не мав куди: в Радянському Союзі інвалідів не було. А в 1991 році прочитав оголошення, що інвалідів запрошують у секцію зі стрільби з лука. Тоді з того нічого не вийшло. А трохи пізніше мій приятель зателефонував мені і сказав, що відкрилась секція стрільби. Подумав, що якщо секція для людей-інвалідів, то там будуть люди такі, як я. Відповідно з ними в мене буде спільна мова. Тому що не завжди здорова людина зможе зрозуміти того, хто сидить в інвалідному візку. Я приїхав просто тому, щоб поспілкуватися зі собі подібними. І так з 1991 року я тут застряг. Ось таким чином я обрав стрільбу з лука. Нічого іншого тоді не було. А зараз закинути цю справу просто нереально.
І справа не в титулах та медалях. Хіба регалії щось додають людині? На першому місці — здоров`я. Спорт додав мені здоров`я. І не лише його. Вдома з нудьги можна вмерти. Те, що дає спорт, ніщо більше не може дати. Ні книжка, ні телевізор. Я фізично працюю, а вдома би просто сидів. Звичайно ж, нагороди — це приємно. Я був на двох Паралімпіадах, на багатьох чемпіонатах світу та Європи, мандрував цілим світом. І я побачив світ. А зазвичай людина в інвалідному візку бачить світ свого вікна. Але все ж таки здоров`я — то найголовніше.
— Що найбільше запам`яталось на Паралімпійських іграх?
— Кожна Паралімпіада особлива по-своєму. Ігри в Атланті — то був мій перший виїзд на змагання такого рангу. Перед тим ми були на турнірі у Швеції, але особливих вражень від нього не залишилось. І тут ми приїхали на Паралімпійські ігри. На чемпіонатах світу та Європи до того ми не були, своїх суперників зовсім не знали. Але хотіли виступити якнайкраще. Думав: „Якщо я вже сюди приїхав, то повинен гідно представити країну“. Моє 10 місце, можливо, — то не дуже престижно. Але ж тоді України ніхто не знав! Переважно всі думали, що ми росіяни. Але навіть на наші 10-11 місця ніхто не очікував навіть в Україні.
Образливо буває, коли їде за кордон команда і розмовляє російською мовою. Коли ми поїхали на Ігри в Сідней, нас зустрічали представники української діаспори. І люди, які десятиліття прожили за кордоном, краще розмовляють українською, ніж наші спортсмени. Яке ж тоді може скластися враження!. Звичайно, приїхала команда Росії. Спортсмени вже намагалися, як могли, з діаспорою розмовляти українською. Але все одно австралійських українців дуже дивувало. Моя знайома Тетяна Шухевич, родичка генерала Шухевича, казала мені: „Зі мною він розмовляє українською, але ж з тобою — російською!“ Їх це шокувало. Але все одно ставились до нас дуже тепло. Найбільше враження було навіть не від самих змагань, а від тих зустрічей.
Приємно було, що з Атланти 28 паралімпійців привезли 8 медалей. В Сіднеї нас вже було 67 осіб, які Україні принесли 38 медалей. За кількістю нагород ми „обстріляли“ здорову команду на 18 медалей. Хоча нам приділяють менше уваги, ніж здоровим. Це стосується фінансового боку підготовки. Шанують же нас за наші здобутки не менше, а може навіть і більше, ніж здорових спортсменів.
В нас немає необхідної кількості стартів. Ось недавно поїхали на змагання до Польщі за власні кошти. Це сутужно. І так багато витрат. В мене немає ніяких пільг та субсидій, за квартиру доводиться платити в повному обсязі. Окрім того, що ми обмежені в пересуванні, нас обмежують і в фінансуванні. Але це нічого. Ми доведемо, що ми не інваліди, а люди, які мають певні вади.
Розмовляла Олена САДОВНИК
