“Зозулі“ закон неписаний - „Молода Галичина“, 22 липня

|

На сьомий день після пологів незаміжня Лариса Н. покинула народжену донечку в пологовому відділенні комунальної 3-ї міської клінічної лікарні Львова й утекла. Це в 26-річної Лариси… п’ята дитина від різних татусів

На пошуки Лариси Н. (імена породіллі, її дітей та батьків змінено) репортери „МГ“ витратили кілька днів. Поступила вона до пологового відділення без документів – тож записували медики домашню адресу породіллі з її слів. За її „щирим“ зізнанням, мешкає вона в одному з гуртожитків Львова. Проте на вулиці за названим нею номером перед журналістами виріс… військовий штаб. Самотужки репортерам удалося відшукати батьків Лариси. Коли ж туди приїхали, з’ясувалося: в однокімнатній квартирі разом із двома малолітніми донечками втікачки туляться її батьки, які є опікунами старших Ларисиних дітей. Їхня мама ж мешкає в одному із сіл Львівщини і до батьків з’являється перед тим, як має народжувати чергову дитину. А відбувається це майже щороку.

Перша крадіжка – у 9 років

Перед будинком нас зустрів господар квартири, батько Лариси – 54-річний Євген Дмитрович. Заявив категорично: „Додому вас не запрошу, оскільки не хочу зайвий раз травмувати спогадами свою дружину. Хочете дізнатися щось про доньку, розмовляйте зі мною“. І ми запросили батька Лариси для розмови в редакційну машину.

Євген Дмитрович – військовий, підполковник запасу, мама – 53-річна Леся Ільківна – колишня вчителька. У Лариси є сестра, старша від неї на 4 роки. Усе життя сім’я жила в Хмельницькому, а останніми роками переїхала до Львова. У школі Лариса вчилася добре – лише дві „четвірки“ в атестаті, решта – „відмінно“. У десятому класі неодноразово перемагала в обласних олімпіадах, особливо добре давалися їй іноземні мови. Як нагороду в обласній олімпіаді, випускницю школи Ларису Н. без іспитів прийняли у Криворізький інститут зв’язку. „У цю „діру“ – Кривий Ріг не поїду“, – заявила донька батькам після 10-го класу, і пройшла величезний конкурс при вступі до Київського інституту слов’янознавства на відділення слов’янських мов. Батьки тішилися, бачили в ній майбутнього перекладача при посольстві. Байдуже – при якому, лиш би донька вибилася в люди.

Не судилося… 17-річна Лариса не те що не відвідала на першому курсі жодної лекції у вузі, а й на два місяці безслідно зникла… Чи тікала донька з дому раніше? Євген Дмитрович не вельми охоче розкриває сімейні таємниці. На наше запитання відповідає зустрічним: „А хіба це так важливо? Ви б подивилися на мою дружину: уся голова в матері сива – аж біла…“ (зрештою, у цій репліці також частково криється відповідь). Тоді, 9 років тому, шукаючи 17-літню Ларису, батьки підняли на ноги правоохоронців, кинулися за допомогою на місцеве телебачення. Живою пропажу виявили з часом за 20 км від Хмельницького. В одному зі сіл вона спокійно жила із хлопцем, з яким випадково познайомилася. Чи відчувала тоді провину перед батьком та матір’ю? Анітрохи. „Подумаєш, сенсація, – не розуміла вона. – Ну, поїхала… Хотіла пожити самостійно… Що ж я такого наробила?“. Батьки, своєю чергою, були раді, що знайшли її живою, заспокоїлися. А Ларисі, якій втеча легко зійшла з рук, очевидно, це сподобалося.

– Важко ствердити, коли ми з дружиною не вгледіли доньку, – Євген Дмитрович на хвилю замовкає, пригортає трирічну Улянку, котра вовтузиться на колінах у дідуся. – Лариса вчилася у третьому класі, як украла в мене велику суму грошей. Відтоді ми з дружиною ховали гроші. Хоча дрібні монети з кишень вона, напевне, потихеньку цупила… Але на це ми не звертали уваги. За провини ніколи доньок фізично не карали, лише словом… Та, напевне, треба було тримати Ларису в залізних лещатах, бо крадіжки тим не закінчилися…

Без паспорта, без прописки…

До редакційної машини підбігає старша донька Лариси – 7-річна Надійка. Вона бавиться у дворі з дітьми і, наче між іншим, спостерігає: чи, бува, не повезли ми кудись дідуся та молодшу сестричку. Надя має застереження щодо незнайомих людей. Заводити розмову з незнайомцями дідусь категорично забороняє. Якось до неї підійшла Лариса й запропонувала піти по морозиво. А Надійка – їй: „Мамо Ларисо, я нікуди з тобою не піду“.

– Чи в Надійки та Улянки – один і той самий татусь? – цікавимося у Євгена Дмитровича.

– А хіба я знаю?! – дивується він. – Ви мене щось легше запитайте. Жила донька „на віру“ з одним пройдисвітом у селі на Хмельниччині. Він Ларису постійно бив, синці не сходили з її тіла. Після кожних „розборів“ Лариса приїжджала до нас, просила пробачення, казала, що зрозуміла свою помилку, і ми з дружиною її приймали, жаліли, вірили, що одумається. Але… Надійці було 5 місяців, як Лариса побитою приїхала до нас. Я працевлаштував її на пошту. Та вона жодного дня не працювала. Уранці одягнулася, зробила вигляд, що йде на роботу, а сама знову зникла невідомо куди… на 7 місяців. А нам із дружиною „на руках“ залишила крихітну Надійку.

Народжувати наступну доньку – Улянку – Лариса також приїжджала до Львова з Хмельниччини. „Ти зі Сергієм живеш?“ – поцікавився тоді батько. „Так, – відповіла донька. – Добре живу, газ до будинку провели“. Та поки Лариса місяць після пологів жила в батьків, Сергій жодного разу не зателефонував і не поцікавився, хто в нього народився. Батьки відправили Ларису додому, посадили у потяг, дали на дорогу трохи грошенят. Старшу донечку, аби не було мамі обтяжливо, залишили собі на виховання. А через 2 тижні, у лютневі морози, Євген Дмитрович поїхав навідати доньку. Хата Лариси (донька в день приїзду батька була дуже побита) нагадував нічліжку бомжів: чавунна пічка, дрова, ліжко без простирадла та покривала, ковдра без підодіяльника, мокрі пелюшки, очевидно, скрученими лежали з тиждень, бо вже аж закисли. Для 2-місячної Улянки, у якої дід побачив величезний синець під оком, жінка готувала манну кашу, зварену на коров’ячому молоці.

– Я не втерпів, – розповідає чоловік, – забрав їх до Львова. У дитини – жодного щеплення, шлунок хворий. Я по лікарях. Богу дякувати, виходив онуку. Ларису оформив торгувати у газетний кіоск. Здавалося, усе налагодилося. Але вона і там не зігріла місця. Місяць пропрацювала, позичила в якихось чоловіків 65 грн., а взамін залишила їм свій паспорт. Так-от: грошей не віддала, паспорта не забрала, тримісячну Улянку, як і попередню дитину, нам із матір’ю залишила, дім обікрала (взяла гроші, деякі мамині та мої речі, аби продати), – тільки її й бачили…

Батьки плекали надію: донька одумається, у неї ж – двійко манюсіньких діточок. Та життя Лариси все дужче котилося у прірву – без власної оселі, без сім’ї, паспорта, прописки, роботи, грошей… Без дітей… Хоча… Ба… Упродовж трьох місяців, коли батько був на роботі, Лариса шантажувала маму, що забере від них доньок, бо це „її діти“. Євгена Дмитровича це насторожило. Чого б це раптом Лариса згадала про своїх кровинок? І дідусь оформив документи на опікунство над двома старшими онуками.

Дід втомився рахувати онуків

Так-так, саме – над двома старшими… Адже Надійка та Улянка – не єдині діти Лариси. Їх „матір-зозуля“ народила аж п’ятьох – рік за роком. Через рік після Улянки на світ Лариса привела сина. Та, оскільки співмешканець „зозулі“ заразив її сифілісом, маля також народилося хворим і наступного дня після пологів померло. Дідові з бабою та онукам медики років зо три докучали, примушували дітей і дорослих здавати аналізи на наявність у них венеричної хвороби.

А що ж Лариса? Вона перебралася до іншого чоловіка в одне із сіл Львівщини. Живе з нею півторарічний син (четверта дитина, народжена нею). Хто його батько, зрештою, як усіх попередніх дітей, – невідомо. Хлопчик ніде не зареєстрований, без жодного щеплення. Як точно звати онука, дідусь не згадає: „Чи то Михайло, чи Микола“.

– Євгене Дмитровичу, чи відомо вам, що першого липня ц. р. Лариса народила ще одну доньку і втекла з пологового відділення? – цікавимося без крихти осуду.

– А ви що, пропонуєте нам, двом пенсіонерам, ще й це немовля забрати собі на виховання? Хіба я повинен усіх дітей, яких щороку народжуватиме донька, забирати до себе?! – чоловік дещо занервувався. І ми зрозуміли: звістка про новонароджене дитя Лариси для батька не новина.

Адже усіх п’ятьох немовлят Лариса приїжджала народжувати до Львова. З’являється перед батьками тоді, коли учергове треба народжувати дитину. Скільки дітей в Лариси: п’ять чи, може, більше? Це знає лише вона сама, бо майже щороку приводить їх на цей світ. Дід та баба вже втомилися рахувати покинутих донькою напризволяще та розкиданих по світу дітей.

– Погодьтеся, я не можу виховувати усіх дітей, яких народжує моя донька, – заспокоюється Євген Дмитрович і наче виправдовується. – Зв’язалася донька з сумнівною компанією, п’є. Бо хіба на тверезу голову будеш таке витворяти? Якби не однокімнатна квартира, яку залишила нам старша донька, не знаю, де притулилися б із дітьми. Старша донька інститут закінчила, має престижну роботу, гарну сім’ю… Що сталося з Ларисою?! Ми ж дітей однаково виховували. Бувало: іду вулицею з онуками – а назустріч Лариса. Ні до мене, ні до дітей – жодного слова. Ну, добре, зі мною не вітаєшся, але ж діти перед тобою чим завинили?! „Я знаю: у мене є мама Лариса“, – каже старша онука. – Але вона мене не любить“.

Євген Дмитрович подав до суду документи на позбавлення Лариси материнських прав. Та оскільки впіймати її не може, на суд свідками підуть сусіди. Від держави, як опікуни, не одержують дід із бабою ані копійки. Півроку в дитсадку з них вираховували на харчування Улянки 45 грн., аж допоки завідувача дитсадка не насварили працівники опікунської ради. „А ми помилково з них брали кошти“, – виправдалася завідувач. Тепер за харчування з них у дитсадку не вираховують, однак за попередніх півроку грошей не повернули. „А ви хотіли б поговорити з Ларисою? – цікавиться на прощання Євген Дмитрович. – О-о-о, це великий талант аферистки. Вона так уміє увійти в довіру і так правдиво збреше, що майже кожен їй вірить“.

Принцип моралі

Чи існує стаття, за якою можна було б притягнути таких горе-матерів до відповідальності?

– Правопорушень у цьому не бачу. Закон дозволяє відмовитися від дитини і залишити її на догляд державі, – коментує правозахисник Анатолій Комаров. – Адже жінка дитину не вбила. Заборони залишати дитя у пологовому будинку в Україні нема. А коли мама без дозволу покинула лікарню і залишила дитину без документів – це не злочин. Тут швидше ідеться про мораль…

Останньої крапки в тій історії не ставимо. Запрошуємо до розмови юристів, лікарів, просто матерів, подружжя, усіх, кому не байдужа ця тема. Надсилайте на адресу редакції свої історії, висловлюйте думки, розмірковуйте, обговорюйте, дискутуйте… Ми лише ставимо запитання. Запитання із трьома крапками…

Валентина ШУРИН

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...