Упродовж свого життя Михайло Дідишин шукав у горах і викуповував у гуцулів одяг та зброю, побутові речі опришків, збирав інформацію про їхнього ватажка Олексу Довбуша. А 1975 року – справжня історична знахідка: віднайшов у горах хату, де колись Штефан Дзвінчук убив Довбуша. М. Дідишин розібрав та переніс ту хатину з гір на своє подвір’я й облаштував у ній музей Олекси Довбуша. Нині там величезна колекція експонатів, що збереглися з часів опришківського руху, а ще – загадкові витрови природи.
Гуцульський ідол
У серці Гуцульщини – оспіване карпатське село Космач (Косівський район), якому щонайменше 600 літ, знане своїми писанками та вишиттям. З усіх усюд з’їжджаються сюди митці, аби взнати про гуцульські звичаї, самобутнє мистецтво і славнозвісний космацький взір. А ще Космач уособлює останню сторінку життя ватажка опришків. Найперше, куди вас спровадять місцеві гуцули, – до музею Довбуша, який спорудив у себе на подвір’ї Михайло Дідишин.
Коли я зайшов на це обійстя, 70-літній Михайло Ількович навіть не звернув на мене уваги, ішов сіно громадити. Провести екскурсію по подвір’ю, яке буквально наповнене різними чудернацькими витворами, великими каменюками, узявся його трирічний онук. Лише згодом Михайло Дідишин погодився, тільки після того, як його переконали, що це для великої кількості читачів „МГ“.
– Вибачте, та якщо б я робив екскурсію усім, хто до мене заходить, то занедбав би всю господарку, – виправдовувався Михайло Ількович. – Коли заїжджають із різних шкіл Галичини по 70-80 школярів, відкладаю справи і розповідаю про Довбуша. А як просто туристи (які на подвір’ї майже щодня), – то тільки тоді, якщо є вільний час.
Михайло Дідишин – уродженець Космача. Його дід був письменний, тож люди з усього села сходилися до нього, аби він щось почитав. За яку б тему не брався, завжди розмова зводилася до опришків.
Колись, як про Довбуша згадували, обов’язково шапку знімали. Михайло Дідишин ще замолоду наслухався про опришків і зацікавився їхнім ватажком. Часто ходив Карпатами й у лісах та на полонинах знаходив чимало старовинних речей. І що більшало знахідок, то запекліше його втягував опришківський рух.
Закінчив фотошколу і довший час працював фотографом, збирав лікарські трави і лікував ними. Але зазвичай працював „вербовцем“: їздив сезонно у Сибір та у Фінляндію. А у вільний час, коли був удома, збирав інформацію про Довбуша та опришків.
Прокляття Дзвінчуків
1975 року невтомний шукач зробив для історії справжнє відкриття. Якось проходив через гору Джогрин повз стареньку хату, біля якої сиділа 106-літня Анна Малендюк. Михайло Ількович був у неї не раз, носив святу вечерю на Різдво, але ніколи довго не розмовляв.
А того разу послухав її розповідь. „Через цю хату мій рід не може продовжуватися. Мала трьох доньок, але жодна не могла народити дітей, – розповідала бабця. – Це прокляття на рід за те, що її пращур Штефан Дзвінчук убив біля неї Олексу Довбуша“.
Михайло Дідишин спершу не повірив, але деталі, які згадувала бабця Анна, сходилися з відомими йому. Та хата стояла колись не на горі. Найбагатший у Космачі Штефан Дзвінчук збудував її як зимівку біля свого поля, де кожен міг би переночувати або сховатись від дощу.
Пани розповіли Штефанові, що наче його жінка – Марія Дзвінчук (у народі та й у піснях її називають Дзвінка) – зраджує його з Олексою Довбушем, і пообіцяли за вбивство ватажка опришків титул дворянина, тобто зробити паном.
За переказами, Дзвінчук спершу відмовився, бо „Довбуша куля не бере“. Але для того рушницю зарядили срібними кулями і поставили у церкві, як правили Службу Божу.
Коли Довбуш підійшов до зимівки, Штефан, який заховався на горищі, вистрелив у нього й поранив. Двоє друзів-опришків відвезли Олексу до лісу, де він невдовзі помер… Через 5 років опришки помстилися й убили Дзвінчука. Сто літ у тій зимівці ніхто не жив, а згодом хтось із Дзвінчуків переніс її на гору.
– Дзвінка справді була коханкою Олекси Довбуша?
– За переказами, після смерті Довбуша Дзвінчучка наїлася отруйних ягід і померла. Тож справді кохала Олексу. Опришки поховали обох десь на полонині. Але Довбуш не був бабієм, бо про такого люди не складали б пісні.
Параджанов не повернув експонати
Кедрові двері, що в хаті, справді відкривав Олекса Довбуш, запевняє Михайло Ількович. Радянська влада, що піддавали сумнівам твердження пана Дідишина і погрожувала, зробила експертизу дерева, з якого зроблено ту хатину. Виявилося, зимівка мала майже 300 літ (Довбуша вбили 1745-го).
Уся невеличка кімната музею переповнена старовинними знахідками. Залишилося дуло з рушниці, якою був убитий Довбуш, бартка (сокирка), якою ватажок опришків покарав двох братів Мочернаків у Микуличині (вони обіцяли дати за голову Довбуша шапку грошей), табівка (торба), у якій опришки носили гроші, широкий пояс, який не пробивала куля.
Є у Михайла Дідишина ідоли язичницьких часів, знайдені у горах, лежать на подвір’ї кілька метеоритів (це підтвердила експертиза в Одесі), скам’янілі черепашки (отже – у Карпатах таки колись було море).
Зусилля, яких доклав для збирання експонатів Михайло Дідишин, можна без перебільшення назвати титанічними. Бо для того, щоб, наприклад, мати в колекції оригінальну опришківську бартку, невтомний шукач змушений був півроку рубати ліс у господаря із Микуличина.
– Вам допомагають поповнювати колекцію?
– Ні, таких немає. Лише крадуть, а не приносять до музею. Людям потрібні гроші. То тільки я один такий дурний, який то скуповує. Запропонували мені у сільраді створити мале підприємство, аби продавати квитки туристам: за це отримуватиму зарплату. Як зачув те, хотів підійти і поцілувати їхні „розумні“ голови. Аби я після того, як усе життя збирав ті речі, не шкодуючи ні грошей, ні сили для поповнення музею, тепер ще й платив у сільську казну за те, що витрачатиму час на розповіді людям?
Сергій Параджанов, як знімав кіно, позичив чимало експонатів, але не повернув. Був у Михайла Дідишина пістоль опришків, та музей пограбували. Коли б він не прокинувся тієї ночі, усе повиносили б. Назавжди зникли тарелі, хрести, принесені з названої в народі церкви Довбуша. І надалі все під замками, та утримувати охорону самому Дідишину не під силу.
Пам’ятник 2034 року
Михайло Ількович розповідає, що у 90-х роках геологи зі Львова просили показати печери Довбуша. Мали вони зі собою якийсь металошукач і шукали скарби. На те відповів їм: якщо і є скарби, то вони – опришків, а не Довбуша. Адже не просто так його шанують гуцули.
Олекса нападав лише на того пана, на якого скаржилися, і ніколи не брав гроші собі: усі коштовності роздавав скривдженим. Ті геологи розповіли потім у газеті, що знайшли зуб мамонта, кераміку віком 7 тис. років, кам’яну зброю. Тільки не сказали журналістові, що віднайшли все те в музеї Михайла Дідишина.
Цікаво, на Гуцульщині найбільші каменюки називали Довбушеві. Лише у Косівському районі таких 200, а є вони і на Чернівеччині, Львівщині, на Закарпатті, у Румунії. У більшості з тих місцин Довбуш, напевно, і не бував, проте названі на його честь. Пан Михайло величає їх пам’ятниками Довбушеві.
Є два таких пам’ятники у нього біля музею. Завіз на подвір’я дві величезні каменюки з півкімнати і витесував їх: на одній – зображення Довбуша, а на іншій – слова, підписані ватажком опришків. І підписав 2034 роком.
– Що то за рік? – поцікавився я.
– А то я собі так пожартував, аби люди думали, – зізнається, усміхаючись, Михайло Ількович.
Музей – не єдине захоплення 70-літнього космачанина. Усе життя він малював, видав 5 книжок, зокрема – із поемою про Довбуша та книгу про метеорит. Із 70-х років у Дідишина – багато гостей. У різний час тут побували посли Франції, Польщі, Канади, колишньої Чехословаччини. Нерідко гостював у нього й В. Чорновіл.
Дуже часто відвідувачі запитують, чи, бува, він не нащадок Довбуша. Ні, адже навіть невідомо, чи були діти в Олекси. Проте Михайло Ількович за завзятістю і наполегливістю, мабуть, найбільше серед гуцулів нагадує славетного опришка.
Максим БАЛАНДЮХ
![У Львові прочитають лекцію про Павла Тичину від творців Ти [Романтика]](http://portal.lviv.ua/wp-content/uploads/2024/03/429889301_786347609646332_4874305252106789731_n-228x150.jpg)
