Таїсія Литвиненко: “Жінка має думати тільки про себе“ - „Ратуша“, 15 липня

Нинішній гість “Ратуші” народна артистка України, лауреат премії імені Марії Заньковецької і премії Бориса Романицького, актриса Львівського драматичного театру імені Марії Заньковецької Таїсія Литвиненко — гарна жінка, талановита актриса, педагог, дружина народного артиста України, лауреата Державної національної премії імені

Т. Шевченка та премії імені

І. Котляревського, художнього керівника театру Заньковецької — Федора Миколайовича Стригуна і мама двох дорослих синів. Попри неймовірну зайнятість, Таїсія Йосипівна залюбки погодилася на інтерв’ю, а розмова наша стосувалася не тільки обожнюваного пані Литвиненко фаху, хоча бесіда розпочалася саме з цього.

— Відколи служите в театрі?

— Із 1957 року.

— Ніколи не спадало на думку змінити фах?

— Ні.

– Чому?

– Тому що я обожнюю свою професію. Я народилася на Десні, половина моєї рідні жила в Хатянівці, інша — в Погребах. Мама прекрасно співала. Тато не так співав, як грав на балалайці. Баба прекрасно співала. Вся родина прекрасно співала. Українська пісня супроводжувала мене все життя, і я хотіла бути співачкою. Маму мою брали в хор Григорія Верьовки, Верьовка навіть жив у нашій хаті — він тоді їздив по селах, жив по хатах, слухав, як співають. Мені взагалі видається, що все в Україні закладено від трьох речей: пісні, слова і вишиванки. По нашій народній пісні можна пізнати історію народу — не гірше, ніж із книжок. А коли бабка Вірка розспівувала мені пісні, я стільки дізнавалася…

– Ви кажете, що хотіли стати співачкою, але все ж таки стали театральною актрисою.

– Я не мала навіть початкової музичної освіти. Піаніно вперше побачила тоді, коли пройшла конкурс у театральний інститут. Але спочатку я вступила до Київського педагогічного інституту — так хотіли тато і мама. Я сільська дитина, і батьки обирали для мене той фах, який знали. Фельдшериця і вчителька були у селі найбільш шанованими професіями. Минуло стільки років, а я пам’ятаю своїх учителів, а з однією — Марією Іванівною — досі зустрічаюся. Вона вже, звичайно, дуже старенька, я її люблю і все своє життя любитиму. От тому я і вступила до педагогічного, а коли вже опинилася у столиці, то зрозуміла, що можна пошукати щось цікавіше — до душі. Консерваторія?.. Крім бажання, нічого не було. Голос не розроблений, я навіть і не робила спроб вступати до консерваторії — лячно було підступитися до цього навчального закладу. Тому я подала документи до театрального інституту і пройшла. Потрапила на курс до прекрасного педагога Івана Івановича Чабаненка — це один із найкрасивіших чоловіків в Україні! Я досі маю його портрет у себе над столиком у гримерці. Іван Іванович для мене — взірець лицаря, бо він справді був лицарем. Я такого чоловіка й собі шукала.

– Знайшли?

– Знайшла.

– Скільки ви вже разом із Федором Миколайовичем?

– Із 1963 року. Познайомилися ще в Києві. Я вже працювала в театрі імені Івана Франка, а він вступав до театрального інституту. Тоді була така мода — ходити на вступні іспити, я ж тільки закінчила навчання, і театральний інститут ще трохи бурхав у мені. Я сказала Федорові: “Ви вступите”.

– Можете згадати перше враження від зустрічі з майбутнім чоловіком?

– Я його вперше побачила, і серце обімліло: шия — півметра, постава, кучері, красивий голос, губи, від яких не можна було відірватися, чистий погляд, волохаті руки, якими він мене обіймав. Усе пам’ятаю так, ніби це було вчора… У нього від прихильниць не було відбою!

– Ніколи не заважало у подружньому житті те, що ви — люди однієї професії, що постійно обертаєтеся в одному середовищі?

– Навпаки, це дуже допомагає — навіть у сенсі чисто сімейному, у побуті. Федір розуміє специфіку моєї роботи, і в нас дім дуже демократичний — нема сталих обідів, сталих вечер. Ми завжди йдемо один одному назустріч. Якщо я не маю часу, він мені допомагає. Звичайно, вся хатня робота — на мені. Але він бере у цьому участь, і велику участь. Крім того, ми обговорюємо кожну п’єсу, яка входить до репертуару театру, я є членом художньої ради. А щодо середовища… Чуюся у ньому, як риба у воді. Я володію професією. Мені комфортно. Хоча до кожної ролі підходжу з таким страхом, ніби вперше виходжу на сцену. Тепер більше часу віддаю студентам — веду курс драматичного актора на філологічному факультеті Львівського університету. Навіть уступаю деякі ролі, не хочу грати… Я їх зіграла чимало. Деякі ролі для мене є пройденим етапом. А замолоду хотіла грати все — від А до Я.

– Театр, погодьтеся, — це постійні емоції, пов’язані з певними ролями, і позитивні, і негативні. Чи вдається знімати ці суто професійні емоції?

– Усе життя я прожила в любові. Спочатку — батьків. І в інституті я була укохана — почала рано зніматися в кіно (1953 року вже зіграла Галю у фільмі “Назар Стодоля”). Я була щаслива, мене весь час підносили. І в театрі я все життя була улюбленою актрисою. Мене вчили любити, але не навчили, як, власне, переживати оті стреси. Стреси були не раз. Актори — люди дуже амбітні. Їм здається, що вони все можуть, що актор повинен бути улюбленим, мати в житті тільки аплодисменти, і нас балують тими аплодисментами. Тому переживати стреси, звичайно, дуже важко.

– Довкола вас дуже багато молоді, причому молоді талановитої. Чи не траплялося таке, що спіткало захоплення — чи людиною своєї професії, чи іншої? Ніколи не закохувалися?

– Річ у тім, що я навіть не можу нікого дорівняти до Стригуна. Жодного чоловіка жодного віку — ні в театрі, ні поза ним.

– Тобто решта — ніц не варті?

– Абсолютно!!!

– Поділіться таємницею: як вдається так гарно виглядати?

– Це мої гени, і тільки гени. Останні два роки трохи почав гуляти тиск, і я злегка додала у вазі. Але ця вага потрібна для моїх теперішніх ролей. На ваше запитання, як тримати форму, скажу так: треба любити життя. Зараз до мене вступають на курс дівчата, яким по 16 років, і я бачу, що дехто з них і по структурі, і по характеру — вже бабці. Якщо не любити життя, то й старієш швидше. Однозначно, треба трошки за собою дивитися, прагнути мати свій стиль. Декілька років тому я вбиралася у все в’язане власними руками — навчилася філігранно в’язати і гачком, і спицями, і все мала таке гарне (однотонне і різнобарвне, з візерунками і без), що очей не можна було відірвати. Тепер перейшла на спокійніші тони. Щодо обличчя… Користуюся кремом, який робить моя товаришка Світлана Молокан, і тільки ним. Правда, Назар прислав мені цілий кошик вишуканої імпортної косметики, але вона для мене занадто екзотична. А моя покійна мама мазалася сметаною і на ніч умивалася кислячком. І все життя вона була дуже моложавою. Можливо, я вдалася в неї. І моя бабця Одарка була дуже красивою, не мала зморщок. А можливо, гарно виглядаю тому, що я дуже активна.

– Чи маєте якусь цікавість, окрім театру?

– Мене цікавить поезія, мої задуми, яких ще не втілила, мої режисерські амбіції. Відчуваю величезну потребу щось ставити. В мене є студенти, і я дуже викладаюся в тому, тобто маю можливість себе реалізувати. Але і цього замало! Я поставила для жінок виставу “Неповторність” за Ліною Косте-нко, потім “Два кольори” — за Дмитром Павличком, також ми з Федором Миколайовичем робили вечір Василя Симоненка, ставила я і Богдана Лепкого. Дуже люблю поезію, є задум з’єднати Гафіза з притчами Соломона і україн-ською піснею, але мені для цього потрібно багато людей. Театр не може мені їх дати, тому я можу тільки позачергово працювати, поза той час, що люди зайняті. Хочу поєднати іракську, іранську і староєврейську поезію з українською піснею. Мрію поставити “Олексу Довбуша” Ігоря-Богдана Антонича… Хочеться зробити еротичні танці, бо українці дуже еротичні, а особливо — гуцулки. Але з мене підсміюється Стригун.

– Чому?

– Тому що я — не режисер. Крім того, катастрофічно не вистачає часу. Зараз я поставила дипломну виставу, випускаю

11 учнів, нових набираю, і дуже хочу, щоб прийшли хлопці, гарні хлопці, тому що театр обминають мужчини — такі, як Стригун.

– Чи є риси характеру, яких ви однозначно не сприймаєте?

– Це непорядність, зрадливість, нещирість, корисливість — є багато рис, яких я просто терпіти не можу. І дуже тяжко розчаровуватися, але, на жаль, ми хочемо завжди бачити людину кращою, ніж вона є насправді. Кожна людина — це актор, у тій чи іншій мірі. І багато хто у побуті грає певні ролі, приховуючи своє справжнє нутро. Коли ж людину допускаєш до свого серця, вкладаєш душу, зрештою, елементарно, — час, а потім розчаровуєшся, це дуже гірко. Я взагалі мало кого допускаю до серця. Я дуже багато свого часу подорожувала, і бачила, як там, за кордоном. Для них дім — святе. Англійці кажуть: мій дім — моя фортеця. І кажуть вони так тому, що у такий спосіб зберігають ауру — і свою, і свого дому.

– Де проводите відпустку?

– Буваю у Трускавці, Немирові, де є гарний сосновий ліс, звичайні земляні доріжки, де можна ходити босими ногами, постояти на траві — мені там найбільш комфортно. Раніше, коли діти були малі, їздили на курорти. А взагалі, ми, актори, стомлюємося від поїздок, від людей. Як я вже згадувала, декілька років тому я дуже багато мандрувала — об’їздила цілу Європу. Як казала Марлен Дітрих, подорожі завжди омолоджують. І це — правда.

– Є час, коли ми каміння розкидаємо, а є час, коли ми каміння збираємо. Отож чи не видається вам, що колись у чомусь вчинили неправильно?

– Мені здається, я відбулася. Якщо брати історію того, де я народилася… Моє здорове коріння, коріння моїх батьків, дядьків, тіток допомогло знайти себе у цьому житті і реалізувати — не продавшись. Я була з такими людьми знайома! Знімаючись у кіно, мала дуже багато можливостей, повірте. Ми з Федором Миколайовичем самі, двоє сільських людей, давали собі раду — і успішно! І от що мене зараз дивує в багатьох випадках: теперішні діти не завжди приходять за хорошим. Сільські дівчатка вчаться курити, захоплюються наркотиками, алкоголем, стають Бог його знає чим. Ми ж, як губка, прагнули всмоктати все хороше. Я, ще не навчаючись у театральному інституті, почала зніматися у кіно. І грошей за роль Галі в “Назарі Стодолі” мала стільки, скільки мої батьки за все життя не заробили. Всі гроші витратила на одяг — купила чорнобурку, пошила одне, друге пальто, бо прийшла в інститут — гола і боса, як церковна миша. А тато, за ті гроші, що я йому дала, купив мені кремового кольору модельні туфлі. І це було таке щастя! Найголовніше — відбутися, щоб потім не пошкодувати. А щодо того, що щось не так зробила у своєму житті… Можна було поїхати на роботу до Москви. Ну і що далі? Я прожила достойне життя, виховала нормальних дітей — що може бути краще? А взагалі жінка повинна думати в першу чергу про себе.

– І це після того, що ви сказали про свого коханого чоловіка?

– Так, жінка має думати тільки про себе. Як вона поставить себе у сім’ї, так її і будуть поважати. Це не означає, що не треба любити інших. Треба любити, але через любов до себе. Мужчини — “сезонні тварини”, вони завжди полюбляють щось новеньке. Тому й треба постійно вигадувати щось таке, щоб бути для них новенькою. Це при тому, що кожна жінка виховує собі такого чоловіка, якого хоче мати. Отож шліфуйте свої душі, шліфуйте своїх чоловіків, будьте завжди гарними і здоровими.

Розмовляла Тетяна КОЗИРЄВА