Остання „Оргія“ Тараса Жирка - „Високий замок“, 14 липня

|

Заслуженого артиста України Тараса Жирка шанувальники творчості заньківчан знають за виставами “Ісус, Син Бога Живого” (Ісус Христос), “Ідіот” (князь Мишкін), “Дядя Ваня” (Астров), “Дама з собачкою” (Гуров), “Державна зрада” (Куліш)… Нещодавно актор отримав запрошення від Богдана Ступки – і переїздить до Києва, де працюватиме у Національному драматичному театрі ім. Івана Франка.

У Києві живуть дружина Тараса – актриса театру ім. І. Франка Тетяна Олексенко та їхній син Володя. Чотири роки, за словами актора, вони з Танею “спонсорували” “Укрзалізницю” і “Укртелеком”, адже їздили одне до одного в гості і часто зідзвонювалися. Квитками, які вони зберегли, планують обклеїти стіну у своїй квартирі.

Хто ще хоче побачити заслуженого артиста України Тараса Жирка на сцені Львівського національного драматичного театру ім. М. Заньковецької, може прийти сьогодні, 14 липня, на виставу “Благочестива Марта”, 16 липня – на “Вітрогонку”, а 18-го – на останню виставу цього сезону “Оргія”.

– Які надії ви пов’язуєте з переїздом до Києва? – поцікавилася я у Тараса Жирка.

– Так, як я сподівався бути прийнятим у Національний театр ім. І. Франка, так я тепер сподіваюся бути сприйнятий у цьому театрі. Звичайно, дорога стелиться непроста, і я це усвідомлюю. Але, з іншого боку, це відчуття молодості – коли закінчуєш школу і вступаєш у нове життя. Я бачив вистави франківців, знаю їх репертуар. Це нова спроба знайти себе і відстояти себе на вищому рівні.

– У столиці більше можливостей і для роботи в кіно…

– З останніх моїх кіноролей – це робота у картині Олеся Янчука “Залізна сотня” – про український рух опору. Зараз маю запрошення від московського режисера на зйомки картини про Леоніда Утьосова. А у “Залізній сотні” я зіграв капелана – отця Кадила. Це історична постать. Мені довелося навчитися і кадити, і відправляти обряд вінчання… Ця роль – продовження духовної лінії у моїй творчості, яка почалася з ролі Ісуса Христа. Творчість – це взагалі акт духовності. Цей капелан, як і більшість персонажів фільму, гине. Але у картині дуже багато любові – і духовної, і житейської, мирської… Фактично у фільмі нема головного героя – події нанизуються, розповідаючи про українські землі, які були то під поляками, то під німцями, то під Радянським Союзом… Там є дуже цікавий образ хлопчика з соколом, у якого перебиті крила. Він мандрує усюди з сотнею, як син полку. А коли сотня пробилася за кордон, хлопчик залишається в Україні. І капелан, прощаючись, дарує йому свій молитовник й благословляє його. У цьому є містичний зв’язок двох поколінь. Цей молитовник, до речі, належав ще моїй бабусі…

– Чого вам бракуватиме у Києві?

– Мені бракуватиме Львова. Львів – це філософія. Це спосіб зректися себе і віднайти себе. Знайти сенс життя. Київ – інше місто. Воно живе за іншими законами. Коли кияни приїздять до Львова, кажуть: “У вас час зупинився”. А я відповідаю: “Ні. Просто у Києві час іде горизонтально, а у Львові – вертикально”. Бракуватиме мені мого театру, в якому жив я, і який жив у мені 16 років, і, звичайно, буде жити в мені ще дуже довго. Я вдячний керівництву театру ім. М. Заньковецької, зокрема Федорові Стригуну та Андрієві Мацяку, які обіцяли мені, що вистави з моєю участю будуть збережені в репертуарі, і мене викликатимуть на них з Києва. Мені бракуватиме Алли Бабенко, з якою у нас були дуже непрості, але надзвичайно творчі стосунки. На такі повтори в житті я не розраховую. Мені бракуватиме моїх партнерів-заньківчан, які дуже багато зробили для мене – зробили мене тим актором, яким я зараз є…

– Чи знаєте про плани щодо вас у театрі ім. І. Франка?

– Там зараз у роботі “Брати Карамазови”, але я в постановку не потраплю, бо репетиції уже розпочалися. Яка вистава буде наступною, не знаю, але Богдан Сильвестрович пообіцяв, що дасть мені хороший дебют.

– Ви пробували себе і як режисер. Чи продовжите діяльність у цьому напрямі?

– Звичайно. Я маю багато задумів. Щоправда, за останні чотири роки, коли дуже часто їздив до Києва, на жаль, не поставив омріяні мною вистави – “Вестсайдську історію” та “Фрекен Жюлі”. Фізично не було часу.

– Зазирнімо у майбутнє і уявімо таку ситуацію: ваш син заявив, що хоче бути актором. Що ви йому скажете?

– Моєму синові – рік. А коли він виросте і захоче бути актором, я скажу йому те, що колись сказали мені мої батьки: “ Спочатку ти повинен довести нам і собі насамперед, що маєш на це право”. Прийти в театр і провести життя у “Комарику” (“Комарик” – театральне кафе. – Авт.), то вже краще бути якимось звичайним клерком… Театр – така річ, що, коли не займатися ним серйозно, не зростати творчо, почнеш деградувати. Театр не має нульової точки. Він жорстокий у цьому сенсі.

– Чи траплялися у вашому житті дива?

– Найперше – це факт мого народження, тому що народився я замотаним у пуповині. Потім – трирічне навчання у Львівському політехнічному інституті. Зрештою, я вирішив вступати у Київський театральний інститут ім. І. Карпенка-Карого. У приймальній комісії театрального інституту мені докоряли тим, що радянський народ вклав у мене великі гроші, яке ж я маю право не закінчити політехнічний інститут? Але я переконав їх у тому, що завдам народному господарству більше шкоди, якщо стану “закінченим” інженером. Потім я мало не загинув під час служби в армії. Коли був на Сахаліні, мене винесло у відкрите море. На щастя, друг врятував. А ще я довго мріяв зіграти Дон Кіхота, Санчо Пансу мав грати Ігор Гаврилів. Проте Ігор довго жив у США. І тут раптом я отримую запрошення на роль Дон Кіхота. Дульсінею грала моя майбутня дружина Тетяна Олексенко. Так ми з нею познайомилися. Хіба не диво? Ми довго не могли вирішити, кому куди переїздити. Два роки (20 липня – день нашого одруження) ми перетягували цей канат – “Львів – Київ” – “Київ – Львів”. Але, звісно, аргументи жінки-матері виявилися вагомішими. Якби Таня жила в іншому місті, то переїхала б до Львова. Для мене ж Київ не має тієї магнетичної сили, яка зіграла велику роль для львів’ян за останні 10 – 12 років. На телебаченні, в театрах – скрізь чути “львівський діалект”. Львів’яни там роблять велику справу. Нам закидають: “ Львів – провінційне місто”. Неправда. Львів’яни – дуже амбітні люди, по-хорошому амбітні. Вони багато роблять для загальнодержавної кар’єри. Київ і досі не став повністю українською столицею. Це питання перспективи.

– Що б ви сказали на прощання рідному Львову?

– Сивий Львове, столице моєї мрії,

Епіцентр моїх радощів і надій!

Вибухає душа – я тебе розумію,

Але трішечки, Львове, мене зрозумій.

На ці слова Василя Симоненка я написав колись пісню… Тут пережито дуже багато щасливих і трагічних моментів. Тут пережито все те, що називається життям за сорок три роки. І, говорячи Львову “Прощавай!”, я йому кажу: “Здрастуй, Львове! Я ще повернусь!”

Людмила ПУЛЯЄВА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...