Після пенсії - на Ельбрус - „Молода Галичина“, 8 липня

|

Два роки тому 55-літня вчителька Львівської середньої школи № 68 Анна Александрова в той час, коли українські жінки йдуть, за законом, на пенсію і зазвичай лише після того порядкують по господарству, удруге підкорила найбільшу вершину Європи – 5642-метровий Ельбрус. Торік сходження на цей кавказький пік довелося призупинити через різку зміну погоди. Минулого вівторка Анна Александрова знову поїхала на Кавказ, аби вчергове підкорити Ельбрус і довести всім, що після 57-ти молодість не закінчується.

Альпіністка першого розряду, кандидат у майстри спорту зі скелелазання Анна Александрова розповідає, що для неї гори – це і є життя, вони дарують сили і зберігають її молодою. За 41 рік, які вона займається альпінізмом, львівська учителька підкорила сотню найвищих вершин Кавказу та Паміру. І тепер цей перелік ще планує розширити.

– У горах борешся зі своєю слабкістю, болячками і старечою дряблістю. При підйомі часто лаюся, сварюся, думаю, а навіщо воно мені здалося, та коли досягаю вершини – потрапляю у блаженство, відчуваю: я ще зовсім не стара, – розповідає Анна Дмитрівна. – Знаєте, колись я боялася постаріти, тому поспішала жити. У 25-ть думала, що ще два-три роки походжу в гори, а потім, напевно, буде важко. І так щоразу розмірковувала. А виявилося, щороку сил стає дедалі більше.

Аби підтримувати форму, Анна Александрова щонеділі ходить на Чортові скелі, бігає крос, частенько сідає на велосипед і кудись мандрує та, звичайно ж, майже щомісяця буває у Карпатах.

Сходження трьох „бабусь“

Сходження на Ельбрус технічно не є надто складним, каже Анна Дмитрівна. Піднятися на нього може кожна здорова підготовлена людина, якщо буде добра погода. Тому на згаслий вулкан піднімається багато новачків, які часто легковажать. А гори не терплять зухвальства. Щороку при сходженні на Ельбрус гинуть десятки людей. При мінливій погоді вони ризикують, потрапляють у туман. Опісля не знаходять навіть їхніх тіл. На Кавказі багато бергшрундів – льодових тріщин завглибшки 30-40 метрів. Зверху вони притрушені снігом, тож якщо провалишся, ніколи вже не повернешся.

Сходження на Ельбрус слід починати о 2-3 годині ночі, аби опівдні бути на вершині і вчасно, до сутінків, повернутися. Підйом – справа непроста. Через брак кисню на високогір’ї доводиться після кожних 10 кроків відпочивати. Згодом діймає гірська хвороба – з’являються нудота, запаморочення, головний біль, допікають сумніви – а може, зупинитися, повернути назад і так уже багато побачила. Саме тоді випробовується характер людини.

Анна Александрова була на Ельбрусі лише двічі. Кілька разів підходила до сідловини, звідти до вершини – година. Та змінювалась погода, і це примушувало повертати. Безпека – перш за все. А два роки тому пощастило, погода була чудова. Коли Анна Александрова вибралася на вершину із двома подругами такого ж віку, то зустріла там американських альпіністів, які не могли повірити очам і просили дозволу сфотографуватись із трьома „бабусями“.

Анекдоти вбивають паніку

Першим було знайомство з Карпатами. У 12 років Анна Александрова поїхала на турбазу, змерзла, змокла і заприсяглася більше ніколи не повертатися в гори. Проте слова не дотримала, потрапила до Карпат ще раз. І піший туризм її дедалі більше затягував, аж поки в 10 класі не поїхала на Кавказ. Відтоді остаточно захворіла горами. Аби частіше бувати на високогір’ї, склала нормативи інстуктора з альпінізму, що зовсім не просто. Щоправда, на тому, що проводиш групу по Кавказу, не заробиш. Можна хіба здешевити поїздку, вартість якої на 20 днів коштує приблизно 200 у. о. (за умови, що житимете скромно в наметі).

Жінок у альпінізмі – одиниці, адже, як зізнається львівська учителька, не жіноча це справа. Такі великі фізичні навантаження не кожен чоловік витримує. Тож у групу жінок беруть неохоче. Щоразу треба доводити, що ти чогось варта. Камінь натирає ноги до кісток, тіло гнеться під важким наплічником, але треба йти. Якщо раз проявиш слабкість, тебе більше ніколи не візьмуть.

За 41 рік занять альпінізмом Анна Дмитрівна бачила немало. Тричі ніч заставала на високогір’ї, коли зі собою не було спорядження. За таких холодних ночівль люди часто просто не прокидаються. Уперше це було при спускові з гори Зесха. Каміння, що падало з гір, травмувало спину інстукторові, який не міг рухатися. Його поволі спускали на обв’язках крутим скелястим схилом, доки не стемніло.

– Тоді було справді моторошно. Я ще ніколи не потрапляла у холодні ночівлі, – пригадує львів’янка. – Сиділа біля інстуктора і щоразу дивилася, живий ще чи вже помер. Аби не панікувати, розказували одне одному анекдоти. На щастя, тоді все завершилось благополучно.

Останній – без страховки

Іншого разу в Улутау (Приельбрусся) піднімалися по вертикальній льодяній стіні. Темп був невисокий, тож ніч застала на невеликому виступі за метр, за яким урвище метрів на 200. Посідали на каски, ноги запхали у наплічники, аби не обморозити, і накрилися плащем. Відсунеш плащ – хуртовина, а як накриєшся – наче все спокійно. Аби зігрітися, Анна Дмитрівна випила ковпачок спирту, але лише обпекла горло. Троє чоловіків у подібній ситуації були вперше, тож львів’янці довелося їх заспокоювати: мовляв, це неправда, що холодна ночівля завжди завершується смертю…

Якось, очікуючи приятеля у кішках, альпіністка обморозила ноги, що могло закінчитися ампутацією пальців. Та все обійшлося. Проте одного разу у групі, в якій була вона, сталася трагедія. На Памірі зі скелі зірвався найдосвідченіший серед них альпініст: він спускався останній, тож його ніхто не страхував. Трагічних випадків у горах – багато. До 30 років Анна Дмитрівна рахувала знайомих альпіністів, які загинули. Та коли дійшла до сотні, припинила це робити.

– Я розумію, що альпінізм – небезпечне заняття і що в моєму віці може просто серце не витримати. Але останнього разу приїхала з Кавказу і дізналася, що сестра зламала ногу, йдучи до аптеки. Від небезпеки ніхто не застрахований. А в горах ми обережні щомиті. Удома всі – нервові, дратівливі. А в горах нас наче хтось підміняє. Там знаходиш найкращих друзів, адже вони перевірені горами в екстремальних ситуаціях – як на фронті. Коли піднімаєшся на вершину, стаєш наче ближчий до Бога. Дивишся на краєвиди і розумієш, що Всевишній існує, бо така краса не могла сама з’явитися. Як на мене, краще померти при підкоренні вершини, аніж удома через застуду.

Непосидюча вчителька

Анна Дмитрівна зізнається, що їй пощастило займатися у житті тим, що любить. У школі викладала біологію, а тепер – безпеку життєдіяльності, веде ще туристично-краєзнавчу роботу. Обходила зі школярами всі Карпати. Щосічня із 6-7-класниками вилазить на найбільшу гору Львівщини – Пікуй. Діти щоразу приїжджають у захопленні, переповнені враженнями. А недавно її вихованці – учні 8-9 класів – посіли перше місце в обласній першості за найкращу туристично-краєзнавчу експедицію – на Мармароський хребет, що на українсько-румунському кордоні. Діти у диких місцях знаходили і досліджували озера та водоспади, про які не згадується в літературі.

Обоє її синів теж займаються альпінізмом. У горах вона відважна, та за дітей дуже переживає. Молодший – Павло, який має 3 розряд – надто цікавий і завжди дреться у небезпечні місця, здається матері. Мабуть, тому, що вдався у неї.

Анна Дмитрівна наразі не планує полишати улюблену справу, хоче походити в гори ще років із десять-двадцять. У Гімалаї потрапити, куди дуже прагне, і не надіється – надто дорого. А от Кіліманджаро мріє підкорити.

– Старість і болячки в мене відібрали гори, – каже Анна Александрова. – А поруч із своїми учнями я взагалі почуваюся юною, наче ще ціле життя попереду. Рада, що через мої розповіді вони також прагнуть поборювати та випробовувати себе. Адже саме в горах найкраще пізнається людина.

Максим БАЛАНДЮХ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


Загрузка...